Це було двічі

55

– Єдине його фото, яке мені пощастило знайти. Вирізав з одної його книжки. Вона вийшла 1993 року, йому було тоді тридцять п’ять. Насправді він звався Крістіан Ляваш і, як я розумію, обрав псевдо…

Габрієль глянув на портрет, який показував йому Поль. Тридцять п’ять років у 1993… Це означає, що йому було сорок дев’ять, коли він зустрівся із Жулі.

— Вочевидь, попри свій успіх, Калеб Траскман умів захистити своє приватне життя так само, як і героїня останнього роману, Леана Морган. Ніякої інформації про нього в мережі, нічогісінько. Я все-таки знайшов статті у пресі. У поодиноких інтерв’ю він говорить лиш про творчість, ніколи про особисте життя. Не дозволяє себе фотографувати. Він зазнав багато лиха в житті й кілька разів казав, зверни увагу, що якби я не написав цих похмурих історій, то став би злочинцем. І не скидається на те, що це сказано жартома.

Чоловік із довгим темним волоссям мав на собі чималі окуляри з трохи затемненими шкельцями, що затуляли пів обличчя. Акуратно підстрижена борідка становила різкий контраст із майже мертвотно білою шкірою. Він обернувся до об’єктива у три чверті, без усмішки, наче намагався сховатися.

— Ти показував цей знімок Ромуальдові Таншонові? — запитав Габрієль.

— Авжеж, перед тим, як виїхав. Та він уже й не може пригадати, чи бачив його. Ти дивуєш мене, як же пригадати, коли минуло стільки часу? Наскільки я знаю, ніхто не казав, що в Сагасі тоді гостював письменник. Траскман прибув не під фанфари, розчинився в масі… Як указано у передмові, письменник загинув 2017 року, самогубство годі заперечувати. Він застрілився за чотириста метрів від своєї домівки, пустивши кулю в голову. Це бачили два свідки, що йшли тоді берегом. З огляду на скалічене обличчя, син не зміг його ідентифікувати, але аналіз ДНК підтвердив його особу. Зрештою справу закрили: кілька місяців тому померла його дружина, Траск­ман пішов за нею… Крапка.

Поль тицьнув пальцем у палітурку.

— «Незавершений рукопис» — роман Траскмана, що вийшов після його смерті. Ти прочитав його, історія відбувається наприкінці 2017 року, тут є сучасні реалії й поліційні методи, усе це свідчить про те, що роман написано саме в цей період, а не 2007 року. У передмові син пояснює, що батько не придумав розв’язки, але ми знаємо, що вона є — на тих сторінках рукопису, які ми знайшли.

— У Давида Ескіме.

— Атож. Це змусило сина взятися за перо. Розв’язки, звичайно, різні, але він таки зумів розшифрувати ті пружини, які заклав у текст його батько, і запропонував цілком зрозуміле розв’язання.

Поль відпив ковток пива.

— Важко пояснити, як заволодів тими сторінками Ескіме, але з певністю можна сказати одне: він хотів привести нас тими вказівками до «Незавершеного рукопису». Точнісінько, як і Калеб Траскман, пишучи цю книжку, намагався приховано і хитромудро розкрити свою відпо­відальність за зникнення Жулі. Це в певному розумінні була його посмертна сповідь. Спосіб донести свої злочини читачам, але щоб вони не помітили цього. Це ще більше збочення.

Мовчання. Поль відкашлявся і вів далі:

— Це надзвичайно розгалужена книжка, із цими історіями рукописів у рукописі. Справжнісінька гра з романом у романі, що свідчить про складний і хитромудрий Траскманів розум.

— Ментальний лабіринт…

— Авжеж, можна сказати і так. Зрештою, я склав список фактів у цій книжці, й немає сумніву, що Траскман причетний до нашої справи. По суті, але й за формою. Передовсім про суть. «Незавершений рукопис» — незалежний твір серед усієї писанини цього автора, із цілком новими героями. Молода сімнадцятирічна дівчина Сара Морган зникає одного вечора під час тренування. Як і твоя донька. Той самий вік, дуже схожі фізичні дані. У рамках свого ремесла Траскман каже про письменників зі спотвореним розумом, мерзенних істот, здатних коїти найгірші жахіття: незаконне позбавлення волі, збочення, убивство. Приклад: «Довга сповідь ґвалтівника і вбивці-­рецидивіста, якого так ніколи й не затримали і який вирішив розповісти про давно минуле у своєму романі».

Поль ляснув долонею по книжці, наче закарбував свої слова.

