Це було двічі

12

Це було вісім років тому. Він якось їх застав. Застукав на гарячому під час подружньої зради…

— У той час ти мав бути далеко від дому. Тобто ти зробив усе, щоб змусити нас так вважати. Ти знав про наші стосунки, і майстерно підлаштував пастку. Авжеж, тобі завжди подобалися різні капості. Увечері 8 березня 2012 року, в річницю зникнення доньки, ти вдерся до спальні, був напідпитку і в руці тримав бейсбольну битку…

Він узяв знімок і сховав його в конверт.

— Відтоді я не можу нормально ходити. Моя права нога стала на сім міліметрів коротша, ніж ліва. Воно не бозна-що, але цього достатньо, щоб зіпсувати життя, навіть якщо носити спеціальні устілки і зробити необхідні хірургічні операції. Це як піщинка в годинниковому механізмі.

Габрієль приголомшено відкинувся на диван.

— Я…

— Заткнися,— урвав його Поль,— балачки вже нічого не змінять. Що зроблене, те зроблене. Ти завжди був небезпечний, завжди був несамовитий, коли ішлося про порахунки. Скільки разів не давав я тобі скалічити пі­дозрюваних? Із твоїми кулаками… Слідчий із тебе був хороший, але для військової служби ти не створений. Принаймні не для роботи в цьому підрозділі.

Він зробив кілька ковтків і стиснув пляшку в долоні.

— Я хотів запроторити тебе до в’язниці, але Корінна благала не подавати в суд. Узявся до паперової роботи, і ми з тобою знайшли компроміс. Ти повинен був подати у відставку і тихенько вшитися із цих країв. Ти так і вчинив. Корінна тим часом подала на розлучення. Дім лишився за нею, вона виплатила тобі твою частку.

Витурили, зробили вигнанцем. Габрієль знову згадав наповнений ненавистю погляд Луїзи. Ворожість колег, яких він навіть не впізнав на місці злочину. Усі знали про його вчинок. Це була одна з тих історій, що їх розповідали вранці біля кавомашини.

— І куди я подався?

— На північ, там жила твоя мати… Але не це спонукало тебе туди їхати. Зрештою, це всього лиш моє припущення. Саме в тих краях ми виявили сірий «форд». Ти був як вовк, я певен, що погнало тебе туди розслідування, намагання обнюхати кожен слід, добитися в кожні двері.

— Який це сірий «форд»?

Поль прочитав у його зболеному погляді всю щирість світу: його колишній колега справді все забув. Він підвівся.

— Зараз.

Припадаючи на праву ногу, він зник у кінці коридора, прямуючи до гаража. Тієї миті Габрієль збагнув, що його минуле буде нескінченним мотком колючого дроту, який доведеться розплутувати. Не перепаде йому ні радості, ні сміху, ні короткої миті перепочинку. Тільки страждання і смерть.

Він пошукав, чи не трапиться собачої шерсті на дивані, та марно, кинув оком по їдальні, глянув на неймовірний екран телевізора, таки плоский, що спершу здався йому картиною, на Полеві речі, розкидані то тут, то там, на оздоблення: то вже давно була не його домівка. Його домівка, той дім, у якому він власноруч робив ремонт, забув його.

Зиркнув у кухню, де Жулі зазвичай пила гарячий шоколад, ніжно тримаючи чашку руками. Глянув на східці, згадавши, як вона спускалась ними, мов та кінозірка, ступала зі сходинки на сходинку. Їй треба було вступити на факультет аудіовізуального мистецтва в Ліоні. А тепер вона ніколи не зніметься в кіно.

Поль кинув йому під ноги картонну коробку.

— Листівки, матеріали тієї асоціації, яку ти створив задля доньки… Адреси родичів жертв, із якими ти мав контакти, портрети викрадених дітей, у Бресті, Тулоні, скрізь. Ксерокопії дев’яти сотень процедурних документів цієї справи, що сягають 2012 року, коли ти виїхав звідси. Ти прийшов не по все це, але воно твоє. Можеш тепер забрати.

Габрієль розгорнув вогкий картон. Погортав холодні сторінки. Упізнав свої підписи на протоколах допитів і на висновках. Дати. Квітень, травень, червень 2008 року.

— А після 2012 року?

— У судді. У бригаді. Але тебе це не стосується.

— Вона моя дочка!

Поль не сідав, напевне задля того, щоб скінчити розмову.

— Після 2012 року не сталося нічого нового, про що ти не знав би, нічого, що можна було б додати до зібраних тобою матеріалів у цій коробці. Жодного виявленого сліду, нічого цікавого. 2015 року новий суддя, Кассоре, очолив розслідування, змінивши двох попередніх. Лантьє пішов на пенсію, д’Алембер переїхав у Бордо. Кассоре остаточно закрив справу 2016 року. Вже чотири роки, як її закрито…

Габрієль нетямився від розпачу. «Лиш ім’я, що пролунало вигуком у серці гір…» — ось що лишилося від його дочки. Примара, картонна коробка, яку поклали разом з іншими нерозкритими справами до металевої шафи, якої ніколи не відчинять.

