Це було двічі

56

Буйна зелень. Вид на гольф-клуб кварталу Брігод. Жан-Люк Ляваш, він же Ж.-Л. Траскман, жив у розкішному кварталі Вільнев-Д’Аск, на схід від Лілля. Його одноповерхова і цілком ізольована вілла була відгороджена тяжкою кутою брамою з металу. Поль хотів було якось попередити його про свій візит, але домофона не було. Повертати голоблі він не хотів: Траскман був удома, автомобіль стояв на алеї, в будинку горіло світло. Він пройшов брамою і попрямував садом.

Довго довелося добиватися у двері, гукати: «Жандар­мерія, відчиніть, будь ласка», поки йому зробили таку ласку і вийшли. Попри те, що він дбав про себе, Траскман видався йому старшим, ніж він собі уявляв. Коротка рідка біляво-сіра чуприна, шкіра на шиї зів’яла, підборіддя безбороде. Загар гармонійно укривав його до кінчиків пальців, що наводило на думку про недавні вакації або ж сеанси засмаги. Полеві не сподобалося, як він дивився на нього, зверху вниз, із почуттям зверхності.

— Що вам треба?

Поль показав жандармську посвідку.

— Капітан Лакруа, співробітник судової поліції, територіальна бригада Сагаса, Савоя. Я мушу поставити вам запитання з приводу вашого батька.

Жан-Люк Траскман глянув на книжку в поліетиленовому пакеті, яку Поль тримав під рукою. Потім поклав долоню на одвірок, наче задля того щоб не пустити його досередини. Губи його скривилися, оголивши бездоганно білі зуби.

— Усе, що мало бути сказане про мого батька, вже сказане. Для запитань є адвокат чи навіть ваші колеги з поліції, що розслідували його самогубство.

— Я не збираюся розмовляти ні з адвокатом, ні з поліцією. Мені треба поговорити із сином. У розмові із суддею я наполягав на вільній бесіді, без примусу для вас, але якщо хочете, то ми зробимо усе згідно із законом: я попрошу суддю доправити вас до нашого офісу за сімсот кілометрів звідси.

Траскман поглянув на свій телефон, повагався, далі мовчки відступив і повів гостя у велетенську вітальню. Американська кухня, тепла підлога, широкі віконні шиби. Поль зиркнув скоса на бібліотеку, де на всіх корінцях значилося «Калеб Траскман» із назвами всіма мовами.

Власник запросив його сісти, але випити нічого не запропонував.

— Було б добре, якби ви все це завершили якомога швидше. Щоб ви знали, я зараз перебуваю в процесі написання роману.

Поль сів на краєчку фотеля й нахилився вперед.

— Історія вбивства чи викрадення, як у вашого батька?

— Це недолуге намагання поглянути на детективний жанр.

— Мушу зізнатися, не такий уже я тонкий шанувальник… Але звернімося до того, що привело мене сюди. Вам знайома назва Сагас?

— Нічогісінько.

Поль поставив на стіл жандармську посвідку і притиснув її пальцем.

— Ви нічого не втратили. Сагас — маленьке гірське містечко, де немає нічого гламурного, повірте мені, але влітку 2007 року там, либонь, провів кілька тижнів ваш батько, подалі від людських поглядів. Він пробув там або ж у пошуках натхнення, або щоб написати роман «Сенонес». Сенонес, Сагас, паліндроми, як у «Незавершеному рукописі», вловлюєте ідею? Ви знаєте про цю довгу мандрівку?

Поль стежив за найменшою реакцією співрозмовника, та він не виказав жодних ознак нервозності.

— Нітрохи. На початку двотисячних я їздив до Парижу працювати в аудіовізуальному мистецтві. З батьком ми майже не бачилися, стосунки у нас були напружені. Йому було всього сімнадцять років, коли я народився. Звичайно, в цьому віці людина не готова до батьківства. Несамохіть він завжди гнівався на мене, що я погубив його молодість…

Останні слова він майже виплюнув.

