Це було двічі

8

Спокійний, але з тривогою в душі, він радий був побачити, як увійшов лікар-невролог. Доктор Зюлан, довготелесий чоловік в окулярах у дерев’яній оправі, якому заледве виповнилося сорок років, сів на краю його ліжка. Погортав папери і подивився на пацієнта.

— Як ви почуваєтеся?

— Почуваюся старим…

Лікар ледь помітно всміхнувся.

— Кардіолог проглянув ваші результати. Електрокардіограма, ехографія серця і показники крові у вас нормальні, з цього боку все гаразд. Що ж до мене, то я теж не помітив жодних відхилень із погляду неврології. Коли ви назвали симптоми, з якими надійшли до відділення невідкладної допомоги, то я відразу подумав про транзиторну ішемічну атаку — ТІА. Такий собі мікроінсульт, що настає внаслідок раптового припинення кровообігу в частині мозку. Залежно від зони ураження ішемічна атака може проявлятися паралічем кінцівки, порушенням зору, втратою рівноваги чи, як у вашому випадку, амнезією. Ось чому я призначив МРТ. Але нічого не виявив, що радше непогано, адже ТІА часто є провісником інсульту. Тоді залишаються два варіанти….

Зюлан тримав мобільник у руці. Глянув на екран, а потім — на пацієнта.

— По-перше, транзиторна глобальна амнезія, тобто загальна амнезія, що здатна стерти цілі місяці, навіть роки спогадів. Може статися з ким завгодно, коли завгодно, й не має вагомого наукового пояснення. Як правило, вражає людей від п’ятдесяти років, тож ви підходящий клієнт. Загалом утрата пам’яті триває від чотирьох до восьми годин. Упродовж цього періоду пацієнт дезорієнтований і погано запам’ятовує нові враження. Весь час повторює: «Хто я? Де я?».

— У мене не той випадок. Я можу надати вам розгорнутий звіт про свій день, починаючи від самого ранку. Проблема не в тому, що сталося після, а в тому, що було раніше.

— Отже, лишається другий варіант. І він, на превеликий жаль, не тішить.

— Прошу вас, лікарю…

— Мене здивувало ваше неймовірне відчуття часової безперервності. Ваше винятково далеке минуле, що постало таким, наче щойно почало розгортатися. Запитайте якось людей: ніхто не може сказати, що він робив два тижні тому, то уявіть, що вони сказали б про дванадцять років! Проте в обох цих випадках пережите здебільшого лишилося, воно зберігається десь у мозку. Може, урізане або ж видозмінене відповідно до реалій епохи, але присутнє, розкидане по комірках, очікує, що його покличуть до життя. Тільки невідомо, де його шукати, або ж у ньому немає необхідності, бо воно зайве, нецікаве…

Він помітив, що Габрієль глянув на свій телефон — останній крик моди — і сховав його до кишені.

— Механізм у вашій голові діє так, щоб перекинути місток між вашим життям у квітні 2008 року й сьогоденням, затьмаривши більшість подій особистих і семантичних, що розгорталися упродовж останніх дванадцяти років.

— Семантичних?

— Я маю на увазі семантичну пам’ять — запам’ятовування інформації, яка надходить із зовнішнього світу. Ви пам’ятаєте Саркозі, але не Макрона. Чорнобиль для вас має значення, але ви нічого не знаєте про ядерну катастрофу, що сталася в Японії. Ви не пам’ятаєте і про смерть Майкла Джексона та Вітні Г’юстон…

Кожне слово невролога сприймалось як удар. Габрієль навіть не ворухнувся, не в змозі угледіти дно прірви.

— …інакше кажучи, ви заблоковані в тій кімнаті готелю, де заснули у ніч із 9 на 10 квітня 2008 року. Ви — в’язень минулого.

— Як це можливо? І чому сталося зі мною?

— Усе схиляє мене до думки, що вас спіткало те, що на медичному жаргоні зветься атиповою психогенною амнезією. Буває вона украй рідко, як-от злива мертвих птахів, але все ж таки буває. Вона по-різному впливає на два типи пам’яті. Як і більшість інших амнезій, вона не зачіпає процедурної, автоматичної пам’яті: наприклад, якщо за ці останні дванадцять років ви навчилися їздити на велосипеді або плавати, то не забудете цього. Я ніколи не зустрічав такої рідкісної амнезії, але медична наука знає такі випадки.

Він дістав із кишені згорнуті аркуші й простягнув йому.

— Я видрукував кілька статей, які знайшов у мережі.

— У якій мережі?

— Перепрошую, в інтернеті. У 2008 році інтернет ще не був центром світу. Сьогодні все відбувається у ньому, все об’єднане в одну мережу. Телефони, комп’ютери, телевізори. На вулицях ви побачите людей, що розмовляють самі з собою, але це тому, що вони носять навушники, під’єднані до мобільника. Можна навіть сказати, що наш світ зводиться до чотирьох літер — GAFA: Google, Apple, Facebook та Amazon.

