Це було двічі

69

Габрієль простував дамбою до свого автомобіля. Щось невимовно гарне і сумовите витало над цією великою бухтою, де море відпливало так далеко, що його вже годі було і розгледіти. Сіре небо зливалося із сірою гладінню моря, і ті дві барви були так само потужні, як і південна блакить, гостро контрастуючи з піщаним простором, диким і стародавнім, жовтим, наче яєчна шкаралупа.

Габрієль зупинився і глянув на сріблясту риску обрію. Холодний вітер, що шмагав частину його лиця, яка геть заков’язла, підтримував тіло в стані необхідного стресу. Він бачив ту божевільню, коридори, що не кінчалися, репрезентацію збуреної душі Калеба Траскмана, і таємну кімнату, де, вочевидь, мешкала Жулі. Зустрівся поглядом із сином Траскмана, що мав пригнічений вигляд, і не мав сили накинутися на нього. Побити його означало б додати ще проблем.

Він рушив із місця і дорогою зустрів два поліційні автомобілі, що на повному ходу мчали до маяка. Там чекав їх Поль, щоб розпочати необхідні слідчі процедури. Колеги з півночі обшукають лабіринт, візьмуть проби, обстежать місцевість довкола вілли із силою-силенною апаратури, шукаючи одне чи, може, й кілька тіл. Це забере цілі тижні, але Габрієль відчував, що вони не знайдуть Жулі. Її не було тут уже давно.

Справжнім слідом відтепер піде Поль: це світлина з родимою плямою, що, як він сподівався, була знята фотоапаратом Андреаса Абержеля. Габрієль насилу стримувався, щоб самому не помчати до столиці й не взятися до справи в Палаці Токіо. Поль уже достатньо ризикував через нього. Та й він пообіцяв, що триматиме його в курсі всіх відкриттів. Якщо в Абержеля є імена чи взагалі якась інформація, то Поль дістане її.

Спустившись на берег, він знову кинув оком на море, мало не сполохавши птахів, що стислися в кім’яхи пір’я. Ніколи не дізнається він, чого зазнала тут Жулі. Скільки сподівалася вона порятунку від нього? А його не було. Він не зміг її порятувати.

З отакими сумними думками дістався він до Лілля, заїхав у квартал Ваземм і піднявся до свого помешкання. Росіянин потурбувався зачинити за собою двері й цього разу нічого не поперекидав.

Габрієль зателефонував слюсареві, й той прийшов учасно. Нічого не питав, угледівши його обличчя. Вставив замок, узяв гроші й пішов. Габрієль проковтнув дві пігулки «Дюфалгану», намастив щоку і скроню маззю, яку знайшов у аптечці у ванній. Йому заболіло, коли він натиснув на надбрівну дугу, але це нагадало йому, що він живий, і про те, як удало уникнув смерті. Він уклався в ліжко, геть виснажений, наче тіло раптом покинула напруга останніх днів, і поринув у тяжкий сон без сновидінь.

Прокинувшись о чотирнадцятій годині, зазирнув у холодильник, дістав шинку з тертою морквою у вакуумному впакуванні і з’їв, не почуваючи від того задоволення. Треба було піти до крамниці й швиденько зателефонувати власникові помешкання, повідомити, що поставили новий замок, зазирнути в папери і зустрітися з приводу втрати пам’яті. А потім, звісно, шукати роботу. Баланс на банківському рахунку не завжди буде позитивний. Але як знайти роботу, якщо в тебе мізки набакир? Що писати в резюме? Був він жандармом, провадив слідство. Сагас, хатина в Альбіоні — то було все його життя. Попереднє життя…

Роззирнувся довкруги, ці жалюгідні кімнати, ніяких барв, опорядження. Пречудовий образ життя самотнього чоловіка, без минулого і без майбутнього, без будь-яких планів. Він тривожився, думаючи про найближчі тижні: що з ним буде? Принаймні поки їздив тими шляхами і його намагалися вбити, то не було коли думати. Що може бути гірше, ніж опинитися на самоті, сидіти за столом, а напроти тебе сліпа стіна? Ніж похмуре брязкання виделки об тарілку? Тим-то він і не припиняв шукати дочку. Той пошук був пломінчиком, що тримав його у житті. Без цього він дійшов би до того стану, в якому була Матильдина мати.

Із цими думками він дістав із кишені аркушик із номером Жозіани Лурмель. Не міг забути її обличчя і захотів їй зателефонувати. Але навіщо? Сказати, що її доньку сфотографували на столі для розтину після того, як вона пройшла через руки садистів? Що якийсь шаленець намалював її дитину її ж таки кров’ю? Зітхнувши, Габрієль зіжмакав папірець і кинув у смітницю. Зробивши те, він подумав, чи було в нього якесь любовне життя упродовж цих років. Були в нього якісь жінки, крім Ванди?