— Але вигадка цього роману — наша дійсність. Цілком очевидно: згідно з тим, що відомо нам про цю історію, Траскман змальовує тут свою особистість, своїх демонів, своє замилування злочином. Змальовує сцени з хірургічною точністю, наче він сам там був. Пам’ятаєш ксифопага з двома головами у записнику Жулі? Той виродок — це він. Той, хто, прикриваючись певною формою нормальності, коїть зло. І руки наклав він на себе не через смерть своєї дружини чи тому, що перебував у стані депресії, а…

— …через те, що вчинив у реальному світі.

Поль кивнув і поринув у нотатки.

— Згадується тут і безсмертна партія Каспарова. Вона посідає чільне місце в історії і переслідує винуватця. Не слід забувати і про початок роману, де фігурує сірий «форд» із фальшивими номерами, у якому виявили тіло. Як той «форд», яким скористалися для викрадення Жулі.

Габрієль теж помітив ці деталі. Хіба ж могло бути інакше? Історія «Незавершеного рукопису» проросла в самісіньку його істоту. Тим більше, крім того, що розповідав Поль, один із головних героїв утратив пам’ять, як і він.

Незважаючи на Габрієлеве мовчання, колишній колега вів далі:

— Проте сама по собі історія — не про твою доньку, розслідування нітрохи не схоже на наше, оскільки в романі вони розслідують убивство біля Гренобля. Як по правді, оповідь просто відповідає механіці цього жанру: викрадення, вбивство, тривожне очікування. Із цими елементами, себто із суттю роману, важко буде на сто відсотків довести Траскманову провину. Зрештою, будь-хто може простежити справу про зникнення Жулі, такого вона розголосу набула, і сказати, що роман був написаний на основі цієї справи. Але нас стосується і форма…

Він розгорнув свій примірник, де були закладки на багатьох сторінках.

— «Resasser», «Laval», «Noyon», «Abba», «Xanax»… Усі ці паліндроми були написані на стінах гідроелектростанції і підкреслені в книжці. Син автора у передмові зазначає, що не знає, чому батько надавав такого значення цим словам. Але чи не грається він мистецтвом ілюзії, магії, досконалості? «Ось я показую вам щось, але ви його не бачите». Якщо уважно поглянути на ці паліндроми, то Калеб Траскман показує пальцем на Сагас — іще один паліндром. Звичайно, цього не можна помітити, і тільки в сукупності можна збагнути кожну частину. Траскман був великим стратегом, він прагнув створити зашифро­вану сповідь, що майже не підлягала розгадці. Із цією метою він використав цілу купу хитрощів, зібравши які й витлумачивши, можна дійти до певної форми правди: він — автор злочину, в якому не може зізнатися.

— Як і з іменами декотрих своїх героїв.

Поль піднесено кивнув.

— Ти теж помітив? «Жуліан Морган», «Жудіт Модеруа»… Дві перші літери — Жу і Мо — відсилають до Жулі Москато. І такими деталями наповнена вся книжка. Номер украденого автомобіля: YU-202-MO. Та й оця незрозуміла фраза на початку роману: «Передовсім одне слово: ксифофор». Ти помітив?

Габрієль кивнув.

— Позавчора я знайшов це слово в словнику, коли шукав значення слова «ксифопаг»,— пояснив Поль.— «Кси­фопаг» — це слово, що передує слову «ксифофор». Передовсім одне слово: «ксифофор» відсилає нас до «кси­фопаг» — подвійного чудовиська, намальованого в записнику Жулі. Одне з радісною личиною, друге винятково страшне.

— Символ,— прокоментував Габрієль.— Існує одна частина, яку бачать усі, і друга, згубна.

— Атож. І Калеб Траскман навіть цитує ксифопага у своїй розв’язці. Це означає, що він важливий для нього. Письменник грається цією амбівалентністю в книжці. Певним чином він приховав свій злочин у «Незавершеному рукописі», показує його всім, але ніхто не бачить. І це, боже милий, так нахабно зроблено! Ось що я гадаю: Калеб Траскман анонімно поселився в хатині Ескіме влітку 2007 року, щоб написати або вигадати роман, «Сенонес», який він опублікував за рік. Сенонес — вигадана назва, у всьому ідентична Сагасові. Спершу він жив у готелі «Бескид», де познайомився із Жулі, потім перебрався до озера Нуар. Там він продовжував таємні стосунки з ­твоєю дочкою. У них були інтелектуальні й заразом фізичні стосунки, які недобре скінчилися. Може, в нападі божевілля Траскман хотів забрати Жулі, а вона відмовилася… Ось він удома, і йому дошкуляють демони. Він не може її забути, вона — його нав’язлива ідея, він хоче бачити її коло себе, прагне, щоб вона йому належала.

— Тоді через шість місяців він замовляє її викрадення.

