Це було двічі

57

Їдучи під мелодію з приймача і новини, що їхнього змісту він здебільшого не сприймав, Габрієль поволі поринав у ніч на нескінченних бельгійських автострадах, прямих і монотонних, які розтинали поля і наводили нудьгу. Згідно з даними інтернета крамниця «У Якоба» відчинялася о 14:00 і зачинялася о 23:00 щодня, крім неділі.

З регулярністю метронома оранжеві ореоли окреслювали контури металургійних підприємств, які він минав, димарів, що випльовували біле і зелене полум’я. Габрієль знав: його пошук приведе в Тартар — найглибше місце Пекла. Повертаючись до Бельгії, він занурювався у своє розрізнене минуле.

До столиці він підкотив приблизно о двадцятій годині під насупленим небом. Затримавшись у кількох заторах на Окружній, за пів години він рушив у напрямку Північного кварталу, проїхав уздовж залізниці, що лежала між високими вежами і готелями із широкими дзеркальними вікнами. Людей багато не видно було, останні потяги з провінції вже висадили своїх утомлених пасажирів. Тепер попід бетонними мурами вокзалу видніли тільки похмурі постаті. Немов ті хижі упирі на полюванні, нічний люд відвойовував свою територію.

Габрієль нітрохи не пам’ятав про те, як приїжджав сюди, як вів пошуки. Бельгійська земля була йому так само чужа, як і місячна поверхня. Припаркувався біля станції таксі й вийшов, надівши куртку.

Холодний північний вітер віяв між сталево-сірими будинками і гойдав електричні кабелі. Квартал не мав нічого привабливого, як завжди буває біля великих вокзалів. За сто метрів, простуючи за вказівками свого телефону, він звернув на вулицю Ершо. Тут відчувався дух сексу і запах готівки, яку передавали з рук до рук. Поволі котилися автомобілі, осяваючи пішоходів світлом своїх фар, зупинялися перед силуетами на високих підборах. Мінімум слів, грюкання дверей, гуркіт мотора, що губився у нічній темряві з обіцянням попестити диявола.

Не минуло і тридцяти секунд, як його атакувала повія з молочно-білою шкірою і тілом секс-бомби, пропонуючи цілий набір тарифікованих утіх. Їй було насилу двадцять років, вона мала слов’янський акцент і була новітньою рабинею визискувачів бідноти. У її рідній дірі їй розмальовували, яка в неї буде робота, захист її родини, гарне життя в країнах Заходу, навіть шлюб. Але приїхавши сюди, вона опинилися на тротуарі, побита, під грізним наглядом матрон і позбавлена документів.

Трохи далі, у вітринах, осяяних рожевим, зеленим і ясно-­блакитним світлом, танцювали голі дівчата. Біси-спокус­ники, яких можна винайняти на ніч або ж і просто попорати у вогких кімнатах, де рихлі тіла прилипають одне до одного. Якісь чоловіки вешталися потойбіч вулиці із цигарками в зубах або стояли, спершись на стіну чи ховаючись у темних закутах. Звідники, що наглядали за своєю стайнею і дивилися, як він швидко іде, понуривши голову, піщинка в пречудово змащеному механізмі.

Ще триста метрів, і він звернув на перпендикулярну вулицю, наддавши кроку, його переслідувало в’язке гнітюче відчуття, що за ним ідуть назирці. Цієї миті він думав про трекер під сидінням автомобіля, про пограбовану квартиру, про скалічений труп на березі річки. Убивця, звичайно, десь заховався, може, чатував і на нього.

Йому здалося, ніби він помітив якийсь порух позаду, якраз тоді, коли озирнувся, збираючись повернути ліворуч. Опинившись поза полем зору, він побіг і зупинився під портиком будинку. Тінь з’явилася на розі, глянула в його напрямку, трохи повагалася й швидкою ходою подалася іншою вулицею. Невже Габрієля справді переслідували? Він постояв ще п’ять хвилин і врешті упевнився у відсутності небезпеки: хіба міг би хтось за ним скрадатися?

