Це було двічі

6

Щонайменше чотири жандармські автомобілі стояли біля заводу, якщо не рахувати невеличкого мікроавтобуса експертів-криміналістів. Габрієль заїхав у відчинені ґратчасті ворота і зупинився коло них. Довгими сягнистими кроками попрямував барвистими пагорбами, серце його калатало. Швидко захекався і мусив зупинитися, у горлі аж харчало. 2020 рік… Йому п’ятдесят п’ять років. Бляха!

Кругленька жіночка з куцими ногами виринула з-поміж дерев і попрямувала до нього войовничою ходою.

— Національна жандармерія, добродію. Мені шкода, але вхід заборонено. Ви у…

Вона не скінчила фрази, схилила голову і нарешті втямила значення слова «привид», яке вжив раніше її начальник.

— Габрієлю?

— Ти часом не… Луїза? Луїза Лакруа?

То була не сімнадцятирічна гімназистка, що сварилася з ним, бунтарка з розпатланими косами і надмірним макіяжем, а жінка з довгою косою, повними щічками, в жандармському однострої і штанах, заправлених у високі військові черевики. Луїза — в жандармерії? Габрієль очам своїм не вірив. Вона спершу здавалася теж розгуб­леною, та потім опанувала себе.

— Що ти тут робиш?

Тон її був не доброзичливий. Габрієль не знав, що їй сказати. У його свідомості наклалися образи двох Луїз. Він витягнув шию.

— З дороги я помітив однострої. Що там відбуває­ться?

Тримаючи руки в кишенях, Луїза сховала підборіддя в комір.

— Я не уповноважена відповідати.

— Не уповноважена відповідати? Ти жартуєш?

— Ти обрав непідходящу мить, якщо хочеш побачитися з моїм батьком. Повір, зараз йому не до тебе. Птахи, тіло, журналіст, що знай пхає сюди носа. Я не можу пропустити тебе далі. Приходь пізніше у бригаду.

— Не розмовляй так зі мною, Луїзо. Це Жулі там лежить? Це вона?

Вона не відповідала, і він вирішив іти далі. Відсунув її рішучим жестом, коли вона стала йому на дорозі. Коли він вийшов із ялинового переліска, перед ним постали галькові береги, темні й червоні плями розбитих птахів, бурхливе річкове русло, віадук, що насилу мрів у сірій імлі, під колонією. З правого боку, біля намету, метушилися люди. З того місця, де він стояв, видно було, що на землі щось лежить. Чоловіки, схожі на білих кроликів, роздягали тіло і надівали йому на руки прозорі пакети. Угледівши яскраву білину жіночих грудей, Габрієль відчув, як його занудило.

Луїза почала гукати, і огрядна постать Поля Лакруа випросталася і попрямувала на поміч. Настільки великий він був, наскільки мала його донька. Перш ніж розгледіти його обличчя, Габрієль помітив, що його хода незграбна, мов у ляльки. Усе, що він бачив, було для нього мов ляпас. Його колишній колега, сорокарічний чоловік із худорлявим тілом, із профілем, що, здавалося, вирубаний був із найкращого каменю, тепер сунув, мов бульдозер, який борсався у грязюці. Його чуприна, колись чорна, тепер була сива, рідка й насилу бралася кучерями. Понівечена версія Поля, якого він покинув напередодні, хоч на куртці й видно нашивки, що свідчили про підвищення до звання капітана. Як можна було так змінитися за дванадцять років?

— Що ти тут робиш?

Та сама ворожість, що і в Луїзи. Габрієль помітив, що всі раптом замовкли й повернули голови до нього. Усі молоді, дивляться вовком… Крім Мартіні, він нікого не впізнавав. Де його колеги, Соленна та інші?

— Не кажи мені, що це вона. Не кажи, що це моя дочка.

Поль глянув на нього, наче теж побачив у ньому іншу людину. Вони були найкращими друзями, виросли на тій самій вулиці й разом ходили у школу і в ліцей, стали колегами, двадцять років сиділи в одному кабінеті й пили каву в тій самій кав’ярні двічі за тиждень. Проте сьогодні вони були мов двоє незнайомців, що зустрілися віч-на-віч.

— Хтозна. Рис обличчя неможливо розпізнати, та й… за дванадцять років тіло змінилося. Зараз відомо тільки те, що це жінка, якій років тридцять, і що її, вочевидь, зґвалтували. Не можу тобі сказати більше. Ми візьмемо проби ДНК у морзі й відразу ж передамо в лабораторію.

— Я хочу побачити тіло.

— Ні.

— Послухай, Полю, сталося щось геть незрозуміле. Учора ми з тобою переглядали рахунки Жулі за телефонні розмови, опитували людей. Увечері я зайшов до готелю «Бескид», щоб глянути книгу реєстрації. Заради бога, скажи, що ти пригадуєш це!

— Правду кажучи, ні. І це, напевне, таки не вчора сталося. І не торік. І навіть не п’ять років тому.

— Для мене це було вчора! Цієї ночі на моїх очах птахи розбивалися об асфальт стоянки, об автомобілі. Божевілля якесь. Усі повибігали з номерів. Потім була чорна діра… А вранці я прокидаюся голомозий і з обличчям п’ятдесятирічного чоловіка. Мені кажуть, що зараз 2020 рік. Твоя донька теж стала старша на дванадцять років. Я нічогісінько не розумію і, повір, це збіса тяжкий день для мене. І ти дозволиш мені поглянути на це тіло.

Поль подав знак двом жандармам.

— Йому нема чого тут робити. Відведіть його до автомобіля.

Габрієль став прокладати собі шлях. Коли один із колег спробував ухопити його за руку, він люто відштовх­нув його.

— Не чіпайте мене. Я з бригади. Як і ви, бляха!

Прибігли ще кілька жандармів і приборкали його. Габ­рієль не знайшов у собі сили відбиватися: енергія покинула його, як повітря, що виходить із проколотої камери. Поль зупинився перед ним, його лице наблизилося сантиметрів на десять.

— Не знаю, що ти нюхав чи пив, але не змушуй мене вдаватися до рішучих заходів. Тебе більше не хочуть тут бачити. Забирайся із цього міста.

Поль обернувся і попрямував до трупа. Габрієля відвели до стоянки і простежили, щоб він сів у свій автомобіль. Йому не дали пройти до місця злочину, його вигнали — його, хлопця з бригади. Габрієль бачив ненависть у погляді Поля, докір у Луїзиних очах.

Що сталося? А головне — коли?

Його руки тряслися, коли він виїжджав «мерседесом» на міст, у голові наче молотком гамселило. У небі стискався і розширювався велетенський орган, створений пташиною колонією, і був він темний, мов безодня. Габ­рієлеві аж голова пішла обертом від того. Обігнувши круглий майдан, він поминув купу складських приміщень і проїхав ще два кілометри. Його охопило якесь комашине дзижчання. Він заплющив очі, розплющив їх, крутнув кермо, коли назустріч вискочив якийсь автомобіль. Виїхав хутко на узбіччя і відчинив дверцята. Пройшов метрів десять по траві й заточився, схопившись за горло, наче задля того, щоб зірвати шарф, якого на ньому не було.

Поруч зупинився автомобіль, і до нього підбіг якийсь чоловік.

— Вам недобре?

Габрієль вхопив його за руку.

— Лікарня… Відвезіть мене до лікарні!..