Це було двічі

33

Точнісінько, як і Поль, Луїза знову сиділа на стільці й видавалася геть пригніченою.

— Так, у Жулі хтось був, тату. Старший чоловік, може, йому було років п’ятдесят. Вона не казала достеменно, скільки йому років, але… не знаю чому, але я завжди думала, що він десь такого віку.

Поль теж опустився на стілець. Уже самі доньчині зізнання цілковито змінювали напрямок розслідування.

— Ти розумієш, що допіру мені сказала?

— Тим-то я і мовчала. А як ти гадаєш? У мене були тоді зв’язані руки. Через те вимагання у Таншона я була така налякана! Так було соромно! Та й ніколи я не думала, що… Зрештою, в Жулі та історія сталася минулого літа, це було давно, дуже давно, щоб бути пов’язаним із її зникненням. Коли її вже не стало, я навіть на мить подумала, що це може мати стосунок до зникнення.

Вона струснула головою.

— Я росла із цим у душі. Ти уявити не можеш, скільки разів хотіла я розповісти тобі. Але… це було дуже тяжко. Принизливо. Ти не витерпів би.

Поль нахилився вперед. Пробурмотів, наче боявся, що його почують:

— Ти повинна розповісти мені все, що знаєш. Абсолютно все.

Луїза струснула головою.

— Та там нема чого вже й розповідати. Я нічого не знала про того чоловіка — ні хто він був, ані звідки. Ніколи його не бачила. Усе, що в мене залишається, це давні спогади, які нічого не варті. Вони не повернуть Жулі.

— Все одно кажи.

Луїза втупилася у щось удалині, мовби думками була в іншому місці.

— Це було 2007 року… на початку липня. Жулі працювала в готелі «Бескид». Майже щодня я приїздила туди велосипедом щонайменше за годину до кінця її роботи, так мені було нудно. Ти завжди був зайнятий у бригаді, покидав мене вранці, бачив мене ввечері, навіть не поцікавившись, що я робила всі ці дні. Тобі було начхати.

— Не перекладай вину на мене.

— Це правда, але я про інше. Коли ми з тобою поїхали у відпустку до дідуся й бабусі й пробули там від половини липня до половини серпня, із Жулі було все гаразд. Пам’ятаєш, як ми були в Аржеле?

Поль коротко кивнув.

— Я поспішала знову побачити подругу: вона вже мала скінчити роботу, ми могли проводити більше часу перед початком навчального року. Але все змінилося. Вона зустрічалася з незнайомцем і не хотіла ні про що розповідати мені. Я здогадувалася, що то був не хлопець із ліцею, що був він набагато старший і міг би мати неприємності, якби вона розповіла про нього. Він був для неї коштовною таємницею, табу, забороною. Гадаю… вона дуже прихилилася до нього…

Поль навіть припустити не зважився, що відчував би Габрієль, якби дізнався про все це. Слухаючи доньчину розповідь, Поль уже думав про те, як вибратися з цього лайна.

— Бачилася вона з ним удень, а батькам казала, що була зі мною або ж каталася в горах, коли вони допитувалися, де вона проводить час. Отак ніхто нічого не знав.

— Він був із Сагаса? З околиць? Що він тут робив? Де вона з ним зустрічалася?

— Кажу ж, я нічогісінько не знаю. Вона берегла його ще дужче, ніж скарб. До кінця серпня я її більше не бачила, вона дуже віддалилася. А потім у вересні, на початку навчального року, я зрозуміла, що з ним, мабуть, покінчено. Вона ставала агресивна, коли я порушувала цю тему. Була замкнена, успішність її впала майже до нуля, батька навіть до ліцею викликали…

Її зіниці звузилися.

— Але, як і всі, він нічого не підозрював, гадав, це від стресу, бо вона закінчувала ліцей. Ми із Жулі більше не розмовляли про це. Потім усе владналося. Минуло кілька тижнів — і вона стала тією, яку я завжди знала.

