Це було двічі

68

Захекавшись, поспіхом узутий у м’які пантофлі з емблемою готелю, Поль упустив Габрієля в хол. Була майже четверта ранку. Пустельну вулицю наповнювали крики стривожених чайок, і вітер зі сходу дедалі міц­нішав.

— Боже милий…

Його колишній колега насилу тримався на ногах і дрижав, стискаючи зведений комір шкіряної куртки. За три години їзди він кілька разів мало не заснув. Скроня і вухо з лівого боку були вкриті зашкарублою кров’ю. Під пахвою він тримав картину, що належала Паскалеві Круазію.

Поль мовчки провів його до ванної у своєму номері, допоміг скинути светр, взуття, приготував халат, відкрив кран із гарячою водою. Габрієль став під гарячий душ і застогнав від утіхи. Звів обличчя до розпилювача води. Від струменів йому було боляче, але він розціпив палаючі щелепи, щоб вода змила присмак крові й кислоти в горлянці. Він був тут, він був живий. Утікач із пекла.

Якомога обережніше намилившись, він глянув на шпа­куваті волосини на грудях п’ятдесятип’ятирічного чоловіка, на вузлуваті лікті, довгі понівечені руки. Він так стискав той пасок довкола шиї росіянина, поки на правій долоні утворився пруг. «За Жулі,— подумав він,— за неї я таке вчинив».

Надів халат. Поль чекав його, тримаючи в руках картину. Оглянув садно на скроні, стан повіки.

— Ти скидаєшся на боксера, якого добряче відлупцювали. Тобі треба до лікарні.

— Обійдеться. Гадаю, там нічого не поламане. Я вже бачив переломи, усе було б набагато гірше. Ніякої лікарні. Ліпше не привертати уваги.

— Поясни мені, що сталося. Усе, від початку до кінця,— попросив Поль, умостившись на краю ліжка.

Габрієль умостився коло нього, він кривився, у нього все боліло. Розповів від самого початку, від того, що сталося місяць тому: пошуки в околицях Ікселя услід за виявленням сірого «форда»; картина, що вивела його на художника, Анрі Хмельника, тобто Арвеля Гаека, багатого промисловця, що спеціалізувався з хімії і помер від серцевого нападу; вдова, яка орієнтувала його на Ванду.

— Я вийшов на Ванду, але вона порвала з мафіозним середовищем. Мені здавалося, що, проникнувши в її життя, я понишпорю в її паперах, ознайомлюся з її зв’язками, та це нікуди мене не привело. Може, через це я вирішив повезти її в Сагас. Щоб освіжити її пам’ять і змусити розповісти мені про події, що сталися після викрадення. Звичайно, це важко було почути… і тієї ж таки миті я зомлів, утративши пам’ять.

Він поторкав своє набрякле око пучками пальців, скрививши обличчя.

— Росіянин від самого початку тримав нас на прицілі. Під моїм автомобілем він причепив другий трекер. Побачивши, що я повернувся на північ, він подався по моїх слідах і вирішив раз і назавжди покінчити зі мною.

Поль легенько кивнув, уражений тим подвійним стеженням. Його люди нічого не помітили.

— Сьогодні вночі чи радше увечері я поїхав до вдови, відвідавши крамницю антиквара, де торік у серпні придбав картину. Дізнався дві нові деталі про свій перший візит. Спершу здалося, що Гаека давав свої жахливі картини таким самим багатіям, як і сам. Я відвідав одного з них, Паскаля Круазія, сімдесят п’ять років. Той портрет висів у нього в кабінеті. Звісно, він сказав, що нічого не знає про моделей. Може, це й правда, може, він збрехав, хтозна. Але так чи так, хлопчина, що намальований там, належить до зниклих осіб. Як і Жулі. Як Матильда і, можливо, інші. Гаека знову використав кров.

Вони знову розглянули портрет. Полеві стало недобре. Хто він, цей хлопчина? Коли він зник? У якій місцевості? Він обернувся і глянув на Габрієля.

— Розкажи мені про росіянина.

