Це було двічі

59

Огорнутий темрявою замок родини Хмельників мав разючий вигляд. Немов брила, височів він перед темною пащею лісу, і його дві круглі вежі сягали голих верховіть дубів. Делікатне освітлення заливало ландшафт­ний сад і зону відпочинку напівпрозорим сяєвом, що скидалося на блакитну імлу.

Коли Габрієль підкотив до маєтку, була вже дев’ята вечора, але брама ще була відчинена. Йому кортіло скористатися шансом сьогодні, а не вертатися до Лілля і завтра знову вирушати в дорогу.

— Я можу чимось вам допомогти?

Коли він підійшов до головного входу, перед ним постав чоловік. Він вийшов із невеличкого будинку, розташованого ліворуч від величезної будівлі. Сказав, що належить до персоналу, який підтримує чистоту в маєтку.

Габрієль коротко пояснив йому, що прибув із Франції і хоче поговорити з господинею про картину, яку вона віддала після чоловікової смерті. Коли чоловік категорично відмовився турбувати її, він простягнув йому телефон, де було фото картини.

— Скажіть, що це вкрай важливо, адже я — батько однієї з цих дівчат, яких намальовано на полотні. Вона зрозуміє.

Чоловік повагався, але все-таки пішов до замку з телефоном у руці. Менш ніж за п’ять хвилин повернувся і запросив Габрієля увійти. Зачинивши за собою двері, він щез, покинувши відвідувача у величезному холі. Підлога тут була оздоблена мозаїкою, а стіни видавалися вкритими золотим листям. У центрі напівкруглої стелі, розмальованої фресками, наче у флорентійському палаці, сяяв великий ліхтар.

Вдова чекала його на порозі вітальні, сидячи в кріслі на коліщатах біля мармурової колонади. Габрієль уявляв стару манірну бабцю з обличчям, підтягнутим стараннями косметичного хірурга, а побачив жінку, покарбовану часом, із довгими білявими косами, на її худих плечах лежала шаль із сірої вовни. Занадто вже тендітна для такої великої зали. Він згадав Корінну, що так само сиділа на стільці, коли їй було холодно. Горіхові очі його співрозмовниці допитливо дивилися на нього, коли він підійшов потиснути їй руку, і перші її слова були:

— То ви знайшли її… вашу доньку?

Габрієль відчув, як усередині в нього усе зібгалося в кім’ях. Мозок, може, й забув, але тіло промовляло до нього. Не розуміючи чому, він одразу ж пройнявся до неї глибоким співчуттям.

— Ще ні.

Вона склала руки. Габрієль відчував потоки свіжого повітря довкола, які скидалися на невідступні примари, і дивлячись на цю вдову, самотню, закоцюблу від холоду, попри вогонь каміна в неї за спиною, подумав собі, що ця хатинка вартістю в кілька мільйонів євро була тільки велетенською домовиною.

Коли він кількома словами виклав причину своїх відвідин, Сімона Хмельник кинула на нього погляд, що був переповнений радше жалістю, ніж подивом. Орудуючи важелем, вона покотила до вітальні, налила собі склянку, запропонувала і йому, й він погодився. Кришталева карафка з віскі стояла на круглому столику, біля дивана. Там валялася і книжка із закладкою. «До побачення на небесах». Вочевидь, удова перехилила вже не першу чарку за вечір.

— Ви шукали «А. Г.» — Арвеля Гаека.

— Ви його знаєте?

— Він був моїм чоловіком.

Мовчання порушив тріск поліна. Габрієль мало не впус­тив свою чарку. Він не готовий був до такого прямого зізнання. Сімона Хмельник тицьнула пальцем на картину, що була коло бібліотеки. На полотні видно було у світлотіні в’язничний двір, де на землі лежав чоловік із зв’язаними за спиною руками, голова його була відрубана, і її тримав за чуприну кат.

— «Усікновення голови святого Івана Хрестителя». Пречудова копія Караваджо, яку мій чоловік придбав у доброго англійського художника за кілька десятків тисяч євро. Погляньте, він навіть відтворив підпис митця, як в оригіналі, у крові мученика, що спливає з шиї. «Fra Michel Angelo» він написав. Задля анекдоту, адже Караваджо ніколи не підписував своїх творів. Крім цієї картини. Звісно — аби показати, що в реальному житті він справді проливав кров…

Габрієль не дуже знався на мистецтві, але, слухаючи вдову, згадав, що Караваджо був славетним художником-убивцею.