Поль подумав про відео в лісі, про сльози Жулі.

— Кулон він їй подарував?

Луїза кивнула.

— Вона вже носила його, коли ми повернулися з Аржеле. Була в захваті від нього. Сказала матері, що придбала в ювелірній крамниці у Сагасі, в «Золотій зорі». Я не знала, що в ньому є механізм, а тим паче що вона ховала там картку. Усі ці роки я боялася, що хтось знайде те відео…

Поль підвівся і підійшов до кавоварки. Вкинув туди кави, натиснув кнопку. Спробував уявити заборонені стосунки сімнадцятирічної дівчини і п’ятдесятирічного чоловіка. Незнайомця, що призначав побачення неповнолітній із Сагаса, обіцяв їй золоті гори, дарував їй речі… Він навіть бачив, як цей мерзотник надіває їй ланцюжок на шию, змушує її повірити, що вони назавжди будуть разом, каже усі оті дурниці, яким так вірять молоді дівчата, що нудьгують у своїй глушині. А далі що? Він раптом поїхав звідси? Покинув її?

— А нехай тобі, Луїзо! Не спадало на думку, що він міг бути клієнтом готелю? Випадковий чоловік, що був тут проїздом і звабив її, коли вона прибирала кімнати чи подавала сніданки? Можливо… можливо, якби ми раніше про це дізналися, то переглянули б Таншонові записи в книзі реєстрації гостей за липень 2007 року. Допитали б його, дружину. Знайшли б персональні дані того незнайомця. Все втрачено.

Поль узяв чашку, поринувши в думки.

— А якщо той чоловік мав стосунок до сірого «форда» і Ванди Гершвіц? І що, як він був ключем до нашого розслідування? Якби ж то ти нам сказала! Дванадцять років не дає нам спокою ця справа… А ти…

Вона не відповіла, тільки струснула крихту хліба зі свого пальця. Поль тицьнув їй під носа планшет і ввімкнув друге відео.

— Тобі відомо, що в цій скриньці? Впізнаєш місцевість?

Луїза уважно глянула на відео й похитала головою.

— Шкода. Може, це одна з тих доріг, якими вона їздила в горах. Треба запитати батька Жулі, вони частенько каталися удвох.

Полів телефон задзеленчав, на екрані висвітилося ім’я Дамеуса. Він не відповів, похапцем допив свою каву і помітив, як тремтить його рука, коли ставив чашку на стіл.

Заспокоїтися, перестати лигати каву, причому терміново, бо здохне від серцевого нападу. Зиркнув на доньку. Вона спливала потом. Якби про все це дізналася Корінна, то не пробачила б йому. Їхньому шлюбу прийшов би гаплик. Якщо розслідування справи Москато поновлять і про це відео стане відомо, Луїзу витурять із жандармерії…

І все це через оте свинство, що сталося дванадцять років тому! Він узяв планшет, натиснув на значок файлу, потримав палець — і значок перетворився на хрест. За мить зняте у готелі відео зникло в цифровому лімбі. Луїза мовчки стежила за ним, стиснувши вуста. Вона знала, чого коштував батькові той вчинок.

— Я подбаю і про картку пам’яті,— тихо сказав він.— І зустрінуся з Таншоном, хочу упевнитися, що він мовчатиме. В кожнім разі це в його інтересах. Ти повинна тримати при собі те, що допіру мені казала. Нікому не розповідати.

Луїза покірно кивнула. І нічого більш не сказала.

— Якщо колись історія стосунків Жулі з тим чоловіком випливе, ти нічого не знаєш. Ми були в Аржеле, того літа ти мало що бачила, вона нічого не розповідала… Та й ти небагато пам’ятаєш, усе було надто давно. Ти зуміла дуже добре тримати це в секреті від нас усі ці роки. То й далі тримай.

Вона опустила очі. Батько рушив до виходу. Узявшись за ручку дверей, востаннє глянув на неї і крижаним тоном промовив:

— Ти уявити не можеш, як мені соромно!