Це було двічі

46

У помешканні все було догори дном. Шухляди на підлозі, подушки дивана розкидані, стіл перевернутий. Габрієль приголомшено пройшов до іншої кімнати. Той самий рейвах. Уся квартира була сплюндрована, але телевізор на місці, звукові колонки теж, комп’ютер стояв у кутку. Це не можна було вважати класичною крадіжкою. Той, хто вкоїв цей розгардіяш, шукав щось конкретне.

Габрієль сів на ліжку і стиснув у руці ключ, який висів у нього на шиї. Потім дістав із кишені інтимний щоденник Жулі й мовчки погортав його покороблені сторінки. Гострота тих малюнків змусила закипіти його кров. Він знову зупинився на лабіринтах, які намагалася розгадати Жулі, на малюнку подвійного монстра, клятого ксифопага. Йому згадалися Жулі й Матильда, ув’язнені в дзеркалі, у глибині мерзенної печери. Він був за два кроки від них, міг навіть торкнутися. Не здатний прийти їм на поміч. Усе це було не зрозуміле, маячня якась.

Він раптом схопився на ноги і щосили пожбурив радіогодинник у стіну. Заволав. На мить йому захотілося підбігти до вікна і кинуся вниз. Усе було б так просто. Покінчити з усім раз і назавжди, не боротися з вітряками. Почав ходити туди-сюди кімнатою, гніваючись на себе і на свою свідомість, що вкрала у нього дванадцять років життя і відмовлялася віддати їх.

Криза минула, він зачекав, поки трохи вщухне калатання серця, і став міркувати. Поліцію викликати не варто: вона не буде така зговірлива, як Поль, якщо дізнає­ться, що він живе під чужим іменем. Та й як пояснити пекло цих останніх днів, не потрапивши до в’язниці чи психіатричної лікарні? Доведеться викручуватися самому.

Він вирішив оглянути все детальніше. Помешкання було маленьке, загалом тридцять квадратних метрів. Ніякого опорядження, жодного особистого штриха, суворий мінімум. Немає сумніву, він винайняв його з меблями. Трохи навів лад, поставив стіл, кинув оком на пачки цигарок і пляшки з алкоголем,— віскі й ром,— що були вже добре надпиті, позбирав папери. Нічого особливого, рахунки на ім’я Гаффіна і, як на лихо, жодного сліду його особистих документів. Увімкнув комп’ютер. Спробував кілька паролів, але марно. Сподіватися на щасливий випадок не мало сенсу. Як і пам’ять, твердий диск його комп’ютера був не доступний.

Зайшов до крихітної кухні, відчинив холодильник. Узяв запаковану шинку, кинув оком на дати на стаканчиках йогурту. Нічого не зіпсувалося. Усе свідчило про те, що він жив тут перед від’їздом до Сагаса. Коли залізли до його помешкання? До чи після смерті Ванди Гершвіц?

Шафу в кімнаті теж безцеремонно обшукали. Він дав там лад і виявив жіноче вбрання. Мереживну білизну, піжаму з рожевого і білого шовку. Він вдихнув пахощі парфумів. Ванда приходила сюди, спала в цьому ліжку.

Не без задоволення він знайшов однотонну синю футболку, светр із круглим чорним коміром, кальсони і чисті шкарпетки, потім пішов до ванної. Сліди жіночої присутності були й там: дві зубні щітки у склянці, шампунь для фарбованого волосся. Він жив із цією жінкою, що зруйнувала його життя. Уявляв, що він відчував, коли пригортав її до себе. То було все одно, що танцювати вальс із дияволом.

Він умився, не відриваючи погляду від дзеркала. На голові пробивалася коротка сива щетина, довкола рота росло скуйовджене волосся, і він скидався на рецидивіста. Узяв бритву, піну для гоління і поголив бороду. Стало видно глибокий рубець на підборідді, наче від удару ножем.

Це був він, Габрієль Москато, п’ятдесят п’ять років. Таки це був він.

Пробіг пальцями сухе гладеньке обличчя, в глибині очей побачив ознаку того чоловіка, яким завжди був,— батьком, ладним перевернути гори. Ніколи не припинить він пошуків. Усе зробить, щоб домогтися правди, знайти того, хто заподіяв зло Жулі. Того самого, хто сплюндрував це помешкання, тих тварюк, що кинули тіло на березі Арви і зробили все, щоб повісити це вбивство на нього. Думав про Давида Ескіме, про його світлини, про паліндроми на стінах електростанції. Як скласти фрагменти цієї головоломки?

Він підійшов до вікна, підняв штору й озирнув вулицю, автомобілі, людей, що вешталися зі своєю долею в руці. І він, поміж цими траєкторіями, загублений в імлі забуття, не здатний позбутися свого жахіття, ладен боротися до самого краю.

Не знав він, куди все це його приведе, але тієї миті певен був тільки одного: пошук на півночі має розпочинатися з його матері.