Це було двічі

58

Не в змозі відірвати погляд від стосу листів, які дістав із теки господар, Поль сидів на краю дивана й нетямився під подиву.

— Я знайшов їх за кілька тижнів після того, як батько вкоротив собі віку,— пояснив Жан-Люк Траскман.— Ходив віллою, давав лад і залагоджував проблеми з успадкуванням. Ці листи були у скриньці, захованій у його кабінеті. Надходили вони поштою від 2015 року до самої його загибелі, надсилали їх із різних міст південного сходу Франції. Як і у вас, тут сторінки з детективних романів. Як і у вас, обведені літери, що означають «Я знаю, що ви вчинили» або «Настане день, коли всі дізнаються, який ви монстр»…

Поль був приголомшений.

— І ваш батько не звернувся до поліції…

— Авжеж, ні. Він усе зберігав, нікому про це не кажучи.

Жандарм ліпше розумів: Давид Ескіме грав на двох шахівницях. Він не задовольнявся помстою Корінні, катуючи її своїми загадками. Йому кортіло, щоб Калеб Траскман заплатив за зло, яке вкоїв Жулі. Можливо, його погрози сприяли тому, що письменник звів себе зі світу.

Жан-Люк Траскман знову взяв до рук аркуші.

— Ага, значить, цей кінець таки існував, і його історія добігла краю. Тепер усе стало зрозуміліше… Мушу вам сказати, що під час одного з моїх перебувань на віл­лі, днів за п’ятнадцять до того, як я відчинив його сейф, я помітив, що в оселі хтось побував. Шибка ззаду була розбита, хтось заліз, але нічого не взяв. Поліція взяла зразки, але вони нічого не дали. Звісно, з огляду на архітектуру будинку.

— А чому? Що в ній особливого?

Його співрозмовник довго і замислено дивився на аркуші, потім струснувся.

— Та не має значення. Так ось, оригінал «Незавершеного рукопису» знайшов я не на горищі, як указано у передмові. Це задля того, щоб викликати цікавість Калебових читачів. Знаєте, старий рукопис, який обтрушують із пилюги на горищі, де він валяється серед старих тек,— це набагато краще продається…

Усе задля бізнесу, подумав Поль. Навіть смерть. Попри огиду, він змусив себе кивнути, щоб той продовжував.

— Насправді стос аркушів був там, де й листи з погрозами. Мій батько працював по-старому, він ненавидів комп’ютери. Писав свої романи ручкою в єдиному примірнику. Ще як був я хлопчаком, він, закінчивши розділ, замикав списані сторінки у сейф. Уявіть, у якому стані я був, натрапивши на це… У мене в руках опинився оригінальний текст мого батька, який він тримав у великій таємниці. Це незвично було для нього.

Кивком голови він показав на Полів примірник.

— Здається, ще ніколи в житті не читав я так швидко. Книжка в книжці, закатовані герої, витримка… Це один із найліпших його сюжетів. І один із найзловісніших. І коли я побачив, що в рукописі немає розв’язки, це був для мене наче удар кувалдою. Наче…

— Джоконда без обличчя.

— Авжеж, Джоконда без обличчя. Ви знаєте, з приводу продовження я написав у передмові. Багато читачів докоряло мені за кінець, занадто відкритий, як на їхню думку, але це тому, що вони не змогли його розшифрувати. Щоб уже до краю імітувати батька, який полюбляв ставити загадки наприкінці роману, я заховав розв’язку в останній фразі. Треба взяти перші літери кожного слова — й прочитати по порядку. Ото й буде відповідь. Але…— він підняв стос аркушів.— Мій фінал відрізняється від батькового за своєю конструкцією. Я хочу сказати, що моя розв’язка похмура, але це — ніщо порівняно з тією, яку запропонував мій батько. У мене був один шанс із двох: обрати табір добра або ж зла. В цьому розумінні я добре впорався.

Поль дедалі дужче здогадувався, у чому ж річ. Нові частки пазлу складалися докупи.

— Отож, він іде до краю, тільки не зберігає ці останні сторінки в сейфі,— підсумував він.— Можна було б міркувати — чому, адже ви кажете, що він робив це систематично… А згодом завдає собі смерті. Наш анонімник із Сагаса дізнався про це із преси… Про смерть вашого батька було в масмедіа, авжеж?

— Авжеж.

— Тоді анонімник вирішує відвідати віллу, може, задля того щоб спробувати там більше дізнатися про долю Жулі Москато. Він розбиває шибку, обшукує дім, папери, шухляди, натрапляє на рукопис, якого ще й ви не виявили, і забирає аркуші з нього. Їх знаходять у його домі через роки…

Запало довге мовчання, під час якого кожен оцінював ці слова. Поль знав, що його висновки трималися купи. Що ж до Жана-Люка Траскмана, то складалося таке враження, наче він перебуває в нокауті. Він притулив долоню до чола, наче в нього почалася мігрень. У жандарма з’явилася ще одна ідея. Він знайшов дещо в телефоні й показав співрозмовникові.

— Ми знайшли це в гаданого злодія. Вони були розміщені в альбомі. Різні світлини частин трупів — кінцівки, носи, підборіддя. Ви казали, що ваш батько відвідував морги і анатомічні музеї. Могли належати йому ці світлини?

Траскман швидко глянув на екран і віддав Полеві мобільник.

— Він робив нотатки, малював, але за моєї пам’яті не робив світлин. Принаймні це такої якості. Тут відчуває­ться мистецька жилка…

Поль був розчарований, та не здався і показав на стос листів.

— Ваш батько застрілився з револьвера. За кілька тижнів ви знайшли ці листи. Ви не подумали, що ці погрози призвели до того, що він пішов із життя?

— Так, воно мені спало на думку.

— То чому ви не звернулися із цими листами до по­ліції?

Жана-Люка Траскмана те запитання застало зненацька. Він знизав плечима.

— Що зроблене, те зроблене. Мій батько так вирішив. Це було очевидне самогубство.

Він хотів було потягнути стос листів до себе, щоб покінчити із цим усім, але Поль притримав його руку.

— Ви показали мені це, хоч і не повинні були цього робити,— сказав жандарм.— У глибині душі ви хотіли дізнатися, чому він отримував їх і чому зробив такий радикальний вибір. Я помиляюся?

Ніякої відповіді.

— Ми вже дванадцять років шукаємо Жулі Москато, тож гарантую, що ми не покинемо цього сліду і до самого дна перевернемо минуле Калеба Траскмана і всіх тих, що були довкола нього. Ми обшукаємо дім у Берк-сюр-Мер і виявимо правду. Якщо у вас ще є щось мені сказати, то ліпше зробити це зараз.

Траскман подумав трохи, глянув на годинник, підвівся і показав великим пальцем у коридор.

— Дайте мені кілька хвилин, щоб вимкнути комп’ютер і світло. Гадаю, ви не боїтеся їздити вночі?

Поль покрутив головою.

— Тоді я поведу вас на узбережжя, до вілли, це за дві години їзди. Побачивши ваші світлини трупів, я не все вам сказав. Я вже бачив щось таке в батька, і не виключено, що ваш анонімник забрав їх, коли вдерся до будинку…

Він понуро глянув на Поля.

— Ви по-справжньому зрозумієте, яким збоченцем був Калеб Траскман…