Це було двічі

72

Уранці в четвер Полів колега, Бенжамен Мартіні, вирушив у дорогу рано-вранці, щоб проїхати двісті кілометрів, які лежали між Сагасом і Ліоном, і зустрітися з Полем у готелі «B&B» на вулиці Антуана Люм’єра, за п’ять хвилин від Інституту судової медицини. Вбраний у службовий однострій, Поль чекав на нього за столом у барі із чашкою кави. З темних кіл під очима видно було, що він провів безсонну ніч. Чоловіки міцно потиснули руки. Мартіні замовив собі еспресо.

— Крім судді, ти нікому не казав?

— Ні… Можна побачити світлину ока?

Поль погортав альбом виставки «Морг», який особисто вручив йому в книгарні Токійського палацу Абержель, і зупинився на потрібній сторінці. Заступник уважно розглянув фото.

— Дивне враження. Не можу повірити, що це її око.

— Тут фото справляє інше враження,— уточнив Поль.— Якби ти побачив реальні розміри тієї світлини… В тебе і кров похолола б. Я порівняв із оцифрованими і збільшеними світлинами Жулі, які експерт завдяки програмі зробив старшими. Розподіл барв, райдужка… Жодного сумніву, це вона.

Мартіні хутко проглянув книжку і, насупившись, віддав її.

— Як ти будеш діяти далі?

— Треба буде сповістити про це. Корінні, потім Габ­рієлеві…

Він провів долонею по обличчю. Зітхнув.

— Господи милосердний… Це та мить, якої я завжди боявся в цьому розслідуванні… Та мить, коли ми дізнає­мося, що вона мертва. Передчувати її і відчувати реально — не те саме. Адже десь завжди жеврів пломінчик надії.

Офіціант приніс еспресо. Мартіні підніс філіжанку до вуст і мовчки відпив ковток. Він не знав, що сказати. Його начальник видавався приголомшеним. Поль похитав головою і почав розповідати про розслідування.

— Коралі Фрітш сорок чотири роки, вона працює судмедекспертом у Ліоні понад п’ятнадцять років. За словами Андреаса Абержеля, вона відчинила йому двері Інституту судової медицини, тому що любила свою роботу та й сама була шанувальницею сучасного мистецтва. Упродовж п’яти років він побував там разів із двадцять.

— І вона пускала його до моргу вночі, щоб ніхто не бачив…

— Атож. Я зателефонував туди сьогодні. За словами секретаря, Коралі Фрітш зараз на нараді з планування, сьогодні вона має здійснити два розтини, перший о десятій ранку. Отож ми візьмемо її на місці, поки вона ще не почне роботи. Допитаємо і побачимо, як вона реагуватиме. Вона не єдиний патологоанатом, Абержель міг фотографувати і нерозітнуті трупи, які вона йому показала. Такі повинні там бути.

Бенжамен Мартіні зосереджено кивнув.

— Під скальпелем одного з цих медиків пройшла Жу­лі, Матильда Лурмель і, можливо, інші жертви. Одна із Сагаса, друга з Орлеана. До цієї історії треба додати росіян і одного письменника, який тримав Жулі ув’язненою в своєму домі за сімсот кілометрів звідси. Господи! Полю, до чого дійшла ця справа?

«Ще не забути про жахливі картини Арвеля Гаека і без­іменні тіла, що розчинилися в чані»,— подумав Поль. Мартіні бачив тільки краєчок мотузочка з цього клубка, й цього вже було досить, щоб нічого не второпати. Він глянув на годинник.

— Щоб дізнатися більше, треба квапитися. Допивай каву, пора вирушати.

Вони поїхали автомобілем Мартіні. Інститут судової медицини височів на бульварі Рокфеллера, у восьмому окрузі. Споруда у вигляді літери U, сірий фасад у стилі 30-х років, розташована в університетському кварталі — вона була частиною Університету Ліон-1,— уздовж трамвайної лінії і по сусідству з біосупермаркетом. Вони зупинилися на стоянці для персоналу і ввійшли до інституту. На рецепції їм сказали, що Коралі Фрітш приїхала п’ятнадцять хвилин тому і зараз у кабінеті. Їх скерували в потрібному напрямку, на поверх вище.