Урешті він вийшов на людну вулицю, де вишикували­ся крамниці й вітрини, завалені іграшками, більшість уже була зачинена і затулена ґратами. Шинки та забігайлівки ще були відчинені. Перехожі тут не затримувалися, вони мовчки ішли вулицею, сховавши носа у шарфи.

Аж ось він дійшов до невеличкого фасаду з укритою курявою вітриною, де купою лежали чудернацькі предмети: змія, що оповилася довкола щабля мініатюрної драбинки, вирізане з дерева ягня, яке обнялося з дитиною, «вампірський набір» або маленький дракончик, що плавав у посудині з каламутною рідиною. Були там і дві чи три картини, що змагалися між собою в потворності: жінка з головою медузи, ліс із покрученими деревами, що їхні гілляки заганялися у пащу пса, який страшенно квилив… Крамницю «У Якоба» важко було зарахувати до якогось розряду. На вебсторінці її прозивали «кабінетом диковин».

Не було ніякого сумніву: він потрапив за адресою. Габ­рієль ще раз недовірливо кинув оком довкола себе, а потім штовхнув двері. Приміщення в глибину було більше, ніж видавалося знадвору, кепсько освітлене, звісно, задля того щоб створити відповідну обстановку. У нього було таке враження, наче він потрапив на горище божевільного колекціонера. Усе це видавалося поєднанням нормального і неможливого, як у качкодзьобів, звірят із качиним дзьобом, бобровим хвостом і лапами видри.

Чоловічок років шістдесяти, який вийшов із підсобки, був диковиною між диковин. Худорлявий, у светрі з відкидним коміром, вельветових штанах кольору хакі, з вустами, що були надто вже тонкі, аби приховати зуби верхньої щелепи, які випиналися вперед, наче задля того, щоб шкребти по дну тарілок. Він ледве кивнув відвіду­вачеві й, ставши за стійкою, розгорнув якийсь ілюстрований часопис, прибравши вигляду старої втомленої гаргульї. Габрієль підійшов до нього.

— Я хотів би, щоб ви розповіли мені про картину, яку я придбав у вас торік у серпні.

— Яку саме?

Габрієль показав йому світлину в телефоні. Чоловічок вийшов із-за стійки і став коло нього, щоб розгледіти її. Упізнавши полотно, він понуро глянув на відвідувача.

— А, це ви. Ваше обличчя… Не впізнав я вас. У вас був чуб. І ви були не такі спокійні. Та що я кажу, ви й самі знаєте це.

— Де ж пак. У мене виникли проблеми з пам’яттю. Можете пояснити, як воно там було?

Чоловічок показав великим пальцем на підсобку.

— Зачекайте мить, я поставив розтопити віск для муляжу і… судячи із запаху, забув вимкнути. Зараз…

Значить, Габрієль приходив ще до того, як перебрався на Волтера Гаффіна. Поки господар був у підсобці, він пройшов крамницею, оглядаючи дрібнички, що лежали купами, висіли і були почеплені на стінах. Тхнуло фенолом, шкірою і полірованим деревом. За цими предметами стояла ціла історія. Звідки вони походили? Кому вони належали? Чому власники придбали їх, а потім позбулися? Кожен був свідком пережитого і його картина, звичайно, теж. У неї була якась причина для існування.

Він розглядав полотна, розвішані на стінах, намагався прочитати підписи, якщо вони були. Але там не було нічого подібного до жахливого портрета Жулі й Ма­тильди.

Витираючи руки, вийшов господар.

— Ну ось…

Він провів Габрієля до вітрини й показав у той куток, де стояла посудина з дракончиком.

— Картина стояла тут. Коли ви ввійшли, це було місяців зо три тому, то, не кажучи ні слова, навіть не привітавшись, відразу кинулися сюди. Вхопили картину і заплакали. Але тривало це недовго. Бо коли я підійшов, ви згребли мене за комір і притиснули до стіни. Мало не побили. Хотіли дізнатися, звідки в мене ця картина.

Габрієль легко уявив, у якому стані він перебував, побачивши знадвору постаріле обличчя своєї давно зник­лої доньки, що було так далеко від Сагасу. Вгадав, які емоції його охопили, своє збудження в поєднанні з жахом і люттю.

— Звідки вона тут узялася?

