Це було двічі

47

Похоронне бюро Давида Ескіме містилося між забігайлівкою і взуттєвою крамницею, на вулиці, що межувала зі цвинтарем. То була чимала кам’яна будівля, де на першому поверсі містилася майстерня з оброблення мармуру і похоронне бюро. Давид Ескіме міг заходити й виходити через задні двері, не проходячи через торгові приміщення.

У кишені жертви Поль знайшов в’язку ключів. Він відімкнув ними вхідні двері й піднявся сходами у супроводі молодого Брюне — решта команди якраз робила обшук у хатині. Він заздалегідь попросив працівника бюро зачекати внизу, щоб допитати його.

Другий ключ підійшов до помешкання на поверсі. То був холостяцький барліг зі скрипучою підлогою, стінами зі старомодними шпалерами і рустикальними меблями з масивного дерева, такими громіздкими, що видавалося загадкою, як їх сюди занесли. Відколи помер батько, Давид Ескіме не дуже переймався опорядженням оселі.

Поль кинув оком по квартирі, та бібліотеки не побачив. Пішов у коридор, поминувши ванну кімнату. Першу кімнату перетворили в кабінет. На стіні впереміш висіли світлини: батьки, молодший Давид, потім портрети його і Луїзи, на березі річки чи під час прогулянки природою. Жандарм зціпив зуби. Вочевидь, Ескіме не тримав тут нічого, що могло б його скомпрометувати, і зробив усе, аби Луїза не виявила його прихованого обличчя.

Він узяв цифровий фотоапарат, що стояв біля ком­п’ю­тера. То була пречудова модель Кенона. Переглянув знімки на картці пам’яті: там теж не було нічого особливого. Ескіме повидаляв ті жахливі фото.

Він обернувся до підлеглого.

— Забирай комп’ютер, фотоапарат і мобільник. Треба буде проаналізувати тверді диски.

Він оглянув другу кімнату і здригнувся, уявивши, що Луїза спала в ліжку з тим збоченцем. Підійшов до вікна, з якого видно було цвинтар, пошукав поглядом могилу своєї першої дружини, яка губилася в сірості пам’ятників. Із цим краєвидом Ескіме проводив у товаристві мерців цілі дні й ночі. Усе це було гидко…

Кинув оком у шафу, побачив металеві скриньки з паперами. Усе було дбайливо розсортоване по теках. Він знайшов документи на житло. Як і слід було сподіватися, Давид справді мав у власності шале на озері Нуар.

— Візьмися й до паперів! — гукнув він.— Детально переглянь усе. Нам потрібен той клятий рукопис. Я спускаюся.

Він зустрів працівника похоронної контори внизу біля сходів. Фахівця з бальзамування мерців звали Дені Юрон, йому було під шістдесят. Працював у Ескіме понад два­дцять п’ять років і досі не міг оговтатися від раптової смерті свого молодого начальника.

— Це так несподівано! — сказав той, застромивши руки до кишень.— Учора він був тут, а сьогодні вже кінець. Чому він таке вчинив?

— Слідство з’ясує. Ви знаєте, що Давид мав шале біля дамби?

Юрон повагався, щоб дати лад своїм думкам, і нарешті відповів.

— Так, знав, Давид успадкував його від батька, а той — від свого батька. Дід допомагав зводити, здається, гідроелектростанцію. Давид із практичних міркувань мешкав над похоронною конторою, але, гадаю, полюбляв час від часу бувати в тій хатині. Ніколи не подумав би, що він…

— А батько, Клод, тут мешкав чи в шале?

— Він завжди мешкав тут. Волів здавати шале в оренду туристам, які полюбляли відлюдні місцини. Треба визнати, на озері Нуар гарно. Та й ці оборудки приносили йому чимало грошенят.

— Він здавав шале через агенцію нерухомості?

— Яку ще агенцію? Де ви бачили тут бодай одну таку контору? Ні, шукав клієнтів сам. Із цим проблем ніколи не було. Він розклеював оголошення в булочній та інших крамницях, зі світлинами і номером телефону.

Ідентифікувати орендарів шале 2007 року не було ніякої можливості, та Поль дедалі чіткіше уявляв сценарій, за яким усе розгорталося. Чоловік, у якого були стосунки з Жулі, винайняв шале в Давидового батька. Може, він до того мешкав у готелі «Бескид», поки знайшов комфортабельніше житло, натрапивши на оголошення. Покинув заклад Ромуальда Таншона і облаштувався нагорі, запросивши Жулі потай відвідувати його.

— Знаю, це було давненько, але якщо згадати літо 2007 року, перед зникненням Жулі Москато… вам відомо, чи хатина була заселена? Може, там жив художник чи письменник?

Здається, Дені Юрон і не намагався щось згадувати. Він просто знизав плечима.

— Нічогісінько про це не знаю. Хоч що там було, про письменника я ніколи не чув. Чому ви питаєте? Це має стосунок до Давида?

— Розслідування змушує нас вивчати всі сліди. Ми повинні впевнитися, чи не стоїть ще щось за тим, що видається самогубством, розумієте?

Юрон кивнув, і Поль подумав, що він міг би зробити пречудову кар’єру актора.

— Я хотів би поглянути на залу для підготовки трупів.