— У пошуках матеріалу для романів він мав розвинути цілу мережу: поліціянти, судді, й навпаки, цілу купу різних покидьків, які, можливо, його інформували. Серед них були й контакти, які привели до зграї Ванди Гершвіц — до найманців, що ладні були на все заради грошей…

Габрієль спробував наочно уявити сценарій, встановити зв’язок з історією «Незавершеного рукопису». Наскільки автобіографічна була ця інтрига? Чи була доля викраденої дівчини в романі, Сари Морган, навіяна долею Жулі?

— Якщо це правда,— сказав він,— то що робила там Матильда Лурмель? Який має стосунок до картини? А ті хворобливі фото Ескіме?

— Хтозна, Габрієлю. Ця історія з фото і картиною залишається загадковою. Та щодо решти, то хлопці перевірили в мережі: той дім на березі моря на півночі, про який пише Жан-Люк Траскман, той, де він знайшов батьків рукопис, де мешкала Леана Морган у романі, він таки існує насправді… Як і я, ти прочитав у книжці, скільки разів Траскман наполягав на своїй ізоляції. Він пише, що навіть коли хтось волав, ніхто нічого не чув.

Габрієль мовчки погодився. Перед ним сидів Поль, якого він завжди знав. Замислений, зацікавлений, зайнятий розслідуванням…

— Син стверджує, що Траскман закинув рукопис на горище, перш ніж застрелитися. Була тоді ще жива Жулі? Історія Наташі Кампуш свідчить, що упродовж незаконного позбавлення волі немає нічого неможливого. Та й ще є оті кілька фраз наприкінці оригінального рукопису, що вбивця міняється з героїнею. Він каже, що… що кохає ту, яку тримав ув’язненою.

Він дістав копії оригінальних сторінок. Там було підкреслено кілька місць.

— Цитую: «Вона викликала щось таке, чого я ніколи не відчував. Може, сором. Тоді я лишив її у мене вдома, у спеціальній кімнаті. Я не вчиняв їй зла. Ті обставини мали змусити мене позбутися її, віддати її тому, хто зуміє до неї взятися…».

Габрієль слухав, але пазл іще далеко був не повний. Що сталося насправді? Як могла опинитися Жулі на картині поруч із іншою зниклою безвісти? Який вирішальний чинник штовхнув письменника до самогубства? Невже Траскман після довгого ув’язнення віддав її росіянам, щоб вони покінчили з нею?

Поль поглянув на годинник.

— Уже сімнадцята… Перш ніж вирушити уранці, я знайшов адресу Траскманового сина. Я допитаю його в рамках вільної бесіди й подивлюся, чи можна здобути від нього якусь інформацію. Якщо це буде так, я вдамся до офіційної процедури за допомогою місцевої поліції, обшукаю колишній Траскманів дім тощо.

Поль узяв останню жменю чипсів.

— Я хочу застати Траскманового сина зненацька. Він живе за кільканадцять кілометрів звідси і, згідно з даними податкової, й досі є власником славетної вілли свого батька.

Він уже стояв, одягаючи свою вовняну куртку, коли сказав:

— Дай мені мішок для сміття, ми запакуємо про всяк випадок картину. Я заберу її, коли повертатимуся в Сагас. Ти працюй над слідом брюссельської крамниці, спробуй дізнатися, звідки вона там узялася, але не роби дурниць: як дізнаєшся щось, бодай що-небудь, не їдь нікуди, передаси все мені. Гадаю, від цієї миті треба буде залучити бельгійську поліцію. Але поки єдиним твоїм контактом повинен залишатися я.

Відчиняючи шафу в пошуках свого наплічника, Габ­рієль показав у куток вітальні.

— Якщо сьогодні ввечері в тебе будуть якісь проблеми із житлом… Тут не так просторо, але завжди є диван і…

— Не переймайся. Я збираюся винайняти номер у готелі коштом армії. Рахунки будуть пречудовим доказом того, що ми не мали між собою ніякого зв’язку. Що більше будемо ми зберігати відстань, то краще подолаємо її завтра.

Габрієль сфотографував картину перед упакуванням. Побачивши, як обличчя його дочки зникає в темному пластиковому мішку, він раптом відчув, як його огорнув сум.

— Вона мертва, Полю. Немає ніякого сумніву.

Поль поклав картину під ліжко. Авжеж, найпевніше Жулі була мертва, хіба ж могло бути по-іншому? Тієї ночі він прочитав одну з найпохмуріших історій у своєму житті. «Незавершений рукопис» був запереченням самого світла, чорною дірою, що все поглинає. Він не знайшов у собі сили утішити убитого горем чоловіка, який був поруч. Дати йому надію означало збрехати.

І він замість відповіді щиро поплескав його по спині, як колись, коли вони були друзями.