— Мені передала її заможна вдова, що розпродувала велику частину колекції свого чоловіка. Старий помер від серцевого нападу, якщо я добре пригадую. Вона помістила оголошення в спеціалізованому виданні, то я пішов до неї поглянути, може, щось там мені припаде до вподоби.

Він зробив круговий жест рукою.

— Як бачите, мене цікавлять диковини — природні, наукові або етнографічні. Звісно, переді мною вже побували інші покупці, які, гадаю, повибирали найцікавіше. Великого вибору вже не було, зате була ця картина. Вона була страшенно… ненормальна, але цілком укладалася у мій світ. Вона висіла в мене щонайменше чотири роки, поки ви не прийшли.

Чотири роки… Це було жахливо: усі бачили перелякані обличчя його доньки й ще одної викраденої жерт­ви, й ніхто не пов’язав це зі справами дівчат, які зник­ли у Франції. Чоловічок пробіг пальцями по клавіатурі ком­п’ютера.

— Збагнувши, що я тільки простий покупець-продавець і не маю нічого спільного зі створенням цього полотна, ви заспокоїлися. Слава богу, а то ви такі дужі й ладні були мене відлупцювати…

Він нервово зареготав.

— Уже потім ви пояснили мені причину такої «істерики»: то була ваша давно зникла донька, там, намальована. Як ви сказали, її вивезли автомобілем, який викрали в Ікселі, й митець, який взяв її за модель разом з іншою дівчиною був, звісно ж, причетний до того діла…

Клацання мишкою. Чоловічок облизнув верхню губу. Габрієль запитав, чи все він сказав йому.

— Ні. Ви зізналися, що цей автомобіль привів вас сюди, в Бельгію. Ви провадили пошуки в Ікселі, довколишніх громадах, потім цілими роками ходили Брюсселем, який просто-таки неохопний… Силу-силенну часу збули ви в пекельному кварталі на півночі міста, він так називається, бо там процвітає проституція, східні клани, мафія тощо… Ходили з фотографією доньки вулицею Ершо і наймерзеннішими закутками міста. І ось успіх: увечері якась повія впізнала обличчя на світлині. Не по-справжньому, тому що бачила його в моїй вітрині…

Нарешті Габрієль дізнався, як розпочалася ця історія. На цю картину він натрапив зовсім випадково і вже тоді, коли втратив будь-яку надію. Відкриття, що дало початок решті подій. Він збільшив інші світлини, які зняв телефоном.

— Погляньте. Картина підписана літерами «А. Г.». Ви знаєте, що за художник стоїть за цими ініціалами?

— Ви вже питали мене про це. Ні, не знаю.

Чоловічок щось написав на папірці.

— Але власниця, яка продала мені цей твір, може, і знає. Тримайте її адресу, втім, три місяці тому я вже давав її вам,— сказав господар, простягаючи йому папірець.— А що, з вашою пам’яттю геть біда?

Габрієль прочитав: «Сімона Хмельник. Ранбеш».

— Досить недобре, адже я не впізнав вас, але воно минеться. Ранбеш… де це воно?

— За пів години звідси, на узліссі гаю Брабан Валлон. Це багацький квартал, ви побачите це з будинків. Сімона Хмельник мешкає в справжнісінькому замку, щоправда, новітнього стилю. Якщо, звісно, досі там живе. Як я казав, було це чотири роки тому, і той розкішний дім завеликий для самотньої жінки.

Чоловічок дбайливо поправив рамку із засушеними комахами, що висіла за спиною Габрієля, і обернувся до пари готичного вигляду, яка допіру ввійшла до крамниці. Показавши їм жестом, що зараз візьметься до них, він стишив голос, довірчо промовляючи до Габрієля:

— Мушу зізнатися, що навіть до того, як ви прийшли і почали вимагати пояснень, я вже подумав собі, що із цим мальовидлом щось негаразд.

— Чому?

— Воно висіло у великій замковій залі серед сили-силенної речей, які вдова виставила на продаж. Коли я сказав, що мене цікавить це полотно, вона тицьнула його мені в руки і сказала, щоб я забирався під три чорти. І знаєте що? Ця жінка не взяла з мене ані сантима.