— Я вже переходжу до нього. У майстерні Гаека була стара металева вивіска, що вказувала на Содбен. Я пов’язав цю назву із записником Жулі. Ти пам’ятаєш, Калеб Траскман називав її у списку найліпших засобів спекатися тіла.

— Ага, пригадую.

— Содбен — це старий склад винятково небезпечної хімічної продукції. Я рушив туди. Коли опинився там, росіянин напав на мене. Ось зачекай…

Він показав фото нападника. Відкушений язик, вирячені очі. Поль зморщив носа. Потім Габрієль дістав світлину тіла в кислоті й урешті фото двох трупів у мішках.

— Коли я прийшов, то вони лежали в кутку. Поголені цілком, черепи теж, здається, не можу сказати достеменно, але, здається, вони перебували в формаліні, перш ніж їх поклали в мішки. Цей тип використовував занедбаний склад, щоб позбутися тих тіл за допомогою барил із кислотою, що лежали серед сотень тисяч порожніх діжок. І, вочевидь, Гаека ще за життя дав йому доступ до складу й до кислоти. Це тривало багато років. Роками вони розчиняли тіла у своїх чанах.

Поль намагався розкласти елементи пазлу, але марно. Що робили ці два трупи із запахом формаліну в усій цій історії? Вони теж були викрадені?

— Той виродок знайшов час, щоб іще раз залізти до моєї хати і пошукати картину із Жулі та Матильдою. Він укинув її в кислоту на моїх очах. Він мало не вбив мене. У мене не було вибору. Я вкинув його в чан.

Жандарм пройшов туди-сюди кімнатою, взявшись за голову. Він насилу стримався, щоб не закричати, потім трохи заспокоївся.

— Існує ризик, що дістануться до тебе?

— Усе, що знайде поліція — це мікроавтобус із фальшивим номером і огидну калюжу, в якій вони не зможуть виявити жодної людської клітини. Ці розкладені тіла… Я ще ніколи не бачив такого. Це мов пігулки аспірину, які ти розчиняєш у воді…

Він знову поринув у думки. Що було б, якби він не здолав того типа на складі? О цій порі, либонь, висів би над чаном, і та клята хімія наполовину зжерла б його череп.

— Можливо, поліція урешті буде ставити запитання про Содбен удові. У найбільш песимістичному сценарії вона згадає про мій візит, і вони прийдуть допитувати мене. А я скажу, що ніколи не бував на тому складі. Нашої вечірньої розмови вже не існує. Ти нічого не знаєш. Тобі не треба хвилюватися про своє майбутнє.

— Не треба хвилюватися… Ні, ти щойно пояснив посадовцеві жандармерії, що розчинив людину в кислоті, але мені нема чого непокоїтися.

Він перебував у жахливому маренні, з якого не міг вирватися. Відколи він почав брехати й вийшов за межі законного розслідування, йому довелося втрапити в небезпечну халепу. І Габрієль це знав. Тепер єдиним способом виплутатися з тієї халепи було не панікувати.

— Гаразд, подумаймо,— пробурмотів він.— Бельгійську поліцію не можна залучати до цієї справи, надто ризиковано. Це означає, що я не повідомлятиму ні про твої походеньки, ні про твої відкриття по цей бік кордону. Отож, ні Гаека, ні Содбену, ні росіянина, нічогісінько. Забудемо…

Габрієль несамохіть кивнув. Це був єдиний вихід.

— Скажемо, що Вандин номер написаний був на клапті паперу в твоєму помешканні. Я хочу все-таки звернутися до судових медиків, щоб знати, що то вона. Що ж до картини… може бути таке, що власник заявить про крадіжку?

— Якщо він бодай якось причетний до цього діла, то в його інтересах мовчати. У протилежному випадку він нічого про мене не знає.

— Отже, цієї картини не існує… Значить, не буде процедури пошуку ДНК й жодної надії на ідентифікацію людини з портрета. До того ж, я ще не казав у моїй групі про полотно, де намальована Жулі. А то як я пояснив би його зникнення? Нехай тобі всячина, Габрієлю, завдяки тобі я опинився в купі лайна, розумієш?

Не слухаючи нарікань колишнього колеги, Габрієль порпався в пакеті з арахісом. Почав жувати і відразу ж пошкодував. Один з ударів росіянина пошкодив йому ясна.

