Це було двічі

7

Неврологія, третій поверх лікарні містечка Сагас.

Саме тоді, коли його вкладали на стіл, щоб зробити магнітно-резонансну томографію, Габрієль помітив, що на безіменному пальці більше немає обручки з білого золота, якої він не скидав із двадцятип’ятирічного віку. У тунелі томографа він запанікував, і знадобилося кілька спроб, щоб знімки його мозку нарешті вийшли. Годині о двадцятій, після низки оглядів, що здавалися нескінченними, його нарешті помістили в палату і дали спокій. Потім принесли вечерю з якихось овочів.

Ніхто нічого не пояснював йому: спершу аналізи. Його переправляли від лікаря до лікаря. Згідно з його медичною карткою, він уже був раз у лікарні в Ліллі, у 2014 ро­ці, з міжхребцевою грижею. В Ліллі? А чому на півночі? Нічого не пов’язувало його з нею, хіба що мати. Дивно, він утратив дванадцять років спогадів, але зумів на­па­м’ять назвати номер соціального страхування, щоб оплатити медичні послуги. Його впізнала система Амелі{1} й долучила до взаємного страхування. Отже, Габрієль Москато зразка 2020 року таки існував.

Сидячи на ліжку у відділенні короткотривалої шпиталізації, він розглядав своє праве передпліччя і мацав білі карби на ньому. Як сказали медики, вони свідчили про татуювання, яке вивели лазером. Якщо уважно придивитися, то літери утворювали слово «Жулі».

Значить, він витатуював, а потім видалив ім’я своєї доньки. Габрієль обхопив голову руками. Від незнання він божеволів.

Він набрав номер домашнього телефону своєї матері, почуваючи потребу зв’язатися з ріднею. Невідомий відповів йому, що купив будинок чотири роки тому і що, наскільки він пам’ятає, колишня власниця переїхала в притулок при монастирі бегінок, але де саме — він не знає.

Габрієль упустив слухавку, наче пальці його налилися оловом. Матері мав бути вісімдесят один рік. Після смерті Габрієлевого батька вона нізащо не погоджувалася покинути свою маленьку хатину на околиці Дуе. «Тут я і помру»,— завжди казала вона. Чому вона відмовилася там жити? Ослабла? Чи жива вона? То Габрієль уже пережив її смерть? І має пережити вдруге?

Довго він сидів непорушно. Знову бачив матір в Альбіоні, у їхній гостьовій кімнаті. Вона приїхала з півночі Франції, зі своїми старими торбами на ременях, щоб підтримати їх після зникнення Жулі. Саме вона й не дала Корінні поринути у безодню розпуки, поки він вештався горами та долинами у пошуках дочки.

Це було п’ятнадцять років тому. Дванадцять років тому.

Він підійшов до вікна. Вогні Сагасу мерехтіли, мов тьмяні зорі. На сході, лиш по прямій лінії і в освітленому просторі, можна було розгледіти карну установу й вежі, де чатували вартові зі зброєю. Інші світлячки були розкидані довколишніми горами, немов кульки бурштину, що загубилися у просторі.

Одна з тих зір, нагорі, була його домівкою. Тією, де народилася і виросла Жулі. Тією, де він жив із Корінною сімнадцять… ні, тепер двадцять дев’ять років. Ніхто не любив долину, та ніхто, як по правді, й не кидав її. Решта світу була надто далеко. Люди старіли і вмирали у цих сірих стінах, ув’язнені у своєму відторгненні.

«Забирайся з цього міста»,— сказав Поль. Його брутальний голос і досі звучав у Габрієлевих вухах.

Зайшла медсестра, щоб запитати, чи з ним усе гаразд. Так, гаразд, зовні. Усередині все було спустошене, мов після урагану. Образ трупа, що лежав на березі серед мертвих птахів, білих грудей, що, може, були грудьми його дочки, весь час крутився в його голові. Йому важко було думати, що Жулі могло вже виповнитися двадцять дев’ять років, що могла вона прожити ці дванадцять років без нього, без своєї матері. Якщо то її труп, то де вона була весь цей час? Що пережила? А якщо то невідома жінка, то де його дочка?

Габрієль почухав руку в тому місці, де було татуювання. Жулі зникла безвісти, але була вона тут, викарбувана на його тілі. Він уявив, як заходить до фахівця і просить вивести ім’я своєї дочки. Татуювання стирають, щоб відринути минуле, забути його, поставити на ньому хрест.

Коли згасло полум’я, що змусило вас терпіти біль від голки з чорнилом…