Це було двічі

19

Обережно ступаючи, Габрієль попрямував містком, що був над генераторами, пройшов попід перехрестями балок і металевою конструкцією даху. Крізь шиби величезних вікон видніло темне плесо льодовикового озера, облямованого дорогою. Нападник мав достатньо часу, щоб приготувати засідку.

Його погляд раптом натрапив на фразу, написану червоною фарбою на стіні з правого боку, між двома бетонними колонами.

Я ЗНАЮ, ДЕ ВОНА

Габрієль здригнувся. Нижче був старанно виконаний малюнок тієї ж барви, завбільшки з п’ятдесят сантиметрів. Він упізнав збільшену копію кулона, що його носила Жулі: книжка, оздоблена орнаментом з елегантних переплетених ліній. Він обернувся до Соленни, що стояла, спершись об поручні.

— Поясни.

Вона ледве зловила віддих.

— Середина 2017 року… Твоя колишня дружина отри­мала анонімного листа, надісланого з Сен-Жерве… У ньо­му була сторінка, вирвана з книжки… Фраза складалася з літер, що були обведені на сторінці. Сторінка сто дванадцята, настільки я пам’ятаю. Роман «Десять негренят» Агати Крісті. І… це означало: «Ключ до загадки — на гідроелектростанції біля озера Міруар». Ми поїхали сюди — і виявили те, що ти побачив… Інші написи, далі на стінах, з’явилися згодом… Квітень 2018 року, лютий 2019-го…

Габрієль, приголомшений, ступнув кілька кроків. Тепер він збагнув, чому Поль так поспішно намагався спекатися його, заважав йому побачитися з Корінною, не надавав решту матеріалів справи. Бетонні колони були одна за одною обписані словами. Він прочитав їх, прямую­чи поглядом зверху донизу:

«Ressasser», «Laval», «Noyon, «Abba», «Xanax»…

Соленна випросталася. Вона торкнулася пальцем останнього слова. Кінчик укрився червоною фарбою.

— «Xanax» тут не було. Він щойно дописав це.

Габрієль втягнув носом повітря. Свіжа фарба.

— Це паліндроми,— пояснила Соленна.— Слова, які однаково читаються від початку і від кінця. Хтозна, чому автор кілька разів приходив сюди, щоб написати їх, це не має жодного сенсу. «Ressasser» — це дієслово, «Лаваль» і «Нойон» — назви міст, «Абба» — це музична група. Що ж до «Xanax», то, здається, це анксіолітик.

— Ви пробували перетасовувати літери, складати фразу?

— Це нічого не дає. Нічого дивного, адже перелік неповний.

— Відбитки?

— Жодних. Зв’язалися навіть із поліцією Лаваля і Нойона, ставили запитання, все дарма. Як на мене, то ці паліндроми визначають профіль індивіда. Це чоловік, що любить групу «Абба» і має стосунок до міст Лаваль і Нойон. Може, в нього депресія чи ще якийсь психічний розлад… Себто кожна лексема мусила б означати крок до нього. Така дурня…

Габрієль перечитав слова.

— Це міг би бути профіль викрадача, як ти гадаєш?

— Побачимо.

Він ступнув праворуч і знову прочитав фразу. Від неї у нього кров захолола.

— «Я знаю, де вона…» Кажеш, він написав це три роки тому. І з’являється тут сьогодні, на другий день після того, як на березі Арви знайшли труп — приходить, щоб дати нам чергову вказівку.

Габрієль стиснув кулаки. Подумати лишень, він мало не злапав його! Соленна притулилася до поручнів.

— Бляха, він не промахнувся. Що в мене з обличчям?

— Такий вигляд, наче ти застромила голову в мікрохвильову піч.

Вона легенько помасажувала очі.

— І ще одне тобі слід знати. Твоя колишня дружина отримала п’ять анонімних листів. Надіслані з різних міст. Шамоні, Клюз, Аннесі… Ми припускаємо, що це той самий чоловік. Либонь, із нашого закутка.

Габрієль відчув, як серце його закалатало.

— Знову сторінки з роману?

