Це було двічі

67

Габрієлеві одбило памороки, йому здавалося, наче якийсь кінь, галопуючи, стусає його копитом. Коли він хотів було підняти повіки, розплющилося тільки праве око. Друга повіка прилипла до рогівки, залита кров’ю.

Крім болю, був запах. Він пронизував його вогнем, враження було таке, наче в горлянці щоразу спалахував феєрверк, коли він вдихав повітря. Він почував ті опіки кожною альвеолою своїх легень.

Він урешті зміг бачити, та те, що постало перед ним, було настільки нереальне і потворне, що могло відбуватися лише в найжахливішому маренні. Напроти нього, у плексигласовому циліндрі, шматки рожевого м’яса чіп­лялися за кістки, немов ті водорості за камінь. А бульки, немов малесенькі ненажерливі краби, тисячами поглинали тіло, що було сухожиллями, кальцієм, жиром, кератином. Габрієль бачив, як просто-таки розчиняється обличчя, потім череп і все, що навколо, спливаючи хмарою безформного диму, який курівся в холодному приміщенні складу.

Тіло розчинялося… Його зряче око обернулося в орбіті. Він стояв, спутаний ланцюгом, яким його вгатили, руки були скручені за спиною. Щось різало його тіло, коли силкувався поворухнутися. Він повернувся — і побачив, що його зап’ястки скручені кабельною стяжкою, яка з’єднана з великим кільцем ланцюга. Він міг рухатися, відступити на три кроки, але ланцюг повертав його на місце. Лялька.

Рідина в плексигласовому циліндрі стала брунатною. Ліворуч було видно відкрите барило з чорного пластику, його накривка валялася долі. Друге, порожнє, висіло в повітрі, утримуване щелепами гідравлічних обценьків. Електрокар видався загубленим у величезному приміщенні, його дві круглі фари кидали сніп світла на цю жахливу сцену.

Надворі, в пітьмі, ще й досі була злива, перегородки вібрували, чутно було, як хлюпоче вода. Габрієль подумав собі, скільки ж часу пробув він непритомний. Зненацька пролунало скреготіння металу, що остаточно розбудило його. Він відчув подих свіжого повітря над головою, звів підборіддя, щоб побачити труп жінки без лівої груді, який висів за ноги. До її живота був примотаний скотчем знімок Жулі й Матильди. Її руки висіли безвільно у повітрі, гойдаючись тільки від перенесення. Під стелею по сталевій рейці рухався трейлер.

Лише тієї миті Габрієль помітив, що у пащі темряви за фарами електрокара видніє силует чоловіка, який орудував усіма тими механізмами. У сутінках кидала відблиски маска протигаза на його обличчі. Чоловік жбурнув чорний куб, що, підстрибнувши, приземлився коло Габрієлевих ніг. Трекер-маячок.

— Завжди треба вживати заходів застороги,— пролунав голос із російським акцентом.— Другий трекер був під автомобілем, на той випадок, якщо перший знайдуть… Ти найбільший гівнюк, якого я коли-небудь зустрічав. Треба було провалити тобі череп ще в готелі, разом із Вандою.

— Де моя донька?

Габрієль насилу володав язиком. Увесь правий бік його обличчя набряк. Але боляче не було. Його анесте­зією був страх.

— Ця дурепа Ванда порвала з нами три роки тому. Вона устаткувалася, але я стежив за нею. Ніколи не довіряв тим, що липнули до неї. Ти був одним із них. Я на­глядав за тобою. Винюхував і врешті виявив, що ти не той, за кого себе видаєш. Побачив, що ти повертаєшся до Сагаса, і все второпав. Батько одного з них.

— Одного з них, кого? Чому ви робите це?

— Тому що мені платять. Це моя робота.

Чоловік заходився коло свого завдання. У протигазі з подвійним фільтром, довгих жовтих рукавицях, синьому халаті, в яких ходять технічні працівники, він скидався на велетенську жахливу мураху. Голе тіло гойдалося над ним, немов кулон.

