Це було двічі

4

Неможливо було уникнути птахів, навіть їдучи повільно і зиґзаґами.

Під небосхилом сірої цементної барви автомобіль жандармерії став на широкому майдані втоптаної землі, між очисною станцією і сміттєпереробним заводом, який видно було з дороги. Брунатні, охряні й сірі пагорби, що скидалися на велетенські піщані перса, затуляли ряди сосон, що росли впереміш із вільхами на берегах Арви. На задньому плані з вершин спливали хмари, розтікаючись поміж стінами будівель густими сувоями, що скидалися на тирсу. Від того видавалося, що небо перебуває на відстані простягнутої руки, і це вбивало надію на погожу днину. У Сагасі сонце могло щезнути на кілька тижнів. Жителі міста називали цю тривалу відсутність природного освітлення «чорною смертю». Та чорна смерть підточувала моральний дух, гостро збільшуючи відсоток самогубств у долині, надто ж восени. Про це свідчила офіційна статистика.

Капітан Поль Лакруа вийшов із автомобіля в супроводі Луїзи, співробітниці жандармерії, яка була молодша від нього на чверть століття. Вони роззирнулися довкруги і побачили силу-силенну пташиних трупів.

— Тутешні орнітологи кажуть, що колонію щось налякало вночі,— пояснив Поль.— Якщо вірити їхнім поясненням, ці птахи майже не літають у темряві. Сотні тисяч переляканих пташок зірвалися зі своїх гілляк і розбилися в польоті, причому на кількох гектарах. Згідно зі свідченнями різних очевидців, це сталося десь у часовому проміжку 2:10–2:20.

Вони підійшли до Мартіні, заступника командира слідчо-оперативної групи. Той чекав їх, склавши руки на грудях, і тремтів. Із кінчика його носа крапала вода. Вологий листопадовий вітер шмагав обличчя і пробирав до кісток, незважаючи на кілька шарів вбрання. Вони потиснули руки, і Бенжамен Мартіні, п’ятдесятидворічний чоловік із розпатланою кучерявою чуприною, трохи схожий на Тома Генкса, показав у бік чагарів.

— Там знайшли тіло. Ходімо.

У нього був невиразний голос і воскової барви обличчя, як у всіх жителів долини. Троє жандармів обігнули пагорби і рушили між деревами, пристосовуючись до повільної ходи капітана, який кульгав на праву ногу. Ось він згорнув паперовий носовичок і простягнув Луїзі.

— У тебе на лівому лікті пташиний послід.

— О ні!.. А нехай йому…

Він дивився, як вона з відразою витирає білу пляму.

— Ти певна, що з тобою буде все гаразд? Може, звільнити тебе від цього видовища?

Луїза зіжмакала носовичок і поклала його в кишеню куртки.

— Скажімо так: це буде своєрідне хрещення для мене.

Дівчина крокувала за ним вояцькою ходою. Намагалася показати свою рішучість поведінкою, прямою поставою, гордо задертим підборіддям. Поль скористався зупинкою, щоб помасажувати праве коліно, і тільки потім рушив далі. Суглоби страшенно боліли, відколи в повітрі западала вологість, себто майже весь час.

Мартіні запропонував їм латексні рукавички.

— Байдарниця на ймення Ізабель Давіньї знайшла тіло о 9:50. Вона з Альбіона. Пливла Арвою, фотографувала мертвих птахів, що валялися на берегах. Угледівши труп, одразу ж зв’язалася з бригадою. Брюне, Тардьє і я прибули о 10:20 і негайно зателефонували тобі.

Поль побачив байдарку, що стояла трохи далі коло берега.

— Де ця Ізабель Давіньї?

— Їй стало погано, вона виблювала у воду. Тардьє повіз її в бригаду.

Простуючи землею, встеленою сосновою глицею, во­ни вийшли на лівий берег Арви, де під ногами ­заторохтіла галька впереміш із валунами. То тут, то там валялися мертві шпаки, і Полеві здавалося, ніби він перебуває серед декорацій постапокаліптичного фільму. Він звів очі. За триста метрів, попід самісінькими хмарами, у небі вимальовувалися жахливі геометричні фігури. Наче якась невидима паща хукала велетенськими викидами чорного піску, які відразу ж підхоплював вихор. Попри нічну бійню, шпаки знову виконували свій неймо­вірний балет.

Поль детально фіксував усе, що було довкруги. У цьо­му місці річка була широка і бурхлива, кольору блакитної криги. Швидка течія неабияк вабила любителів плавання на байдарках. Пішки сюди можна було дістатися завиграшки — або від заводу, або ж муніципальною дорогою, що прямувала понад річкою цілими кілометрами. Вони простували до Брюне. Жандарм робив світлини мобільником, пильнуючи, щоб не наближатися до трупа.