— Анрі був гарячим шанувальником цього італійського генія,— вела вона далі.— Настільки, що його псевдонім — Арвель Гаека — був анаграмою «le Caravage»…

Габрієль відпив ковток віскі. Він почувався наче на краю прірви. Його нерви так напнулися, що тіло врешті мало ось-ось вибухнути. Підійшов до столу і почув за собою звук електромотора. Він справді побачив підпис.

— …Продукція мого чоловіка не мала нічого спільного з творчістю Караваджо, але в нього було таке саме ставлення до смерті, до того, як вона нівечить тіло, плюнд­рує форми — до цілковитого знищення. Анрі довго малював мертвих звірят, сцени жорстокого полювання, де пси чи вовки роздирають на шмаття свою здобич. Він знав, як розкладається тіло, знав терміни, спосіб, у який воно руйнується. Нормально, враховуючи його знання в царині органічної хімії…

Вона покрутила головою, зморщивши носа від огиди.

— Треба було бачити його з тими ножами, пензлями, навіть куснями дерева чи шматками металу: він руйнував матерію, захоплювався ранами, розпанаханою і закривавленою шкірою. Може, ці інсценізації давали йому змогу погамувати свої страхи або ж він показував нам, які заплющуємо очі, до чого ми прямуємо. Урешті він пішов із життя чотири роки тому, без страждань, на тенісному корті. Гарна смерть, скаже дехто, хоч і в сімдесят років.

Очі вдови зупинилися на копії Караваджо.

— Я ненавиділа те, що він робив, воно викликало в мене огиду, але в його полотен були свої шанувальники. Вочевидь, існує мистецтво для будь-якого смаку… Принаймні не слід було заводити мову про його справи, про картини, він відразу ж лютував. То була його приватна територія. Він дійшов навіть до того, що заборонив мені доступ до своєї робітні,— вона нервово зареготала.— Замикався на ключ. Мерзотник.

— А моя дочка, там, усередині?..

— Шкодую, але не маю більше пояснень про цю картину, ніж першого разу. Коли ви прибули сюди кілька тижнів тому, то розповіли мені вашу історію і звинувачували мого чоловіка в жахливих речах. Вас живив тільки ваш гнів, змушуючи казати бозна-що.

Вона глянула на свою недопиту чарку й обернула її, щоб відблиски затанцювали на поверхні віскі.

— Ті обличчя на полотні — їх могли змалювати із фото в інтернеті. Справи про викрадення широко висвітлювалися в масмедіа, обличчя можна було легко знайти. Я збагнула це й сама, коли після вашого від’їзду вела пошуки. Бачила численні статті про вашу доньку. У мого чоловіка була ненаситна допитливість, він надихався світом довкола себе, і його чарувала кримінальна хроніка. Зробити обличчя старим не так і складно. Будь-який художник може це вчинити. Я знаю, це огидно, але, можливо, він уявляв цих дівчат, якими вони стали через роки, і увічнював їх на полотнах?

— Він мав ці обличчя перед собою.

— Не будемо починати цю розмову. Я…

— За якийсь час після того, як я побував у вас,— урвав він її,— я пошкріб частину картини, щоб узяти проби, і послав їх до приватної лабораторії. Той матеріал — то була кров. Порівняння ДНК були однозначні: ваш чоловік пішов далі, ніж Караваджо, декотрі частини картин він написав кров’ю моєї доньки і другої зниклої дівчини. Не кажіть, що ви не знаєте цього. Виявивши це, я прийшов сюди, щоб тицьнути ці результати вам під носа.

Вона прийняла удар, хитнувши головою.

— О боже, кров’ю… Ви… ви певні цього?

— Результати ДНК не брешуть.

— Клянуся, я не знала. До сьогодні я більше не бачила вас.

Габрієль уважно дивився на неї. Ув’язнена в своєму кріслі на коліщатах, вона видавалася йому щирою і глибоко зворушеною. Чому він не приїжджав до неї ще раз, щоб висунути звинувачення? Чому не звернувся до поліції, щоб вона перевернула все минуле цього типа?

— У той чи той спосіб ваш чоловік причетний до зникнення цих дівчат. А продавець цієї картини сказав мені, що ви тицьнули її йому в руки, наче хотіли позбутися. Навіть грошей за неї не взяли. Ви щось знаєте, але не хочете мені казати. Ви мусите допомогти мені з’ясувати правду. Прошу вас.

Габрієль завмер в очікуванні. Після довгого мовчання, вихиливши чарку віскі одним духом, удова покрутила її в руках і, вправно орудуючи важелем, поставила її на столик.

— Я покажу вам. Ідіть за мною.