Amazon… Це слово мало що значило для Габрієля. Він проглянув статті. Невролог пояснював далі.

— У 2015 році тридцятидворічна Наомі Джекобс, американка, прокинулася вранці чотирнадцятирічною дів­чинкою. Вона забула сімнадцять років свого життя.

— Сімнадцять років…

— Для себе вона ще навчалася в ліцеї, жила з батьками… Дослідження, що з’явилося у вересні 2017 року, проаналізувало п’ятдесят три випадки, які спостерігалися майже упродовж двадцяти років у лікарні Святого Томаса в Лондоні. Ці люди, як і ви, цілковито забули частину свого життя. Це був не медичний, а суто психологічний феномен: втрата пам’яті як спосіб втекти від нестерпної дійсності, від травми. Сталося щось надзвичайно тяжке, що певної миті вашого життя спонукало свідомість зачинити всі двері, щоб захистити себе.

Він скинув окуляри і протер скельця замшевою хус­тинкою. Габрієль подумав, що невролог схожий на доктора Гріна з «Швидкої допомоги», жодної серії якої він не пропустив.

— Медсестри пояснили мені, що сталося з вашою дочкою. Я скінчив навчання в Ліоні, але про цю справу багато писали в газетах. Жулі Москато, зникла в Сагасі… Мені шкода про це казати, але, можливо, тут є зв’язок. Пусковий травматизм учорашньої амнезії, мабуть, пов’язаний із цією трагедією, яка вочевидь колись вас струсонула. Втім, це тільки одна з гіпотез.

Попри жахливу прірву, що стала зяяти під його ногами, Габрієль побачив обнадійливий відблиск: його не спіткала нейродегенеративна недуга, він не збожеволів. Його хвороба мала назву.

— То коли ж відновиться моя пам’ять?

— Правил тут немає, і я волію бути з вами відвертим: це може тривати і тижні, й цілі роки. До деяких пацієнтів так і не повертається пам’ять. Насправді це залежить від індивіда, від контексту, від глибини травми. Але додам, що гіпноз тут неефективний, а медикаментозного лікування нема. Дехто радить сеанси у психотерапевта. Я особисто не бачу в цьому сенсу.

— У вас просто-таки талант заспокоювати людей…

— Найголовніше — це зв’язки з вашим оточенням. Рідня, друзі — гаранти вашої пам’яті. Вони були з вами упродовж усіх цих дванадцяти років. Розмовляйте з ними, слухайте їх. Відповіді, які вони дадуть на ваші запитання, можуть розбудити спогади і допоможуть вам рухатися вперед. Ви комусь уже розповіли?

— Ще ні. Мати вже не мешкає там, де раніше, телефон дружини не відповідає. Колеги були не в захваті, знову побачивши мене, це найменше, що можна сказати. Усе це так швидко вишикувалося одне за одним…

— У кожнім разі я не бачу підстав тримати вас у відділі короткочасної шпиталізації, ми випишемо вас завтра вранці. Зате пораджу припинити роботу. Згідно з тим, що почули від вас мої колеги, ви жандарм, і ліпше буде вам із тиждень відпочити й уникнути додаткового стресу. Маєте куди податися, коли вийдете звідси?

Габрієль торкнувся до свого лівого підмізинного пальця, втупившись у порожнечу.

— Ага, додому… Я живу в Сагасі.

— Ви живете в містечку, а ночували в готелі?

— Я…

Він хотів було відповісти, що зупинився переглянути книгу реєстрації гостей готелю, але передумав. Невролог мав рацію: навіщо він повернувся у готель «Бескид» через дванадцять років після зникнення Жулі? Чому жив у цьому мерзенному закладі? Що за драма мусила там статися, щоб він прокинувся, цілком забувши шматок свого життя? Про який травматизм ідеться?

Він встав із ліжка і підійшов до свого одягу, складеного на стільці.

— Я не збираюся сидіти тут до світанку. Піду додому.

Зюлан теж випростався.

— Знаю, що ви почуваєте, але не радив би вам так робити. У вас був винятково тяжкий день, та й крові у вас узяли чимало для аналізів. Ліпше було б, щоб ви перебули спокійну ніч під наглядом і…

Габрієль обернувся до нього, стиснувши в руках светр.

— Ви не розумієте, пане лікарю. Я ув’язнений у тілі, що геть відрізняється від того, яке я знав. Дванадцять років мого життя просто-таки випарувалося. Мені кажуть, що моєї доньки так і не знайшли, тоді як я був одним із жандармів, які вели розслідування. Я з глузду зійду, якщо побуду ще годину в цій кімнаті. Мені потрібні відповіді.