— Коли я ще жив удома, він часом зникав на кілька тижнів у пошуках матеріалу чи ознайомлення з місцевістю, де мала відбуватися дія майбутнього роману, але не казав, куди попрямує. То вештатися з поліціянтами столицею, то кудись у глушину в Бретані подивитися на старий маяк. То міг і в це місто, Сагас, податися, але я про це не знаю.

— А ваша мати знала?

Він покрутив головою, губи роздратовано скривилися.

— Бачу, ви не зовсім обізнані… Мою матір помістили 2002 року в клініку для тяжко хворих у Шалон-ан-Шампані, тому що із сорока років вона назавжди замкнулася в собі й поринула у безперервну депресію, внаслідок чого почала виривати собі коси і здирати шкіру, й зрештою поставила під загрозу своє життя. Її ніщо не могло зцілити, останні п’ятнадцять років вона провела зв’язана і під постійним наглядом санітарів або ж у гамівній сорочці, що було єдиним способом не дати їй покалічити себе. І якщо ви будете шукати пояснень, то знайте, що їх нема. Вона була божевільна, просто божевільна, у найзвичайнісінькому значенні цього слова.

Поль насупив брови.

— Проте у передмові до «Незавершеного рукопису» ви пишете, що…

— Я не збрехав, це просто такий словесний зворот. У передмові я написав…— Він узяв книжку: — «…він писав його на самоті у величезній віллі над морем упродовж тих десяти місяців, коли моя мати поволі згасала в лікарні з хворобою Альцгеймера». Одне другому не заважає. Моя мати померла від недуги Альцгеймера в шпиталі… Щаслива нагода для такої особи, як вона. Вона забула нас, але забула і про те, що треба себе калічити. Утрата пам’яті зрештою дала їй свободу.

«Для такої особи, як вона». Співчуття проктолога. Так чи так, цей чоловік мав чудернацьке життя: знищена хворобою божевільна мати, батько-самогубець, і сам він у хатині, що може коштувати мільйони євро.

— Отож, ваш батько був єдиним мешканцем вілли в затоці Оті від 2002 року…

— Блискучий висновок,— без іронії сказав він.— Але знайте, що навіть оточений родиною чи різним випадковим людом, який прагнув тільки здобути зиск від його слави, батько завжди жив самотньо. Найдужче лякало його те, що він не зможе вже творити, й він казав, що… тільки усамітнення здатне принести йому полегшення. Отаке все. Але, здається, ви так і не сказали мені, чому тут перебуваєте…

Попри лампи, вітальня була у напівмороці. Поль простягнув йому фото Жулі, яке він узяв зі слідчої справи. На ній був кулон.

— Ось через неї.

Жан-Люк Траскман уважно оглянув світлину, а Поль стежив за ним. Погляд письменника лишився нейтральним.

— Ніколи її не бачили?

— Ніколи. Хто вона?

Здається, він не брехав. Поль вирішив узяти бика за роги. Настала пора електрошоку.

— Її звати Жулі Москато, вона зникла 8 березня 2008 року під час велосипедної прогулянки лісом в околицях Сагаса. Конкретні докази змушують нас сьогодні, через дванадцять років, припускати участь вашого батька у викраденні цієї дівчини.

Чоловік напроти рвучко схопився на ноги.

— Викрадення? Мій батько? Що ви таке кажете?

— Того літа 2007 року ваш батько підтримував таємний зв’язок із цією сімнадцятирічною дівчиною у шале на верховинах біля Сагаса. Хотів завезти її на північ, але вона відмовилася. За пів року вона зникла, її силоміць вивезли в сірому «форді». У нас є серйозні підстави вважати, що ті люди діяли за наказом вашого батька.

Жан-Люк Траскман сперся на край фотеля, видно було, що він ошелешений. Поль узяв «Незавершений рукопис».

