Це було двічі

80

Мотор гудів, Габрієль в’їжджав до П’ясечна, містечка в передмісті Варшави. Великі модерні споруди, готелі, ряди прегарних будинків, оточених деревами. Уздовж транспортної артерії, що служила комерційною зоною, сірий триповерховий паралелепіпед із фасадом, поцяткованим затемненими вікнами, ізольований і оточений чималим паркувальним майданчиком, де стояло десятків з чотири автомобілів. Можна було узяти його за готель аеропорту, місце анонімного транзиту, якби не напис на плоскому даху велетенськими червоними літерами, осяяними світильниками: «ПЛАСТИНАРІУМ». Габрієль відчув ще глибший сум, угледівши цю величезну споруду між усіма іншими крамницями, за два кроки від «Декатлону», як місце, куди прямують у суботу, вийшовши з торгових центрів.

Була 18:15, вже запала темрява, та центр був іще відчинений. Габрієль зупинився оддалік, поблизу товарного складу. Пробіг пальцями по клавішах свого мобільника, пошукав і знайшов портрет Дмитра Калініна. Сімдесят років, кощаве обличчя, ніс гострий, мов лезо різака для скла, глибокі очниці, звідки зирять дві сірі гадючі рай­дуж­ки. Навіть на фото, де він стояв біля стола для розтину зі скальпелем у руці, Калінін був у чорному борсаліно. Цей мерзотник ледь помітно всміхався — що ж, скоро ця усмішка назавжди щезне з його мордяки. Габрієль подбає про це.

Він надів чорного кашкета, придбаного у середмісті, скинув куртку, щоб убрати нову нейлонову парку такої самої барви і надів шкіряні рукавички. Його руки ще тремтіли, він застромив долоню під светр, притуливши її до грудей. Серце його дуже швидко, шалено калатало, але то було серце батька, який, можливо, віднайде тіло своєї доньки в лабіринтах мерзенної виставки. Батька, який готувався холоднокровно вбити чоловіка, щоб відплатити за свою дитину.

Він вийшов з автомобіля, схилив голову, щоб уникнути камер біля входу, і ввійшов у хол пластинаріуму. Туди-сюди вешталися відвідувачі. Біля турнікетів стояли контролери. Габрієль озирнув афіші, що були перекладені кількома мовами, зокрема англійською. Зали для конференцій, зали для фільмів, виставковий центр. Зазначені були тарифи — для груп, для студентів, літніх людей.

Трохи далі цитата з Калініна: «Пластинація відкриває красу, що криється під шкірою, застигнувши для вічності між смертю і тліном». Висіли в рамочках статті з міжнародних часописів, що вихваляли успіх виставок. Напис на панно проголошував, що всі тіла подаровані для науки й персональні дані, вік і причини смерті — конфіденційна інформація. Для заохочення посеред коридора під скляним куполом демонструвався з десяток сердець, від найменшого, серця колібрі, до найбільшого, китового. Сині вени, червоні артерії. Розпочиналася мандрівка.

Ця місцина була безмежна. Де та лабораторія, в якій Калінін знімав шкіру із трупів? Він зараз там? Працівник за стійкою усіляко переконував його не йти на огляд виставки: сьогодні немає ні конференцій, ні демонстрації фільмів, і за кілька хвилин у мікрофон пролунає запрошення для відвідувачів попрямувати до виходу. Габрієль англійською наполягав усе ж таки продати йому квиток.

Урешті-решт працівник неохоче надав його.

— Як хочете.

— А пан Калінін тут? Мені дуже хотілося б поговорити з ним.

— Пан Калінін нікого не приймає, він буває тільки на конференціях або ж на публічних прийняттях. Багато працює допізна. До кінця у вас десять хвилин. Перша частина виставки стосується тварин, до неї он туди. Горішні поверхи ви не встигнете відвідати, треба дві години, якщо не хочете нічого пропустити.