— Атож, із давніх детективних романів із загадкою. Конан Дойл, Агата Крісті, Моріс Леблан… Ватажки злочинних зграй, майстри маніпуляцій і хитрощів. І сторінки вибрані не випадково. Ми перевіряли: неодмінно ті, що передують розкриттю.

«Освічений шаленець»,— подумав собі Габрієль.

— Жулі полюбляла такі романи…

— Усі ми це знаємо.

— Знову обведені літери?

— Так, кульковою ручкою із синьою пастою. Літери завжди утворюють той самий тип фраз, коли складати їх докупи. «Я знаю, хто відповідає за це». «Відповідь у цих рядках». «Вона потерпає через ваше незнання». У «­Пустій голці» Леблана він підкреслив цілий уривок. «Чому мені страшно?.. Це як задуха… Хіба пригода Пустої голки не добігла кінця? Хіба доля не прийме тієї розв’язки, яку я обрав?»

Вона знала ті фрази напам’ять. У Габрієля мороз по шкірі пробіг. Неважко уявити, з огляду на ці послання, у якому психічному стані перебуває Корінна. Він пригадав її погляд у бригаді, її пригнічену поставу, страх у її очах. Ті листи змушували її думати тільки про Жулі. Вони не давали змоги забувати.

— Звичайно, ми переглянули список покупців книгарні в Сагасі, але це теж нікуди не привело. Ще й досі я намагаюся зрозуміти, сидячи в своїй норі… Що ж до правосуддя, то воно не побачило зв’язку між вирваними сторінками і паліндромами та зникненням Жулі. Цих справ не звели в одну.

— Неймовірно…

— Коли все це почалося, справу про зникнення вже було давно закрито. А імені Жулі невідомий не називав. Просто казав «вона». Він дуже добре зумів намалювати кулон, скопіювавши його з листівок, які були поширені свого часу. У Корінни не було іншого виходу, як подати скаргу проти Х за переслідування. Ти знаєш, що це означає. Справа не має першорядного значення і її кладуть у цілий стос різних правопорушень, які характерні для цієї долини.

Габрієль не знаходив слів. Це було якесь безглуздя.

— Знаю, Габрієлю, знаю… Але юстиція — стара пані, її неможливо змусити працювати за помахом чарівної палички. Треба застукати того, що кепкує з нас, треба, щоб він дав незаперечні свідчення про зникнення твоєї доньки — й тоді, можливо, суддя Кассоре погодиться дістати справу із шафи. Попри це, Поль бореться, він нічого не покинув. Ти знаєш його. Коли є змога, зокрема, у вільний час, він працює над цією справою. Він воліє перебувати в кабінеті, а не вдома. Ні для кого не секрет, що в них із Корінною не складається…

Габрієль нічого не казав, але чудово розумів, що Корінна не може взяти себе в руки, поки не знає про долю Жулі.

— …зрештою, Поль, як і всі ми, твердо знає, що ці справи пов’язані — й веде пошуки. Повір мені, він дошукується.

Габрієль знову побачив Поля в кабінеті й у шале. Його зітхання, вигляд, наче в старого млявого слимака. А він зберіг свої мисливські інстинкти, й вони були так само гострі, як і раніш. Тільки нікому не показував своєї гри…

Соленна показала на стіну.

— Анонімник грається. Кажучи про «ключ від інтриги», він зводить усе до клятої загадки, яку належить розгадати, мов у тих славетних детективах. Можна сказати, він кидає нам виклик, гукає: «Дужчі ви від мене?». Паліндроми ні до чого нас не привели, а ось малюнок кулона надав нам нові факти.

— Ти про що?

Соленнині повіки так набрякли, що поле її зору звузилося до двох горизонтальних шпарин.

— Побачивши той малюнок, ми захотіли більше ді­знатися про ту річ. Луїза сказала, що Жулі придбала кулон у крамничці «Золота зоря» в середмісті Сагаса. Коли саме — вона не пам’ятає, та переглянувши альбоми, які зберегла твоя колишня дружина, ми побачили, що вперше він з’явився на шиї твоєї доньки у вересні 2007 року. Попереднє фото Жулі зроблено у квітні — там вона його не носить. То купила вона його, мабуть, між цими двома датами…

— Улітку 2007 року…

— Атож. У 2018 році ювелірної крамнички вже не існувало, але Поль допитав її колишню власницю. Та сказала, що не отримувала й ніколи не продавала таких кулонів у своїй крамниці. Жулі точно збрехала.