Об 11:19 задзеленчав Полів смартфон. Номер невідомий. Не відповідаючи на дзвінок, він урвав украй недоречну мелодію I will survive і попрямував розміреним кроком до жертви. Луїза трималася на віддалі.

Капітан присів. Про цей день іще довго будуть переповідати в Сагасі. Наплив шпаків… Жорстокий злочин, унаслідок якого на березі лишилася напівроздягнена жертва… Непогана можливість для товстуна Шамарлена, місцевого журналіста, який не пропустить нагоди примчати сюди зі своїм блокнотом. У містечках новини швидко розходяться.

Він поглянув на труп, намагаючись тримати себе в руках. Вони з Мартіні розслідували чимало справ про самогубства, трохи підозрілі смерті, що рідко мали кримінальний характер. Спокійно вдихнув повітря, увімкнув диктофон у телефоні й заходився диктувати попередні висновки. У присутності фахівців, що приїдуть на місце злочину, він іще раз це робитиме, але вважав дуже важливим цей перший контакт із жертвою, по гарячому сліду.

— Час огляду місця злочину — 11:22, 6 листопада 2020 року. Тіло жінки білої раси, невизначеного віку, але я сказав би, що їй від тридцяти до сорока років, середньої повноти. Труп виявила Ізабель Давіньї, жителька Альбіо­на, під час плавання на байдарці. Погода вогка, зранку сіялася мжичка. Жертва лежить на лівому березі Арви у горизонтальному положенні на спині, на осі північ-­південь… між очисною станцією і річковими порогами, за два кілометри на південь від міста.

Поль іще дужче нахилився над тілом.

— Зігнута ліва рука на рівні плеча утворює кут понад дев’яносто градусів відносно тіла. На правому стегні част­ково лежить шпак, зі слідами крові від удару під час падіння. Отже, ймовірно, жінка померла цієї ночі до початку пташиної зливи.

Він відступив на крок.

— Невелика кількість крові під нігтями лівої руки. Коси світлого кольору, завдовжки тридцять сантиметрів. Через наявність трупних плям риси обличчя неможливо розгледіти. На перший погляд права надбрівна дуга розбита до кістки, вилиці, ймовірно, зламані, що спричинило такий набряк. Ніс удавлений… З огляду на ушкодження, обличчя, можливо, зазнало удару великою галькою або валуном, яких довкруги вдосталь. Клапоть чорної тканини в роті, який використовували мов кляп. Вочевидь, це шкарпетки, що, здається, підтверджується тим, що ноги жертви босі.

Він зиркнув на Луїзу. Та моргнула, давши на здогад, що з нею все гаразд. Тримаючи в руці блокнот, вона записувала за ним. Він вів далі:

— У безпосередній близькості від трупа не спостерігає­ться наявності взуття. Численні порізи на підйомі ступні… і права ступня утворює з ногою кут, це дає підстави гадати, що зламано щиколотку. Джинси і труси спущені до колін. Трупні плями зверху стегон із внутрішнього боку і, можливо, вагінальна кровотеча…

Поль натиснув на кнопку, поставивши диктофон на паузу. Цю дівчину спершу зґвалтували, а потім убили. Він спробував абстрагуватися від похмурих думок і, вдихнувши повітря, заговорив:

— На жертві спортивна куртка, замок підтягнутий до шиї. Щонайменше дві перфорації в куртці на рівні грудей, характерні для застосування вогнепальної зброї. Очікуємо криміналістів і працівників похоронних служб. Вони мають роздягти тіло й оглянути перед доправленням до моргу.

Поль вимкнув запис і якусь мить стояв непорушно, вдивляючись у ту бідолашну дівчину. Її покинули на березі річки, мов сміття. Яка тварюка могла так покалічити її, так жорстоко вбити? Він підвівся, скривившись і тяжко впершись долонями в стегна. П’ятдесят два роки, а враження таке, наче ув’язнений у тілі старигана. Обернувся до Мартіні, який саме розмовляв по телефону, потім до Луїзи.

— А що, як ці постріли потурбували вночі пташину колонію? Стрілянина наполохала птахів, вони злітають із дерев. Розбиваються в повітрі від зіткнення, і одна пташина падає на свіжий труп.

Луїза не відповідає. Її очі, круглі, мов кулі, не відриваю­ться від ручки, що знай бігає на папері.

— Я записав усе на диктофон,— зітхнув Поль.— Твої нотатки ні до чого.

Урешті вона поклала блокнот із ручкою до кишені й знову зосередила увагу на тілі.

— Атож, це ще й як можливо,— відказала вона.— І це дасть нам точний час убивства.

— Друга година ночі, без кількох хвилин. Побачимо, що скаже судмедексперт, але це здається мені доброю гіпотезою. А ти як гадаєш?

— Їй запхнули шкарпетки в горлянку, щоб не кричала. Звичайно, зґвалтували, а потім тут-таки вбили.

— Що змушує тебе так гадати?