Поставив посуд у мушлю і взяв телефон, йому страшенно кортіло дізнатися новини від Поля. Де він був, у Парижі? Поговорив із фотографом, дістав перелік судових медиків? Габрієль нетямився від того, що сидить тут без діла, коли Поль там. Він трохи подумав. Щоб зайняти себе чимось, запустив пошук в інтернеті. Навіть перебуваючи в чотирьох стінах, можна спробувати відшукати зв’язок між Калебом Траскманом і Анрі Хмельником. Може, гугл знайде якісь точки перетину цих двох. Спосіб чи місце, де вони познайомилися.

Він надрукував «Калеб Траскман, Анрі Хмельник» і «Ка­леб Траскман, Арвель Гаека», але жоден пошук не дав результатів, що стосувалися справи. Не було жодної світлини, де вони були б разом, ані статей, де про них двох згадувалося б. Для віртуального світу вони були настільки далекі, як панотець римський із черепахою Галапагоських островів. Якщо вони й зустрічалися, то робили це зовсім по-іншому.

Та й сам «Арвель Гаека» не дав жодного результату. Значить, Хмельник був цілком невідомий як митець. Його творіння були анонімні, конфіденційні й передавалися з рук до рук поза офіційними мережами. Ішлося a priori про подарунки, які він роздавав наліво і направо. Габрієль подумав собі, що слово «подарунок», можливо, й не було підходящим терміном. Для його вух ліпше звучало «отрута».

Він витер у пошуку «Арвель Гаека» і видрукував прізви­ще «Караваджо», чоловіка, якому заздрив бельгійський промисловець. Поринув у матеріали. Це було те, що слід: славетний італійський художник убив на дуелі супротив­ника, утік і мусив скінчити життя у вигнанні.

Габрієль зацікавився його біографією. Похапцем переглянув роки молодості: батькове самогубство, смерть матері, коли йому було чотирнадцять років, самотність… Скандальний художник, справжнісінький геній, намалював цілу низку разючих, але агресивних картин. Він перетворював сцени з Євангелія на епізоди сучасного життя. Під його пензлем злочинець міг прибрати лагідного обличчя, а мирна людина потворного. Зосереджувався на негативі, на зворотному боці видимого, на красі жорстокості в неймовірних масштабах, і це вабило, тривожило, приголомшувало…

Картина «Юдіт і Олоферн» змусила здригнутися Габ­рієля. Відрубана голова, перерізане горло…. Кров, що струмує з артерій… Від потужної чарівливості цих полотен картини Гаека були безнадійно далекі, але Габрієль бачив і тонкі схожості. Зокрема, в «Медузі», яка надихала бельгійця крижаними поглядами і хвилястими косами для змалювання Жулі й Матильди.

Останні роки Караваджо були вкрай похмурі. Після втечі на Мальту його засудили за зґвалтування і содомію. Він утік із в’язниці, потім удав із себе жертву, що кається в гріхах, ховався в Неаполі: чисельність його полотен повинна була відпокутувати злочин. Габрієль застряг на картині «Давид із головою Голіафа». Караваджо тут показав себе як «утілення зла». Нерви і сухожилля, що стирчать із шиї, дві чорні зіниці, в яких завмер смертний холод… Нема чого казати, тут була схожість із продукцією Гаека.

Далі Габрієль дізнався, що Караваджо ілюстрував най­огидніший жах, а не почував його. Щоб оцінити, наскільки промовиста сила його творінь, він очікував побачити тривогу або ж огиду, що відіб’ється в очах відвідувачів, які прийдуть помилуватися його роботами. Невже Арвель Гаека намагався наслідувати його, даруючи ті кляті портрети своїм знайомим? Невже він стежив за кожною вібрацією їхніх зіниць, за кожним їхнім поглядом тієї миті, коли вони розгортали полотно? Невже відчував утіху, думаючи: «Ви бачите потворне, але не знаєте, що воно існує реально»?

Міркуючи, Габрієль випив склянку води. Він відчував, що існував глибокий зв’язок між Траскманом і Гаека, така собі нитка Аріадни, що виходила за межі простої фізичної зустрічі, набагато прихованіший духовний зв’язок. Як сказав Поль, ці двоє не належали до звичайних смертних. Вони розвивалися в іншому напрямку, малювали чи описували заборонені дії. То були потайні створіння, населені власними демонами.

Він відкрив галерею світлин у своєму телефоні. Поль казав правду, треба було стерти фото цих трупів. Вивів на екран фото росіянина і знову побачив себе в тому складі, перед лицем утіленої смерті. Ось він учепився в нього, той тяжко сапає, градом сиплються удари. Він усвідомив, як трусяться у нього руки, і спробував опанувати себе.

Його погляд повернувся до ката. Вочевидь, Арвель Гаека вже давно надав йому той об’єкт і кислоту, щоб можна було позбутися трупів. Траскман це знав. І, звичайно, ще хтось знав. «Тому що мені платять. Це моя робота»,— сказав йому росіянин. Хто ще й досі орудує важелями цього клятого механізму? Що за диявол платив йому за те, що той розчиняв людей у кислоті? Хто були ті дві просякнуті формаліном жертви? Звідки їх привезли? Чому?

