Це було двічі

30

Авто зупинилося, фари погасли.

Капітан жандармерії загальмував у глибині стоянки, біля підніжжя «Бескиду». Готель відчинявся о пів на шосту, й він не хотів гратися у ковбоя, вдираючись до Таншонів посеред ночі в неділю, навіть якщо йому страшенно кортіло. Він уже розумів, що переходить межі, запроторивши Габрієля в камеру, долучивши кулон до справи про незаконне проникнення у приватне помешкання, і скопіювавши файли собі в комп’ютер, не сповістивши про них колег чи начальство. Поки що, з погляду юридичних процедур, тієї картки пам’яті не існувало.

Він укрився своєю курткою, наче ковдрою, і заплющив очі. Попри кофеїн, він майже постійно заточувався з утоми. У голові почали пропливати образи. Покалічене обличчя дівчини на березі… Розгублений погляд Габрієля Москато. Схлипування Жулі над ямкою в лісі. Вигнута спина, по якій розсипалися фальшиві платинові коси… І широка усмішка Таншона з відеозапису.

Він розплющив очі, коли десь поруч грюкнула кришка багажника. Хтось сів у автомобіль і рушив з місця. Поль зиркнув на годинник біля керма — уже 7:35. Він заснув.

Похмура днина вставала над долиною. Праворуч у тьмя­ній вільгості біліла вапнякова скеля. Хребет губився в імлі. Поль вибрався надвір із таким враженням, ніби був замкнений у консервній бляшанці. Спина його тріщала. Він сперся на мокрий капот і, зціпивши зуби, почав масажувати хворе коліно. Ні, таки він був застарий для усіх цих дурниць.

Як і напередодні, коли хотів дізнатися більше про Габрієля, він пішов до стійки реєстрації. Його ніздрі затремтіли від запаху гарячого шоколаду. Із задньої зали долинав брязкіт ножів і виделок. Ромуальд сидів за ком­п’ютером. Він здивувався, побачивши Поля в пожмаканому вбранні й із розпатланою чуприною.

— Мені треба з вами поговорити,— почав Поль.— Якщо можливо, у такому місці, де нас ніхто не почує.

Ромуальд махнув дружині, яка по вуха була зайнята сніданками, вона швиденько сіла на його місце, а він повів Поля до вітальні суміжного будинку, в яку вели двері, що містилися відразу за стійкою. Він не запросив жандарма сідати і сам лишився стояти.

— Гадаю, це з приводу Едді? Він телефонував мені вчора ввечері, щоб випросити відгул. Його намагалися пограбувати.

— Ні, не з приводу Едді. Цього разу справа стосується вас.

На Ромуальдовому обличчі з’явився щирий подив. Поль увімкнув свій планшет, краєм ока наглядаючи за співрозмовником.

— Ви добре знали Жулі Москато, еге ж?

Запало мовчання.

— Жулі Москато? Вона… Ну, вона працювала в готелі одне літо чи й два. Чому ви питаєте у мене про це о сьомій ранку? Це було щонайменше тринадцять років тому і…

— Я знаю, коли це було. Вона працювала у вас у липні 2006-го і в липні 2007 року, а також у лютому 2006 року тиждень стажувалася, коли була в передостанньому класі середньої школи. Мабуть, була хорошою працівницею, що ви так прихильно ставилися до неї.

— Прихильно? Послухайте, не знаю, чого вам треба, але в мене робота. То якщо ви…

— Я хочу, щоб ви переглянули це відео, але спершу хотів би дізнатися, де ви були вчора о шістнадцятій годині.

То була пора, коли Соленну й Габрієля атакували сльозогінним газом.

— Тут був, де ж іще я міг бути? Пам’ятаю, ви приходили розпитати мене про Габрієля Москато. Ви навіть допитали моїх клієнтів. Після того я нікуди не ходив. Он декотрі люди зареєструвалися о цій порі й можуть засвідчити мою присутність.

Поль тицьнув йому в руки планшет.

— Гаразд, я вірю вам.

Борлак Ромуальда Таншона сіпнувся, коли Поль увімкнув відео. Обличчя його вмить пополотніло. Він махнув рукою, щоб запис припинили, і тієї миті Поль збагнув, що він уже бачив те відео.

— Звідки воно у вас?

— Відео датується 4 лютого 2008 року, напевне, його знято камерою Жулі Москато. Четвертого лютого це сталося, за місяць до зникнення. На цьому відео чоловік має статеві стосунки в одній із кімнат першого поверху з молодою дівчиною, яка носить перуку і добре знає, що ведеться запис… Ви підтверджуєте, що йдеться про вас?

Насилу помітним кивком голови Таншон підтвердив.

— Дуже добре, ви співпрацюєте зі слідством, це плюс для вас. На цьому етапі є дві можливості. Перша: ви зараз пояснюєте мені, що там сталося, це зостанеться між нами, і я подумаю, як далі вести нашу неформальну розмову. Друга: за дві години я віддам наказ посадити вас до камери попереднього ув’язнення в рамках розслідування справи про зникнення Жулі Москато, і ми запустимо юридичний механізм. Обирайте самі.

Поль блефував, бо вже не було справи Жулі Москато, та й узагалі ніякої справи не було. Таншон цього не знав.

— Моя… моя дружина нічого про це не знає,— пробелькотів той.

— У такому разі раджу вам обрати першу можливість.

— Я… я не знаю, що вам сказати. Це було так давно… Боже милий…

Здавалося, він ось-ось знепритомніє. Поль допоміг йому сісти. Сам лишився стояти.

— Розповідайте потроху, щоб до вас повернулася па­м’ять. Для початку, хто ця дівчина в перуці? Жулі Мос­като?

Ромуальд Таншон затиснув долоні між колінами. Його лице знову зашарілося.

— Ви теж сядьте, он стілець.

Поль кивнув. Від погляду, який кинув на нього співрозмовник, під ногами роззявилася справжнісінька прірва.

— Жулі тримала камеру. А та, що в перуці, то була ваша дочка.