Постукавши у двері, Поль увійшов без дозволу. Вбрана у відкритий халат поверх брунатного светра, лікарка сиділа за столом і щось набирала на клавіатурі комп’ютера. Кутасте обличчя облямовувало коротке і дуже світле волосся, сяк-так підстрижене, видно було нерівні сліди. Зауваживши жандармські однострої, вона облишила роботу.

— Це з якого приводу?

Голос відповідав її виглядові. Холодний і хрипкий. Поль підійшов і показав їй посвідчення. Мартіні зачинив за собою двері, зиркнув на портрет Александра Лакассаня,— до речі, засновника кримінологічної школи,— і став коло начальника.

— Жандармерія Сагаса. Ми хотіли б поставити вам кілька запитань у рамках розслідування, яке зараз провадимо.

Вона зиркнула на годинник.

— Таж… за чверть години я маю розпочати розтин. Як тільки прийдуть хлопці з карного розшуку, ми розпочнемо. Якби ви могли швидше…

Напружено стежачи за нею, Поль простягнув їй книжку Андреаса Абержеля. Хотів побачити, як спотвориться її обличчя, як буде вимальовуватися на ньому страх, мов у звірини, що потрапила у пастку. Побачивши, про що йдеться, вона зціпила зуби і провела долонею по палітурці альбому.

— Гадаю, впізнаєте? — запитав Поль.

Вона звела погляд і кивнула.

— В Андреаса Абержеля проблеми?

— Поки що вони радше у вас.

— Я не видала ніякої професійної таємниці,— сказала вона, ще дужче напружившись.— Я наглядала за тим, щоб трупи неможливо було ідентифікувати, контролювала сукупність знімків, які він робив. Хоч що ви там гадаєте, робила я це дуже ретельно і завжди пильнувала цілісність тіл.

Вона відхилилася у фотелі. Попри тон, якому вона силкувалася надавати категоричності, видно було, що все це для неї немов удар молотом.

Поль показав їй світлину зі статтею, присвяченою Матильді Лурмель. Великий заголовок сповіщав: «Трагічне зникнення в Орлеані». У вкладці видно було усміхнене личко юної дівчини.

— Розкажіть мені про неї.

Патологоанатом похитала головою.

— Це нічого мені не каже. Не розумію. Що ви, власне, хочете?

Капітан нахилився над альбомом і перегорнув сторінки, тримаючи його перед обличчям Фрітш.

— Нічого не каже… Що ж, це було давно. Зараз освіжимо вам пам’ять.

Він ще погортав альбом і тицьнув пальцем у родиму пляму, що мала вигляд кінської голови. Унизу білими літерами на чорному тлі було написано: «Причина смерті невідома, 2013».

— Ця родима пляма належить безвісти зниклій особі з Орлеана. Це означає, що труп Матильди Лурмель проходив через ваш інститут 2013 року. Обов’язково в рамках правової процедури. Гадаю, у вас є належний звіт про розтин, зроблений за всією формою?

Поль хотів загнати її в куток, перш ніж надіти на неї наручники. Показати, що їй нізащо не викрутитися. Насупивши брови, вона знову глянула на знімок.

— Ні, не пам’ятаю. Я тут не сама, тіла, які увічнював Абержель, не конче були мої. Міг цим трупом клопотатися мій колега.

Поль і Мартіні перезирнулися: вони чекали на таку відповідь.

— Пошукайте,— твердо звелів заступник.— Нам потрібне ім’я.

Вона взяла мишу свого комп’ютера. Поклацала нею, потім почала цокати клавішами. Поль обійшов стіл, щоб стати поруч із нею. Пошук ідентичності Матильди Лурмель не дав результатів.

— Нічого. Але, знаєте, за рік ми робимо понад вісімсот розтинів…

Поль тицьнув їй під носа світлину Жулі.

— Погляньте уважно на це фото і не кажіть, що ви його теж не пам’ятаєте. Це було 2017 року, всього три роки тому. Теж інший судмедексперт?