— Усе це змальовано в останній книжці. Імена героїв, події, словесна гра — усе веде нас до Сагаса і Жулі Мос­като. Оці, як ви написали, найчорніші сторінки,— його сповідь.

— Ні, ні… Не маєте ви права приходити сюди і казати мені таку дурню просто в обличчя. Надто ж тепер, коли мій батько мертвий. Усе це тільки вигадка. Жахи, звісно, присутні, але це не дійсність. Історія в книжці нічого не доводить.

— Хіба що натяки і збіги з кримінальною справою.

— Хіба вам не казали, що письменники черпали мате­ріал у кримінальній хроніці? Вони мали джерела у поліції, в судах і часом розповідали історії, які були ще реальніші, ніж насправді?

Він почав рішуче ходити туди-сюди, наче адвокат під час захисної промови.

— Батько порпався в поліційних архівах, бував у анатомічних музеях, моргах, і якби його попросили пере­спати з мерцем, щоб дізнатися, з якою швидкістю холоне тіло, то, повірте, він це зробив би. Він був одержимий цим, темрявою, злочинами, тим, як розкладається труп. Це був його наркотик, розумієте? То не кажіть мені, що цей роман його звинувачує.

Поль не міг розповісти йому про зміст записника Жулі, щоб він не фігурував потім у кримінальній справі й не скомпрометував їх — його й Габрієля, але в нього були й інші, не менш переконливі докази. Він дістав із кишені аркуші в прозорому пластиковому упакуванні.

— Це фотокопії, оригінали перебувають у розпорядженні моєї групи. Погляньте.

Траскман люто вхопив аркуші. Та поки він читав, на його лиці поволі вимальовувалося приголомшення.

— Почерк мого батька… Це… та це ж оригінальний кінець «Незавершеного рукопису»!

Він ще й досі не вірив собі, тож затримався на останній сторінці. Здається, йому потрапив до рук скарб, хоч він і не зважувався в цьому зізнатися. Його світлі зіниці бігали по рядках, стрибали з абзацу на абзац. Поль угадував те збудження, якого він мав зазнавати і яке поєднувалося з приголомшенням від останніх відкриттів.

Коли ейфорія минула, обличчя його спохмурніло.

— Де… де ви знайшли ці сторінки?

— У Сагасі, в хатині на горі, де мешкав ваш батько. Вони були в чоловіка, який знав про його таємний зв’язок і про причетність до викрадення Жулі Москато. Хотів надіслати нам сторінки, що завершували роман. Як бачите, він пообводив літери, які вкупі становили фразу: «Ця книга відповість на всі ваші запитання».

Він показав йому копії інших повідомлень Давида Ескіме.

— Уже три роки цей чоловік надсилав нам анонімні листи, у яких заявляв, ніби знає, що сталося… Оце перед вами сторінки з детективних романів, із яких узято фрази, що мали на меті привести до одного чоловіка,— Калеба Траскмана.

Син уже не міг приховати своїх емоцій. Його руки так тремтіли, що трусилися аркуші, які він тримав у руках. Він поклав їх на стіл, утупившись кудись удалину. Він ледве опустився на стілець, потім глянув на Поля, мов недужий, що виринув із амнезії.

— Зараз прийду…

Схопився на ноги і зник у коридорі. Поль скористався тим, щоб роззирнутися довкруги. Жодної родинної світлини. І мінімалістичне опорядження, що зводилося до книжок його батька, якого він a priori не дуже любив. За хвилю Жан-Люк Траскман з’явився, теж тримаючи в руці теку. Простягнув її Полеві й знову сів напроти нього.

— Ну ж бо, відкрийте.

Поль відкрив картонну палітурку і побачив кілька конвертів, адресованих славетному письменникові. Він узяв перший і дістав лист.

Враження, наче від повторення того самого фільму.

У полум’ї його погляду — вирвані з роману сторінки. Літери, обведені синім чорнилом.

Калеб Траскман теж отримував анонімні листи.