— Каустична сода зробила б із тебе піну, але кісток би не розчинила. А плавикова кислота набагато потужніша, вона любить кальцій, вона все знищує. Тут чимало запасів її серед порожніх барил. Ще надовго вистарчить…

Як у грі під час ярмаркових гулянь, коли зі скляної скриньки маленьким підйомним краном намагаються дістати плюшеву іграшку, він помістив трейлер із трупом над резервуаром, із якого ще й досі курілася кислотна пара, отруюючи повітря. Зачекав, поки тіло перестане гойдатися.

— Я ще раз пройшов по твоїй хаті, намагаючись відшукати картину. Ванда мала забрати її після смерті Хмельника, бо ми не любимо, щоб такі речі ходили по руках. Це справляє враження, чи не так? Але цей клятий антиквар виліз бозна-звідки і забрав її у нас перед носом. І внаслідок цього виникла ціла купа лайна. Тепер мені доводиться прибирати.

Він сіпнув за важіль. Біляста маса почала помалу опус­катися в циліндр. Руки, череп, а потім і все цілком поринуло в шумовиння, що скидалося на клекіт у пляшці содової води, яку струснули перед тим, як раптово відкоркувати. Краби накинулися на кожен міліметр шкіри і розпочали свою жахливу працю. Габрієль насилу стримався від блювоти: органічна маса танула просто у нього на очах. Уже друге тіло опинилося у стані безформного кім’яха жиру.

— Хмельникова смерть ніяк не вплинула на те, що відбувається в його складі, він навіть лишив мені ключі. Любив я цього дядька… Знаєш, це найліпше місце у світі для того, щоб здійснювати чистку. Поглянь…

Менш ніж за дві хвилини після цілковитого занурення лишився тільки шматок мотузка, яким були спутані голі ноги тієї жінки. Габрієль закашлявся і сплюнув довгою ниткою жовчі. Допіру розплющив око, як у щелепу йому поцілив добрячий удар. Опустивши протигаз на шию, чоловік згріб його за комір. Не був він високий, але то було справжнісіньке бидло, з коротким білявим чубом, прилизаним, наче йому наділи на голову восьминога. Частину шиї займало татуювання павутиння. Ліву щоку перетинали сліди від подряпин — вочевидь, їх завдала Ванда, коли він убивав її на березі.

— Ти не з тих, що кидають почате, гівнюк. Бач, я мусив урвати роботу із цими двома, коли дізнався, що ти з’явився на півночі. Зумів ти уникнути лап жандармів, хоч твоєю спермою був заляпаний увесь Вандин труп. Ти впертий, наче грізлі.

Ще один неочікуваний удар. Габрієль відчув присмак крові в роті й виплюнув її йому в обличчя. Чоловік утерся зворотним боком долоні й вишкірився зубатою акулячою посмішкою.

— А вона нічогенька була, та твоя доця, коли я затягнув її до автомобіля. Я трохи погрався з нею, перш ніж доправив її туди, куди треба було.

— Я уб’ю тебе.

— Ти мене уб’єш? Побачимо, що з тобою буде, коли я вмочу тебе в кислоту. Почну з маківки і зупиню в такому положенні, поки з’являться мізки. Залишу трохи повисіти. Потім повторю маніпуляцію, поки почне розчинятися череп. Як ти гадаєш, що з тобою буде, коли кислота пожиратиме твій мозок? Ага, зачекай, зачекай, у мене є ще один трюк для тебе.

Він дістав із кишені Габрієлів телефон і ввімкнув йому голосове повідомлення, яке надіслав Поль.

«Я в готелі “Нептун”, у Берк-сюр-Мер. Зателефонуй мені, навіть якщо буде третя година ночі. Твоє мовчання починає мене серйозно непокоїти».

— Готель «Нептун»… Покінчивши з тобою, я вколошкаю твого колегу. Потім твою стареньку матінку. Я виллю на неї каструлю окропу, потім гилитиму її руками й ногами, потрощу кістки…

Габрієль хотів було кинутися на нього, але чоловік відскочив від нього, мов той матадор. Сховав телефон і відійшов у куток. Голос його губився в порожнечі. Габрієль марно бився у своїх путах, здираючи шкіру, вони були міцно затягнуті.

— Повернуся сюди, щоб завершити справу. Треба де­сять годин, щоб кислота усе знищила, до останнього грама. Триста літрів на одне тіло, це найліпше дозування, повір моєму досвіду. Я вилляв тисячу літрів у бак, це два барила. Цілком досить, щоб перетворити й тебе в кисіль.