Дені Юрон попрямував у коридор, ліворуч від сходів. Відчинив двері, ввімкнув світло і спустився вниз трьома сходинками. Вони пройшли підвалом, де висіли комбінезони, маски і головні убори. Поль помітив одяг і згорнуті простирала блакитного кольору, що лежали в шафі.

— Попрошу вас надіти бахіли,— сказав Юрон, простягаючи йому пару.— Тіл зараз немає, але це питання гігієни.

Він швиденько надів бахіли, спершу стоячи на одній нозі, потім на другій і зберігаючи пречудову рівновагу, а Поль задля цього мусив сісти на табурет.

— Скільки людей тут працює?

— П’ятеро, але бальзамувальників тільки два — Давид і я. Він власник справи, але паперова робота і комерція йому не до шмиги. Він, як кажуть, воліє працювати в полі.

— То він часто опоряджав трупи?

— Це залежить від того, що ви маєте на увазі під словом «часто», ми ж не в Чикаго. Два чи три в найкращі тижні. Рештою опікувався я.

Поль підвівся з гримасою на обличчі, впершись долонями в хворе коліно. У залі без вікон температура не перевищувала десять градусів, стеля тут була низька, з яскравими лампами, що посилювало враження, ніби це якась клініка. Була вона площею чотирнадцять квад­ратних метрів, у ній містилося все необхідне для консервації тіл. Велика мийка, злив, система вентиляції, автоклав для стерилізації знаряддя, засоби дренажу. Усе було чисте, стерилізоване. Поль помітив дві витягнуті шухляди холодильника, вони були порожні. Підійшов до столу з неокисної сталі, розташованого посередині. Подумав, стоячи непорушно, потім обернувся до співрозмовника.

— Як заносять сюди тіла?

— Через гараж, якраз коло того місця, де ви ввійшли. Там є доступ у коридор, де стоїть візок, щоб полегшити транспортування. Після опорядження їх переносять до зали для прощання, щоб там могла зібратися рідня.

— Тіла можуть залишатися тут на ніч?

— Так. Коли вони надходять пізно або вихідними, їх кладуть у ті дві холодильні камери і зазвичай беруться до них наступного дня.

Поль пробіг пальцями по холодному металу, оглянув кути, потім підійшов до холодильних камер, температуру в яких контролювали термостатом. Трупний сопух був тут дужчий, ніж деінде.

— Прошу бути зі мною відвертим. Чи не здавалося вам, що декотрі аспекти поведінки вашого господаря могли свідчити про його тягу до мерців?

— Тягу? Що ви маєте на увазі?

— Він міг фотографувати небіжчиків? Або торкатися їх інакше, ніж того потребували фахові обов’язки? Робив він таке, що вам ставало ніяково?

Юронове обличчя побуряковіло від гніву.

— Ви що, вважаєте нас збоченцями? Звичайно, ні, тут ніколи такого не було! Давид був фахівцем, причому дуже дбайливим. Не можна виконувати цю роботу, якщо не шануєш небіжчиків.

Поль страшенно розлютив його, але він тут був не для того, щоб розводити церемонії. Він відкрив фотогалерею у своєму телефоні й простягнув його бальзамувальни­кові.

— Я ставлю вам ці запитання не просто так. У повітці коло Давидового шале ми виявили оці світлини. Вони були видрукувані й старанно розміщені в альбомі. Їх було там із тридцять. Мені хочеться, щоб ви глянули на них.

Юрон надів окуляри, що висіли у нього на шиї на темному шнурку. Його вії майже зникли за грубою оправою, коли примружив очі. Він підніс телефон до очей.

— А нехай йому…

— Як ви гадаєте, ця зала могла служити тлом для того, що ви побачили?

— Важко сказати. У нас є така тканина, як і у всіх залах для бальзамування і в моргах. Стіл погано видно. Крім основного зображення, усе невиразне. Не можу вам сказати… Але, на бога, що це все означає?

Поль став коло нього.

— Можливо, Давид робив мізансцени, коли був сам, наприклад, уночі. Зі свого помешкання міг тихенько спуститися сюди, ніхто його, звісно, не застав би. У нього були всі можливості.

Юрон геть утратив свою агресивність. Він приголомшено притулився до стіни.

— Погляньте уважно на ці частини тіла, ці подробиці, рани,— провадив Поль.— Це щось вам нагадує? Ви бачили трупи з такими характеристиками? Це було давненько вже. Не поспішайте. Це дуже важливо.

Він знову надів окуляри й уважно поглянув на кожну світлину. Урешті похитав головою.

— Мені шкода.

Поль забрав свій телефон.

— Вас викличуть до бригади, щоб офіційно оформити ці показання. Не турбуйтеся, це лишень формальність, ми викличемо всіх працівників. Ми хочемо тільки з’ясувати, що він був за чоловік, ваш начальник.

Дені Юрон кивнув і вийшов, понурившись, немов нокаутований боксер. Поль лишився сам, крутився вентилятор, ніздрі були наповнені лікарняним духом. На мить він побачив Жулі, як вона лежить на цьому столі, гола, розставивши ноги й руки, тіло поцятковане трупними плямами.

Він погасив світло і вийшов з кімнати. Йому здалося, наче в спину віяв холодний протяг.