Це було двічі

65

Габрієль потроху знову почав рухатися, почуваючи, як те огидне слово шпичкою стирчить під його черепом. Хмельник з Траскманом ніколи не заплатять за їхні злочини, тому що вони вже пішли в небуття разом із їхніми таємницями. Але Габрієль переслідуватиме до останнього тих, які, хоч поруч, хоч далеко, були причетні до мук його дитини.

Світло його телефону вихопило в іншій алеї зі щільниками електрокар, що стояв посеред проходу, наче водій раптом випарувався бозна-куди. Його роги торкалися долівки. Габрієль підійшов до нього. Якщо об’єкт занедбаний, то чому ця машина й досі тут? Він провів пучками пальців по водійському сидінні й зазначив собі, що пороху там нема. Вочевидь, автомобіль нещодавно ви­користовували.

Кров ударила йому в голову, і він завмер, затамувавши подих. Відколи він прибув у Брюссель, у нього було таке відчуття, ніби його переслідує небезпека. Дощ так само гамселив по бляшаній покрівлі. Але його вже перестали заспокоювати барила, алеї та застиглі краєвиди. Звичайно, тут нікого не було. Він не бачив жодного автомобіля, склад замкнений був знадвору, а дорогою він вряди-годи поглядав у дзеркало. Ніхто не міг переслідувати його на сільських дорогах так, щоб він не помітив.

Він знову глянув на автомобіль, потім звів очі до стелі. Ці нескінченні ряди резервуарів, що були колись наповнені винятково небезпечною продукцією… Він постукав по інших пластикових ємностях, що були на відстані руки. Бум, бум. Порожні. Усі порожні. То навіщо електрокар?

«Поховати, спалити, згодувати свиням. Содбен».

Дійшовши до другого кінця складу, він відсунув пластикові жалюзі й опинився у приміщенні для приймання вантажів, що його двері були заварені знадвору. Це колись тут спеціальні автомашини розвантажували і завантажували барила. Наче знаряддя диявола, звисали ланцюги з величезними гаками, талі, корби і гідравлічні обценьки, що мали захоплювати резервуари. Праворуч височів величезний порожній циліндричний бак з плексигласу, заввишки два з половиною метри, з краном на висоті грудей. Габрієль виявив і линви, каністри й два брезентові тенти поруч із відсувними дверми.

Підійшовши ближче, він побачив, що то не брезент, а мішки для трупів, що лежали просто на долівці. Два пластикові лантухи один коло одного, замки повністю зашморгнуті. За формою і товщиною можна було без сумніву сказати: у них були тіла.

Він майже побожно став навколішки, почуваючись ким­ось на кшталт мандрівника, який геть зморився наприкінці свого шляху й усвідомлює, що зворотна дорога буде ще важча, ніж мандрівка сюди. У носа йому вдарив тяжкий лікарняний дух, щось на кшталт сімдесятиградусного спирту, хоч це не було достеменно те саме. Цей запах, що був набагато гостріший, проник у його легені. Його правиця тремтіла, він мусив обхопити зап’ясток лівою долонею, щоб скерувати руку до замка на першому мішку. Деренчання металевої застібки, що відкривалася від його поруху, видалося йому нестерпним.

Перед ним постало бліде, мов тальк, жіноче обличчя з поголеним черепом, бровами, віями і всіма ­статевими ознаками, повіки були заплющені. Високе чоло, випуклі вилиці, квадратна щелепа. Йому стало легше, коли він побачив, що то не Жулі, й він відразу подумав, що та людина східноєвропейського типу. І нарешті втямив, що за дух був, торкнувшись руки, що була на дотик мов пластик: формалін. Наче ця жінка, якій на вигляд було десь біля п’ятдесяти років, лежала перед тим у розчині для консервації.

Загорнувшись у промоклу наскрізь куртку, він узявся до другого мішка. Простягнувши руку, він раптом почув скреготіння металу в глибині складу. Відразу ж вимкнув світло в телефоні, звівся на ноги і подався до жалюзі, тримаючись напоготові. Алея щільників, довгий центральний коридор — усе тонуло в пітьмі… Його розширені зіниці намагалися зловити найменший фотон світла. Він зосередився на ритмі дощу, який барабанив по бляшаній покрівлі, затамував подих, прислухаючись до ненормальних звуків. Нічого. Нікого.

Він залишався насторожі. Той чи ті, що лишили ці трупи, звісно ж, мали повернутися. Почекавши однак декілька хвилин, він повернувся до трупів і відкрив другий мішок. І притулив долоню до рота. До запаху формаліну долучався тяжкий дух гниття, що розпочалося недавно.

Він побачив друге жіноче тіло, більш розкладене. Поголене, так само зроблене безіменним, і в тому самому віці, що й перше. Жінці бракувало лівої груді. Шрам, що був замість неї, свідчив про ампутацію. Габрієль струснув мобільником і зробив фото під різними кутами. Спалах осяяв приміщення, позбавлені брів і вій обличчя виринули з пітьми, мов дві жахливі машкари, щоб зафіксувати все в пам’яті телефону. Він знай фотографував, нездатний утямити, чому ж ці трупи тут. Звідки вони походили? Хто поклав їх тут? Який тут був зв’язок із його розслідуванням? Із Жулі?

Шалений порив вітру струснув покрівлю, дощ забарабанив по ній, наче над головою розбився велетенський кришталевий келих. Габрієль дрижав у мокрому вбранні, погода відповідала його почуттям. Суміш люті, сліз і хаосу.

Він вирішив набрати Полів номер. Належало терміново зв’язатися з ним і цього разу викласти все. Тепер бельгійські поліціянти повинні обов’язково взятися за цю мерзенну історію.

Раптом він знову почув скрегіт металу. Від голови до ніг його пронизав разючий струм. Сигнал нехибної загрози.

Стоячи й далі навколішки, він обернувся і якусь частку секунди згаяв на те, щоб збагнути, що ж відбувається. Довгий іржавий ланцюг із гаком на кінці вилетів із темряви, окресливши бездоганну дугу. Мокре залізо поцілило його в ділянку лівої скроні, поки він останнім інстинктивним порухом спробував ухилитися від цієї божевільної траєкторії.

Удар жбурнув його назад, наче боксера, який отримав аперкот такої самої сили.

Останнє, що він відчув, було мертве тіло одного з тру­пів, що приліпилося до його щоки.