Це означало, що Калінін десь тут, за роботою. Габрієль намагався погамувати свою нервозність і, не скидаючи рукавичок, застромив квиток у компостер. Глянув на зачинені двері праворуч, щоб його не зняли камери. Конт­ро­лер уважно кинув на нього оком і дозволив пройти турнікет. Виставка починалася в кінці коридору, проте від початку, по всій довжині, в нішах уже містилися кістки, фрагменти органів, що супроводжувалися поясненнями. Габрієль увійшов до першої зали, де панувала напівтемрява, а стіни були задраповані чорними покривалами. Над величезними скляними кубами сяяли оази помаранчевого світла.

Усередині були знешкурені тварини. Габрієль був приголомшений жахом, поєднаним із враженням від абсолютної краси, яку випромінювали пластинати. Наче тут були мешканці Ноєвого ковчега, що перебували в русі, допитливі, заінтриговані або перелякані, а потім нечувано лютий вітер змусив їх заклякнути на місці, звіяв їхню шкіру й тіло, що вони й самі того не помітили. На п’єдесталі одна перед одною стояли дві сарни на задніх ногах, наставивши роги й вочевидь готові до сутички. Оголені м’язи були напнуті, сухожилля і нерви переплетені, а неподалік зацікавлено спостерігало за ними телятко, розрізане навпіл по всій довжині тулуба. Якщо дивитися просто, воно видавалося цілим — коротка брунатно-руда шерсть і блискуче око. А з другого боку, видно було всю неймовірну механіку живої істоти.

Тварини були скрізь, пошатковані, вительбушені, обдерті. Габрієль поринув у мовчазні джунглі. Пролунало оголошення, що виставка закривається. Поодинокі відвідувачі в залі обернулися, щоб вийти, та він рухався вперед. Побачив сарну, в якій видно було всі десять систем організму,— м’язову, нервову, кісткову, травну…— пройшов повз страуса, що біг із виряченими очима, розгорнутими крилами, тілом, у якому не лишилося ні кісток, ні м’язів, а видно було дев’яносто сім тисяч кілометрів вен, великих і малих артерій, капілярів. Він уявив, яку величезну працю довелося здійснити Калініну, щоб сягнути такого чистого, такого естетичного результату. І такого мерзенного… Адже де був поділ між життям і смертю? Смерть — це ушкодження, розклад, тлінь, остаточний кінець будь-якої форми існування. А тут?

Після кількох приміщень, присвячених здоровим людським органам, потім хворим — почорнілі від куріння легені, ушкоджений раком кишківник, поїдена цирозом печінка,— Габрієль дістався до сходів, де був напис: «Анатомічна виставка справжніх людських тіл». Кожен крок, кожна сходинка були для нього достеменною Голгофою. Габрієль почував довкола себе смерть, вона витала в повітрі, чутно було її гострий, отруйний дух. Хоч останні дванадцять років і щезли з його пам’яті, цієї миті його гнітив кожен прожитий день, кожна година, упродовж якої він не переставав шукати Жулі.

Його пекельний пошук добіг кінця. Либонь, його донька була там, нагорі, у вигляді штучного життя чи ще живої смерті, у вигляді чогось середнього, невизначеного, потворного між цими двома. І він підіймався, щоб зустріти її погляд. Торкнутися її. Яку мерзенну долю підготував їй Калінін? Як вирішив її представити?

На поверсі коло дверей зали стояв охоронець із рацією в руці, закликаючи неслухняних відвідувачів покинути приміщення. Габрієль хутко звернув до вбиральні. Погасив світло, помацки зачинився в комірчині, опустив кришку унітаза, сів на неї і став чекати. За кілька хвилин почув тяжкі кроки і рипіння вхідних дверей. Працівник пластинаріуму не завдав собі клопоту обійти всі приміщення й пішов собі.

Габрієль непорушно просидів ще з пів години, спершись ліктями на коліна і схрестивши долоні під бородою, аж поки запала цілковита тиша. Коли він вийшов, на поверсі панувала пітьма, світилися тільки зелені вказівники пожежного виходу. Тільки знизу долинав блакитний вогник і чутно було чоловічі голоси. Може, останні працівники на рецепції закінчували лічити касу чи готуватися до завтрашніх візитів. Габрієль рушив із місця якомога нечутнішою ходою, прямуючи до зали в глибині поверху і ввімкнувши в телефоні ліхтарик.

І побачив їх, тіла без шкіри.