Це було двічі

20

Телефонний дзвінок. Нарешті слухавку взяли. Короткий віддих. Слабеньке «Алло».

— Мамо, це ти?

З настанням ночі імла стала густішою. Габрієль їхав, орієнтуючись за вказівками навігатора у своєму мобільнику — точність цих застосунків його вражала. Біля ка­р’єрів він став на узбіччі. Фари висвічували бульдозерні ковші, підйомні крани, кам’яні блоки, вирвані з нутрощів землі й складені, мов дрова. Від материного голосу йому стало тепло на душі. Вона захотіла знати, де він і чи з ним усе гаразд.

— Послухай, мамо, я… у мене нічого серйозного, запевняю тебе, але… маю невеликі проблеми з пам’яттю. Я дуже багато чого забув, зокрема — чому приїхав до Сагаса. Оце звідти я телефоную.

— Із Сагаса? Проблеми з пам’яттю?

Габрієль обмежився тим, що повторив міркування нев­ролога стосовно амнезії: розповів, що напередодні прокинувся безпам’ятний. Нічого серйозного, за кілька днів минеться, але треба, щоб вона допомогла йому пригадати. Без переходу він запитав про її здоров’я. Так собі. Вона перебралася до притулку, тому що вже неодноразово падала, зокрема внаслідок одного падіння торік зламала стегно. Габрієля занепокоїли материні слова, але він нічого не сказав.

— Я не мала від тебе звісток уже кілька тижнів,— пояснила вона.— Ти не відповідаєш на дзвінки. Зачекай…

Він почув, як мати з кимось говорить. Мабуть, із медсестрою. Потім грюкнули двері.

— Востаннє я тебе бачила… вже й не пам’ятаю — два, три місяці тому? Ти поставив броньований сейф у мене в стінній шафі. Прикрутив його шурупами до підлоги і залив бетоном, щоб ніхто не вирвав. А наступного дня приніс пакети і поклав їх туди.

— А що то за пакети?

— Ти не сказав, а я не можу відімкнути сейфа, нема ключа. Вона така тяжка, ця штука. І така міцна…

Габрієль торкнувся шнурка з ключем, що був на шиї.

— Що ти ще знаєш про мене? У мене… у мене є жінка?

— Жінка? Гадки не маю, ти ніколи не розповідав мені про своє життя. Ти вплутався в не зовсім чисту справу, то сховав у мене ті речі. Я терпіти не можу того, як ти змінив обличчя, того, що зробив зі своєю гарною чуприною. Тільки сказав, що колись нарешті отримаєш усі відповіді. Дізнаєшся, що сталося з моєю внучкою…

Габрієль відчув, як усередині потепліло. Він не покинув пошуків. Стиснув у руці ключ.

— Ти ніколи не припиняв пошуків власників того сірого «форда», Габрієлю. Усі ці роки… Часом працював то тут, то там, щоб заробити на шматок хліба. А вихідними, вечорами, відколи дізнався, що автомобіль викрали з торгової зони в Бельгії, їздив околицями Брюсселя, різними містечками. Спав у готелі або в машині, опитував людей, брав відеозаписи з камер спостереження, показував фото… Боже милий, у тебе не було іншого життя…

Габрієль уявив, як вештається крамничками торгової зони Ікселя, одну за одною прочісує вулиці, переконаний, що викрадач належить до місцевих жителів. Окинув оком контури бульдозера, потім зиркнув на шлях, над яким западали сутінки.

— А пригадуєш таке ім’я — Матильда Лурмель? Казав я про неї? Двадцятирічна дівчина, що зникла 2011 року.

— Нічогісінько не казав.

Він обернув ключ запалювання.

— Дякую, мамо. Ключ від сейфа у мене. Я скоро приїду.

Ще трохи поговорив із нею, потім вимкнув розмову. Кожен елемент його минулого був шматком мозаїки, яка радше заплутувала, а не вносила ясність. Що було в тому сейфі, який він так надійно закріпив? Чому заховав його в матері, а не у себе вдома?

За десять кілометрів він заїхав до Орньякса. Шале, розкидані на високогірних луках, насилу помітні вогники вікон. Габрієль звернув до схилу гори, довірившись вказівкам жіночого голосу у своєму телефоні, і поїхав крізь густу імлу. Дороги ішли то праворуч, то ліворуч, даючи змогу дістатися поодиноких осель. Він звернув на одну з них і зупинився, коли навігатор повідомив, що потрібна адреса — за двісті метрів.

Габрієль вийшов надвір, і його охопив холод. Крім того, відчув, як у горлі защеміло від решток сльозогінного газу. Йому не давали спокою паліндроми. Чому невідомий написав «Нойон» чи «Лаваль», а не «Сагас», що читається однаково і спереду, і з кінця? Навіщо в такий спосіб, по чайній ложці, подавати ці своєрідні слова?

Схил спускався до самісіньких дверей замкненого гаража. Вище бовваніло шале з модринових колод, зі східцями і дерев’яним балконом. Здавалося, що параболічна антена сердито вказувала на нього пальцем.

Ніде не світилося. Габрієль обійшов шале через садок. Попід стінами навалені купи дров, дощок, садового знаряддя. Він побачив коробки для фарби й зазирнув крізь засклені двері, наблизившись упритул, але не торкаючись скла. Усередині — цілковита пітьма. Про всяк випадок постукав. Нікого. Напнув на долоню рукав свого светра і спробував відчинити двері. Замкнені зсередини на засув. Повернувся до задніх дверей: базова модель; варто було налягти на них, і язичок замка виходить із пазу, двері відчиняються.

За хвилину він був у вітальні.