Габрієль перейшов до фотографій тіл. Під потужним фотоспалахом їхні риси прибрали вигляду жировоску і жахливо контрастували із чорною барвою смертних мішків. Дві жінки… Сорок чи п’ятдесят років, важко сказати, з огляду на те, що шкіра їхня стала мов каучук. Він провів пальцем по екрану, щоб поглянути на світлини, де вони були зняті з різних позицій.

Аж повернувся назад. Коло лівого стегна, на краю застібки, був якийсь напис. Габрієль збільшив знімок. Це скидалося на штамп, з огляду на чорну рамку довкола напи­саних курсивом літер. Одна частина була прихована, але можна було прочитати:

Medyczny

stoku: К417

Це схоже було на якусь слов’янську мову. Жінка була проштампована, мов худоба. Він відчув, як закололо в пучках пальців, зосередився на світлинах другого трупа, обравши фото, де теж видно було стегна. Добре, що він дужче розшморгнув мішок, і краї його розгорнулися. Цього разу штамп, теж оточений рамкою, видно було цілком.

Uniwersytet Medyczny

W Białymstoku: K442

Серце його закалатало. Він повернувся до інтернету і надрукував текст для перекладу, система відразу ж упі­знала мову. Польська.

«Медичний університет у Білостоку: К 442».

Цілий каскад емоцій захлеснув Габрієля, коли у його голові все стало на місця. Проштамповані й пронумеровані трупи, університет, запах формаліну: звісно, то були тіла для наукових досліджень, що зберігалися у ваннах консервації, щоб над ними могли вправлятися студенти. Габрієль уже побував у такому закладі внаслідок дурнуватого розіграшу років із двадцять тому. У нього збереглися згадки про відрізані голови, що плавали в акваріумах, про небіжчиків у глибоких прозорих резервуарах, про руки і ноги, які приносили на столи для розтину так природно, наче розкладали пошту. Там теж було маркування з метою ідентифікації та відстеження.

Але який інтерес був вивозити тіла, що призначалися для наукових досліджень у Польщі, щоб потім їх розчиняти кислотою в Бельгії? В цім не було ніякого сенсу.

Геть розгубившись і пройнявшись недовірою, він поглибив пошук. Білосток. Місто з трьома сотнями тисяч жителів, розташоване на сході Польщі, за кілька кіломет­рів від білоруського кордону.

Польща…

Ще одна зачіпка, ще один пошук: Бещади, регіон польських Карпат, де Анрі Хмельник мав шале. Це було за п’ятсот кілометрів від Білостока, на півдні, за два кроки від Словаччини й від України. Як казала його дружина, Анрі Хмельник кілька разів за рік їздив туди полювати на вовків.

Це не могло бути випадковістю. Габрієль уважно розглянув карту. Загублена в Карпатах хатина… Ця частина Карпат притягувала його погляд, наче магніт. Він знову подумав про коріння, що звисало зі стелі, про картини: дерева…. Потім про надмірно великий портрет Хмельника в його замку. Про зверхній і поблажливий вираз обличчя. Наче казав комусь у вічі: «Ви бачите, та не знає­те». Що ховав цей погляд? Що ховало те шале? Невже Хмельник писав там свої картини?

Він пошукав у кишені куртки і знайшов там папірець, на якому Сімона Хмельник написала номер свого телефону. Завагався: зателефонувати означало привернути увагу. Але він не бачив іншого способу здобути інформацію.

Вона відгукнулася після двох сигналів, сказала, що шале належало йому завжди й що ніхто не їздив туди, відколи він помер. Коли вона запитала, чому він тим цікавиться, він пояснив, що шукає такі самі картини, як ота, що була в неї: може, її чоловік творив їх або зберігав у тій хатині? Він міг би поїхати до Польщі, щоб перевірити це.

Вона не бачила в тім нічого поганого, але не мала поняття, де лежать ключі від шале, їй ні разу не доводилося тримати їх у руках. Габрієль переконав її все ж таки дати йому адресу. Він якось зуміє промкнутися туди, не виламавши дверей. Він був жандармом, то знає, як діяти.

Пообіцявши, що розкаже їй правду, він припинив розмову, втупившись у клаптик паперу, на якому записав адресу. В його очах знову спалахнула іскра: пошук тривав.

Зазирнув у мережу: до Польщі — дві години літаком, і як у всі країни Європи, достатньо посвідчення особи. Він увійшов на сторінку попередніх замовлень. Були два рейси Лілль–Краків. Один відбував о 18:05 і міг доправити його туди за смішну ціну. В голові у нього склався чіткий план: із Кракова він винайме автомобіль до Бещад. Після того подасться до Білостоку.

Залишалося менше трьох годин. Лілльський аеропорт «Лескен» був за десяток кілометрів.

Це було можливо.