— А що дає нам Траскман?

Поль взяв себе в руки. Своєю чергою він теж почав викладати свої досягнення. Листи з погрозами, які отри­мував письменник, крадіжка Давидом Ескіме останніх сторінок рукопису, світлин у тому бридотному альбомі, а також їхнього походження.

— Андреас Абержель зараз виставляється в Парижі. Якщо це добрий слід, то я спробую простежити переміщення трупа Матильди Лурмель і встановити осіб, що були причетні до цього. Але я робитиму це в чітко визначених рамках мого розслідування. То ти мені будеш ні до чого, второпав?

— А як ти поясниш судді родиму пляму? Адже це я пішов до матінки Лурмель, я помітив цю схожість.

— Скажу, що ти пішов туди, тому що, попри діру в па­м’яті, у голові в тебе застряло прізвище Лурмель. Потім я показав тобі альбом Ескіме, коли приніс тобі додому папери, а ти побачив у ньому ту пляму.

— Це тримається купи.

— Завтра вранці чи радше за кілька годин ти повернешся до хати, адже тобі потрібно лікуватися. Постираєш всі ці світлини в телефоні, причому ретельно. Тобі треба вкладатися у ліжко, Габрієлю, а то ти сконаєш дорогою, в найкращому разі від виснаження, в найгіршому від кулі в голову.

Габрієль мусив визнати, що він має рацію, і кивнув.

— У Траскмана… жодного сліду Жулі?

Поль із похмурим виглядом насилу видушив із себе слова, сповіщаючи про наявність таємної кімнати, де прозаїк, можливо, утримував Жулі. Габрієль начебто не відреагував на ті слова. Він сидів понурившись і звісивши руки між колінами. Тільки посмикування кутика вуст свідчило про виняткову напругу, яка не давала йому заснути.

— Перш ніж податися додому, я хотів би побачити, де її замкнули…

Він понурив голову, звів її, здорове око наллялося кров’ю, він заходився ставити запитання, та, дивина, не виявив жодної ознаки агресивності чи гніву до Траскманового сина, який мовчав про все. Цієї ночі у нього не було сил.

— Хоч ми й не залучатимемо до цієї справи бельгійської поліції, та це не завадить нам намагатися зрозуміти, що ж відбувається,— пробурмотів він.— Росіянин працював на когось, він сам про це казав. За ним були ті, хто відповідав за все це, Полю. Треба, щоб вони заплатили.

Жандарм узяв стілець і сів напроти Габрієля.

— Той руський казав тобі про щось таке, що могло б мені допомогти?

Габрієль помацав набряклу повіку. У нього було таке враження, наче в оці намагається випрямитися якась пружина.

— Та небагато. Вочевидь, він тільки викрадав людей, спершу разом із Вандою, потім сам. Ще в нього була робота… кидати трупи в кислоту на складі в Содбені. Гаека про це знав.

— Вочевидь Траскман про це знав, причому вже 2007 року. Це означає, що ці двоє були потайці знайомі. І той, і той знали, що тіла проходять через той склад, щоб безповоротно зникнути… Але як міг Гаека написати обличчя Жулі, якщо Траскман утримував її в себе?

— Вони ділилися своїми жахіттями. Кожен знав, що робить інший. Ці виродки були зліплені не з однакового тіста, як ми оце. Вони були інші, мислили по-іншому, їхні мотивації нам цілком не доступні.

Запало мовчання. Злочинні змовники. Поль помахав пальцями в повітрі, наче намагався зловити думку, що застряла на порозі свідомості. Урешті потер скроні.

— Вже нічого не бачу. Треба спати. Добре, що ти побудеш тут ці кілька годин. Матрац широкий, то якось помиримося.

Він повісив на дверях табличку «Не турбувати», потім прибрав у ванній кімнаті халат. Повернувся і, згорбившись, сів коло Габрієля.

— Якби хтось тиждень тому сказав мені, що я ділитиму з тобою ліжко в цій дірі… Ми з нашими халатами скидаємося на двох стариганів, що відбувають курс таласотерапії.