Габрієль ніколи не звертав уваги на ту прикрасу. Жулі весь час купувала такі дрібнички. Він стиснув поручень, зиркнув на велетенські турбіни внизу.

— Які міркування могли спонукати дівчину збрехати про походження коштовності?

— Крадіжка? Знайшла і не сказала про це нікому? Мо­же, прикраса була надто дорога. А може, то був подарунок, який вона хотіла видати за покупку? Любовна історія? Хтозна. Певне тільки ось що: по-перше, автор цього малюнка пролив світло на те, чого ніхто з нас не знав. По-­друге, у Жулі були таємниці, яких вона нікому не розкривала.

— І навіть цих доказів недостатньо, щоб пов’язати позов проти Х і справу моєї доньки?

Вона кивнула і втерла сльозаві очі.

— Суддя Кассоре — матеріаліст, йому потрібні докази. Він вважає, що за десять років пам’ять власниці крамнички могла схибити.

— Брехня…

— Авжеж. Але те, що ми виявили, завжди змушувало мене вважати, що ця фраза правдива,— сказала вона, киваючи на стіну.— Покидьок, що випустив нам цілий балончик в обличчя, справді знає, де твоя дочка, інакше чому він так лютував би? Він причетний до цього? Спільник? Просто свідок? Так чи так, він знає. Цей мерзотник знає! Він місцевий, і він грається з нами. З Корінною і Полем. Він хоче, щоб вони звихнулися.

Габрієль дістав свій новий мобільник. Зняв на камеру дві частини стіни.

— І який збіг! Едді Лекуантр працював на гідроелектростанції,— зауважив він.

— Ми звернули на це увагу. Але якби він був автором цих послань, то невже він настільки дурний, що прийшов би сюди, знаючи, що його систематично підозрюють, коли в Сагасі щось стається?

— Я його не знаю.

— Ти знав його, вчепився за нього кліщами. Але в цього хлопця коефіцієнт інтелекту — як у дебіла, він не з тих, що загадують загадки або читають детективи. Натомість наш невідомець, цілком можливо, пише це, щоб нацькувати на Лекуантра, заплутати нас, щоб побачити, як ми борсаємося в тенетах. Це частина його гри. Коли з’явилися ці загадки, ми звернули увагу на Лекуантра, поставили йому кілька запитань задля годиться. Та це не він.

— А обшук?

— Новий обшук у Лекуантра, хочеш сказати? Ти жартуєш? Суддя Кассоре не дав дозволу, навіть насварився на нас. Ще раз суворо нагадав, що справу Жулі Москато закрито, а ця — зовсім інша, і в нас немає «серйозних і переконливих доказів винуватості» Лекуантра. Він — із тих суддів, що відзначаються непохитною прихильністю до дотримання громадянських свобод, якщо ти розумієш, про що я.

— Серйозних і переконливих доказів винуватості…— повторив Габрієль.

Він узяв Соленну за руку і повів до сходів.

— Збіг це чи ні, але сьогодні Лекуантр не на роботі. Дай мені його адресу.

— Ні, Габрієлю. Нас навіть не повинно тут бути.

— Сам знайду адресу, просто на це піде час. То дай мені її, я тільки гляну на нього. Наш нападник страшенно перелякався. Я відразу побачу, що Лекуантр переляканий.

— Не знаю, я…

— Хоч що там станеться, нас сьогодні не бачили удвох. Ми сюди не ходили. Я одвезу тебе додому. В тебе не буде проблем.

— Начхати мені на проблеми. Я думаю про тебе. Знаю, який ти, і…

— Гірше вже не може бути.

Він так наполягав, що вона врешті пояснила: Лекуантр живе за чотири кілометри від кар’єрів, біля дороги в напрямку Орньякса. Коли вона сіла на пасажирське сидіння і побачила, як різко він рушив із місця, а на обличчі його був той самий вираз переслідувача, що й дванадцять років тому, то пошкодувала, що сказала йому правду.

На арену випустили хижака. І навряд чи це скінчиться добром.