Чоловік виринув із темряви з двома великими порожніми каністрами.

— У нас це називається «вбивство без трупа». Без тіла, і жодним способом неможливо виявити хоча б що-­небудь. Воно стає…— він помахав рукою.— Пшшш…

Він зупинився перед Габрієлем і показав пістолет. Габрієль упізнав старий ПМ, пістолет Макарова. Російський пістолет.

— Гарна штучка, еге? Неможливо відстежити, в базі даних жодного сліду. Обережність… І фальшиві автомобільні номери. У мене їх повний багажник. Ні документів, ні телефону в мене. Невідомець, примара. Ніхто не знає, хто я, ніхто не зможе докопатися до мого походження. А якщо хтось буде занадто допитливий — бах! Легко, це життя, друже.

Він пройшов кілька разів туди-сюди, складаючи ба­рила.

— Унікальна річ ця кислота, вона не роз’їдає пластик. Тіло — це шість каністр. Відкриваєш кран і наповнюєш їх одну за одною. Потім виливаєш їх то тут, то там у лісі, на смітниках, у річки, навіть у вбиральню. Ти змішуєшся з підземним світом, наче органічне добриво.

Габрієль відчув, що заточується. Тільки ланцюг не давав йому впасти і зомліти. Він уявив Жулі, Матильду й інших, що вивітрилися назавжди, стерті з землі цим схибнутим.

— Ти мене уб’єш, то скажи принаймні, що ти зробив із моєю дочкою.

Росіянин, здавалося, не чув його, зосереджений на тому, що опускав гак трейлера між Габрієлем і баком. Потім повернувся з новим мотузком.

— Це навряд чи заспокоїть тебе, але я нічого їй не зробив,— відказав він, примруживши очі від їдких випарів.— Я тільки посланець. Твоя донька була просто спеціальною посилкою, яку я доправив за призначенням. Рештою клопоталися інші, і я нічого про це не знаю. Це їхня таємниця, розумієш? Але, гадаю, вона мертва, причому не так і давно.

— Мерзотник.

Невиразна посмішка. Він відірвав шмат мотузка, що ще звисав із трейлера, і жбурнув його у чан, де рідина вже стала непрозора. Потім вправним, метким і старанним рухом моряка зав’язав на гаку кінець нового мотузка. Габрієль мав знайти вихід. Він не хотів здихати. Не отак. Втеча була не можлива. Тільки крихітне сподівання: щоб занурити його в чан за допомогою трейлера, кат повинен був звільнити йому руки. За мить він переріже кабельну стяжку.

— Оці два тіла, які ти розчинив, хто вони?

— А я хіба знаю, мені ж наплювати. Стули пельку.

Він щосили вгатив Габрієля, поки той наполовину знепритомнів, і, вхопивши його за обидві ноги, підняв угору, щоб причепити до трейлера. Потім смикнув за важіль, і Габрієль почав зводитися. Бранець був на висоті метра над долівкою, руки, скручені за спиною, вже майже вилазили із плечових суглобів. Звисаючи між ланцюгом і трейлером у горизонтальному положенні, він плакав від болю, засліплений слізьми. Мабуть, його кат нічого не остерігався, коли перерізав обценьками стяжку.

Відчувши, що пута ослабли, Габрієль умить звинувся, немов рибина, що вискакує з води, і навмання вчепився в протигаз, потягнувши його на себе, а заразом його роззявлені щелепи вгризлися у першу-ліпшу ділянку тіла, що йому трапилася. Він одкусив шмат вуха, тим часом грубий пасок протигаза врізався у шию катові просто над борлаком і передавив трахею.

Той спробував одчепити пасок, лице його почервоніло мов буряк, із горла вихопилося харчання. Потім почав кидатися назад і вперед, ударився об стіну резервуара, намагаючись зловити Габрієлеву голову, який не послаб­лював захвату.

Хтозна, як довго тривало те задушення, мабуть, якісь хвилини, що здавалися нескінченними. Габрієлеві м’язи закам’яніли, він відчув, що його противник охляв, наче поранений буйвіл, який іще опирається, та потроху опус­кається додолу під вагою власного тіла. Росіянин пробував ще кілька разів сіпнути головою, щоб звільнитися, та руки його враз опустилися, а ноги ослабли. Він сповз додолу, та не цілком, бо Габрієль не відпускав його, поки ще здіймалися груди.