Вона знову заперечила. Коли Поль звелів заглянути в медичну справу Жулі Москато, вона не знайшла її. Рознервувавшись, він відкрив каталог виставки, штовхнувши її, й показав мертве око великим планом. Так гучно вдарив долонею по столу, що його співрозмовниця сахнулася.

— Бачите підпис? «Отруєна». Це означає, що ви знали причину смерті. Ви знали цю дівчину, дістали її тіло з шухляди в морзі й уміло поставили його під Абержелів об’єктив, то не кажіть мені, що нічого не знаєте!

— Ви розумієте, що ми тут не просто так, у нас є докази,— устряв Мартіні.— Це око і ця пляма, яку Абержель фотографував у вашому товаристві, належать особам, яких викрали і про яких нічого не відомо. І не випадково сталося, що вони опинилися тут. Ваше ім’я блимає червоним у цьому ділі.

Вона сперлася ліктями на стіл, обхопивши голову руками.

— Боже милий… Я нічого такого не бачила. Все це не має сенсу. Навіщо я ризикувала б, представивши публіці знімки цих тіл, якби мені можна було щось закинути? Це не я, це…

Вона раптом завмерла, потім нахилилася над оком. Її палець погладив маленький світляний прямокутник у чорній дірі розширеної зіниці.

— Це світло…

Вона рвучко погортала альбом, охоплена раптовою енергією. Поль із Мартіні мовчки дивилися на неї. Фрітш зупинилася на другому оці, вочевидь чоловічому, напівзакритому мертвою синюшною повікою.

— «Аварія на мотоциклі, 2015 рік». Ага, це воно…

Вона глянула на одного жандарма, потім на другого.

— Я пригадую цього чоловіка і більшість інших світлин із цього альбому, але не пам’ятаю тих, кого ви оце тицяєте мені під носа. І, здається, знаю чому. Треба показати вам дещо.

Вона підвелася, взявши альбом під пахву. Вони ви­йшли в коридор, потім спустилися поверхом нижче, поки опинилися в широкому холі з багатьма дверми. На візку лежав труп, коло нього стояли два співробітники похоронного бюро і поліціянт. Туди-сюди ходили медики у супроводі студентів. Вони підходили до роздягальні, де лежали стоси халатів і стояли ряди чобіт із білої та зеленої гуми. «Справжнісінький завод, як у Сагасі»,— подумав собі Поль. Фрітш відчинила двері, що провадили до порожньої зали для розтину. Поклала альбом на металевому столі, розгорнула його на сторінці «Аварія на мотоциклі» й нахилила хірургічну лампу, обернувши її довкола складаного важеля.

— Усі наші зали для розтину вже десять років обладнані круглими лампами, такими, як оця, з одною лампочкою. Можете пересвідчитися в директора, якщо хочете упевнитися. Пам’ятаю, Абержель звертав особливу увагу на освітлення, у нього була ціла купа обладнання, наприклад, алюмінієві рефлектори, щоб досягнути найкращого ефекту. Він хотів, щоб світло точно відбивалося в зіниці його об’єкта. Погляньте на фото, погляньте на лампу. Кругла форма. На світлині те саме.

Жандарми погодилися, не розуміючи до ладу, куди вона хилить. Фрітш знову перегорнула сторінки альбому «Морг» — і знайшла світлину з оком Жулі. Поль збагнув усе ще до того, як вона почала пояснювати. Як очевидність.

— Тепер погляньте на форму світла в зіниці, вона еліптична, крім того, тут два джерела світла. Дві лампочки. Це не той самий вид хірургічної лампи. Можете перевернути тут усе догори дном — і не знайдете тут такого стилю. Андреас Абержель не робив фото, що вас цікавлять, у цьому інституті.

Як тоді, коли запізнився на потяг буквально на секунду, капітан відчув, як у ньому закипає гнів. Абержель сам із певністю заявив йому, що знімав це око в тутешньому інституті. І це звучало, як правда, яку Поль тоді не міг перевірити.

Пославши в Ліон, він просто покепкував із нього.