— То всі її покинули? Навіть ти перегорнув сторінку й забув про неї? Ти?

— Ми довгих вісім років розслідували цю справу, обнюхували кожен слід, допитували кожного свідка, перевіряли кожен доказ. Твою дочку бачили в порту Булонь-сюр-Мер, вона жебракувала в Монпельє, сідала в автобус на півдні Італії. Один хлопчина запевняв, що бачив Жулі в Єгипті, вона нібито була там інструктором із дайвінгу, що спонукало нас звернутися з міжнародним запитом. Звісно, то була не вона, а ми просто згаяли багато часу та енергії марно. Долучилися й екстрасенси з усієї країни, і кожен зі своєю версією. Тобі вдалося надати цій справі розголосу в пресі, ти казав, що журналісти самі зацікавлені в популярності. А вони пошили нас у дурні.

Він утомлено опустив руку. Габрієлеві здавалося, ніби він бачить ведмедя, що виліз після зимової сплячки. Сагас, ця справа, ці невдачі… Усе це передчасно посріблило його чуприну.

— І ось поглянь, до чого ми врешті-решт прийшли. У нас немає нічого. Ми переливали з пустого в порожнє. Не знаємо, де Жулі, не знаємо, чому вона зникла. За чотири роки розслідування ми перевірили всі сліди, й уже нам не було чого робити. Тим, що розслідування тривало так довго, треба завдячувати судді д’Алемберові, який прислухався до нас. Та коли його замінив новий суддя, першим його кроком було закрити цю справу. Він ішов із посади — й не хотів, що за ним тягнулася справа, на яку безрезультатно було згаяно стільки часу, ресурсів і коштів. Віриш чи ні, але мені дуже шкода, що так склалося.

Габрієль відмовлявся змиритися з такою фатальністю. Він підвівся. Пива він навіть не торкнувся. Ні голоду, ні спраги, тільки прагнення утекти від цього жахіття. Він притулив коробку до грудей.

— Для мене це ще не кінець. Я шукатиму її і далі. До кінця своїх днів, якщо треба буде.

— Ти, мабуть, шукав її всі ці дванадцять років…

Габрієль сумно дивився на того, хто був його найкращим другом. Йому хотілося заплакати. Він пішов до вхідних дверей. Поль понишпорив у гаманці. Потім запхнув йому в долоню дві банкноти по п’ятдесят євро.

— Переночуєш у готелі. Вже пізно, ти в кепському стані. Бракувало, щоб ти вбився на дорозі. Адже, як я гадаю, ти навіть не пам’ятаєш, де мешкаєш?

Габрієль похитав головою.

— Я не можу додзвонитися до матері. Нема в мене гаманця, нічогісінько.

Поль став у дверях.

— Приходь завтра в бригаду, ми знайдемо твою адресу.

— Дякую.

— Не зрозумій мене неправильно, я це роблю не для тебе, а для Корінни. Ви розійшлись дуже некрасиво. Після розлучення вона воліла більше ніколи тебе не бачити, змінила номер телефону. Був момент, вона хотіла навіть поїхати з міста. Але куди їхати? Вона й сама не знала. Корінна досі страждає, як і ти. Невже ти можеш повірити, що вона могла забути дочку? Немає такого дня, щоб вона не згадувала про неї. Весь час думає тільки про Жулі, й це нас нищить. Ще муситиму пояснювати їй, що ми там знайшли на березі, коли повернеться після нескінченного робочого дня, ходіння від домівки до домівки задля уколів стариганам у дупи. Тож не приходь і не погіршуй ситуацію. Завтра я дам тобі адресу — і їдь собі звідси.

Габрієль кивнув.

— Я хотів би також, щоб ти пошукав інформацію про такого собі Волтера Гаффіна.

— Навіщо?

— Просто пошукай, бо я прошу в тебе про таку послугу. І останнє… Коли помер Мальбрук?

— Три роки тому. Заснув у своєму кошику, та й не прокинувся вранці. Він не страждав, і в нього було найліпше життя, яке може мати пес.

Габрієль сумно кивнув і пішов. Усі тяжкі згадки про розслідування зникнення його доньки тепер містилися у звичайнісінькій запліснявілій картонній коробці. Покидаючи свій дім, він відчував, наче покинув там своє життя і власну тінь.

Поль замкнув двері. Довге зітхання обпалило його груди. Він і досі не розумів, що робить Габрієль Москато в Сагасі, але складалося враження, наче місто відкинуло його на дванадцять років назад, щоб зіштовхнути з найгіршою порою життя.

Він згадав міфологічного персонажа Сізіфа, що мусить вічно котити камінь на вершину гори. З вершини той камінь котиться вниз, до підніжжя, й син Еола змушений усе починати наново.