Коли він попустив пасок, очі в того типа вилізли на ло­ба — дві діри, наповнені яскраво-червоною кров’ю. Щелепи зціпилися в останньому рефлексі, відкусивши кінець язика.

Габрієль насилу зводив дух, ноги його були в повітрі, плечі й потилиця на долівці, руки ззаду. Він виплюнув шмат тіла разом із кров’ю. За хвилю він заворушився і, звільнивши ноги від мотузка, повалився на долівку.

Пронизаний болем, він нагромаджував сили, щоб звестися. Почувався таким живим! Серце його, здавалося, стиснулося і калатало в самісінькому горлі. Супротивник утупився у нього невидющими очима, і на його обличчі заклякла личина жаху. Габрієль обшукав його, та росіянин не брехав: жодного документа, навіть чека з крамниці чи автостоянки, жодного папірця.

Габрієль забрав свій телефон і, взявшись за голову, обернувся довкола своєї осі. Легені палали. Він убив цього чоловіка. Звісно, це самозахист, але ж на долівці лежав труп, і той труп укритий був його відбитками і його ДНК.

Він глянув на мерця і зціпив зуби.

— Не сяду я до в’язниці за тебе. Це ти долучишся до підземного світу.

Він зав’язав мотузок довкола гомілок росіянина. Сфо­тографував його телефоном,— єдиний слід, що залиши­ться від нього,— а потім те саме зробив із трупом другої жінки, що розчинявся в кислоті. Відтак узявся до важелів. За хвилю збагнув, як усе воно діє. Підняв тіло і перемістив його в потрібному напрямку. Рвучким порухом опустив труп у чан.

— За Жулі, мерзотнику.

Краби відразу ж узялися до діла. Габрієлеві очі палали від жаги помсти, тоді як зіниці його ката потроху щезали в брудній піні, від них лишилися дві зяючі діри. Габрієль довго стояв непорушно, тяжко сапаючи і думаючи про наслідки.

Витер ганчіркою важелі, укинув хомут і трекер у резервуар, а потім трохи відкрутив кран, щоб звідти потроху крапало. Краби затанцювали від контакту з бетонною долівкою. У цьому ритмі потрібні були цілі дні, щоб циліндр спорожнів — цілком достатньо, щоб розчинилося тіло росіянина,— і рідина розлилася величезним озером, унеможлививши будь-які аналізи. Габрієль уявив обличчя поліціянтів, які врешті поткнуться сюди за місяць чи за рік…

Коди він урешті вийшов надвір, дощ так само молотив по стінах будівлі, краплі вибухали в калюжах. Накуль­гую­чи, промокши до рубця, він позбирав поламані замки, побіг до автомобіля росіянина, що стояв коло ґрат біля входу на територію, сфотографував номер, що був вочевидь фальшивий, і навіть пальцем не торкнув корпуса, остерігаючись лишити відбитки. Пішов до свого автомобіля.

Його легені якось дивно хрипіли, звісно, їх спалили випари. Він відчинив навстіж вікно: його шкірі потрібна була волога, а трахеї — свіже повітря. У дзеркалі відбилося жахливе видовище: уся ліва частина його обличчя на­бряк­ла і була фіолетової барви.

За п’ять хвилин він виїхав на шлях через поля. Викинув замки в рів. Хутчій звідси. Будь-що покинути цю прокляту країну. Набрав номер Поля, і той не дав йому й слова промовити.

— Я себе не тямлю від тривоги! Що ти там робив, у дідька?

— Скажи мені, що тільки ми знаємо про Хмельника, що ти нікому не казав про зміст твого повідомлення.

— Ти бачив, котра година? Я зроблю це завтра.

— Ні, треба, щоб ти видалив це повідомлення. Ніякого Хмельника, ніякої Бельгії. У нас проблема. Викрадач Жулі, той, що сидів за кермом сірого автомобіля… словом, було так: або він, або я.

— Викрадач? Або він, або ти? Ти хочеш сказати, що…

— Цієї миті він розчиняється в кислоті.