— Спущені труси. Та й місцина пречудова, тут нічого не видно. Звичайно, нагорі дорога, та як сонце сіло, звідти нічого не побачиш. Ніякого освітлення, жодної оселі поблизу. Шум води перекриває стогін, приглушений кляпом. О другій ночі вона могла кричати скільки завгодно, у цій зоні не було нікого.

— А босі ноги ти як поясниш?

— Та не знаю. Якщо судити з підйомів ступень, вона ішла без шкарпеток, може, навіть бігла. Можливо, її тримали в багажнику автомобіля чи в кемпері, з якого вона зуміла втекти. Була поранена, але й далі тікала. Хотіла кинутися в річку, щоб утекти від нападника? Не бачу іншого напрямку, в якому вона могла б тікати. Підвернула ногу і, судячи з того, під яким кутом, їй дуже боліло. І відразу ж упала, саме на цьому місці. А далі… далі все сталося. Цей монстр накинувся на неї.

То було правдоподібне припущення. Як потрапила сюди жертва? На чому вона прибула? На автомобілі, як припустила Луїза?

— Якщо забути про птахів, то найбільше дивують оті шкарпетки у роті,— додала вона.

— Поясни.

— Якщо вона бігла босоніж, то агресор уже мав ті шкарпетки в руках. Не дуже логічно вештатися зі шкарпетками своєї здобичі. Принаймні так мені здається.

— Знаєш, логіка у кримінальних питаннях… Так буває тільки в телевізорі. Та й, може, вона тікала у шкарпетках? Звісно, захист ніг від каміння — такий собі… Як і твій висновок про те, що сексуальна агресія сталася тут. Можливо, він зґвалтував її в іншому місці, перевіз тіло сюди, а потім стягнув штани. Інше припущення: зґвалтував, коли вона вже була мертва.

— Ти жахливий.

— Авжеж, це я жахливий. Ніколи не треба робити поспішних висновків. Ось чому я тримаюся констатації фактів у своєму звіті.

— Дякую за урок, капітане,— сухо відказала вона.

Поль обернувся до своєї команди.

— Я повідомлю заступнику прокурора. Починаємо працювати над розслідуванням. Наступні години і дні ми будемо перевантажені. Це означає, що всі мають бути готові працювати у вихідні, й небажано посеред робочого дня відлучатися, скажімо, щоб забрати дітей зі школи. Не хочу, щоб жандармів у Сагасі вважали шалапутами. Бенжамене, напишеш повідомлення?

Той мовчки кивнув головою. Поль помітив ознаки збудження в очах Брюне, який робив світлини. Молодик навіть спробував усміхнутися.

— Ти, мабуть, думаєш, що це якось пожвавить твоє повсякдення, еге? Бляха, загинула молода жінка, не повія. Подумай про це своєю дурною головою і перестань усміхатися.

Брюне зашарівся і похнюпив голову. Він був одним із підручних в автономній територіальній бригаді Сагаса, що складалася з тридцяти чотирьох жандармів, серед яких троє криміналістів, і в її зоні відповідальності було понад двадцять тисяч гектарів, що належали восьми комунам. Звалася вона гірською бригадою через численні гори заввишки понад вісім тисяч метрів, що були в її секторі, й на ній, між іншим, лежали обов’язки судової поліції. Заповідалася копітка праця над розслідуванням під орудою Поля. Не сказати, що це тішило його.

— Поки прибудуть експерти, треба оглянути довколишню місцевість. Хотілось би знайти гільзи і камінь, яким розтрощили обличчя.

Він зателефонував прокуророві, потім прослухав повідомлення, яке прийшло кілька хвилин тому на мобільник.

«Еге ж, Полю, це я. Ти не повіриш! Я заснув у готелі “Бескид”, а вночі була ціла злива мертвих птахів. Сотні птахів, що падали з неба, мов град! Словом, планую прибути в бригаду за пів години. Якщо, звісно, знайду свої речі… Потім поясню. Tschüs-tschüss!».

Спершу Поль подумав, що то якась помилка, та почув останні слова. Прослухав знову. Голос, інтонація… Оте «Tschüss-tschüss!». Тільки одна людина казала так на прощання — Габрієль Москато. Та це було дванадцять років тому…

Він зблід і вимкнув повідомлення. Той дзвінок на мить розбудив найгірші згадки в житті Поля. Він повернувся на берег річки, чвалаючи тією ходою, яка надавала йому вигляду ветерана війни з давнім пораненням.

— У тебе був такий дивний вигляд, коли ти тримав коло вуха телефон,— озвалася Луїза.— Що сталося?

Поль по-новому глянув на понівечене обличчя, біляві коси, що розсипалися по гальці, на тіло в синцях. А що, як?..

Невже це може бути вона, Жулі Москато? Він похитав головою і глянув на Луїзу.

— Привид… Мені телефонував привид.