Це було двічі

50

Ошелешений своїм відкриттям, Габрієль раптом відчув, що поплив. Перед очима затанцювали чорні цятки. Він приліг на ліжко. В очах крутилися якісь образи. З того стану вивів його материн голос.

— Усе гаразд,— пробелькотів він.— Втома. Нічого серйозного.

За кілька хвилин цятки зникли. Він звівся на ноги і, не тямлячи себе, налив склянку води. Кров… Невже це озна­чало, що його дочка жива, що вона десь є, як було уві сні? Може, він не зміг її порятувати, навіть побачити, та якось дістав її біологічний матеріал. Де? Як? І quid{8} Матильди Лурмель?

Коли він знову побачив матір, та читала його аркуші.

— Що все це означає? Чому тут ім’я моєї внучки? Я хочу знати, що ти приховуєш від мене, Габрієлю?

Він узяв у неї аркуші й поклав у конверт. Потім повів її до вітальні й посадив на диван.

— Мамо, я сам не знаю, що шукаю. Побуду наодинці хвилинку, добре?

У кімнаті він розірвав друге упакування. І те, що він побачив, теж приголомшило його.

Обличчя.

Намальовані на полотні два обличчя. Одне — догори ногами, друге — звичайно. Шкіра білої матової барви, написана мастихіном, рвучкими щільними порухами, кон­трастувала з темно-червоною барвою вен і артерій на шиї. Щоки, чоло, вилиці були вкриті темно-брунатними порізами. На задньому плані округлі склепіння і коріння дерев, що звисає зі стелі. Як у його маренні.

Одне обличчя — то була Жулі. Його дочка, погляд переляканий, губи міцно стиснуті, полиск у глибині очей скидається на блиск пляшкового скла. Жулі старша від тієї дівчинки, яка закарбувалася в його пам’яті. Жінка, якій уже за двадцять. Двадцять два, може, двадцять три роки.

Габрієль відчув, як до горла йому підкотила жовч. Бачити цю картину було наче удар кулаком у живіт, із тих ударів, від яких задихаються. Він затремтів. Ніякого сумніву: друге обличчя належало Матильді Лурмель. Її довгі темні коси розсипалися по плечах, мов павутиння, і поєднувалися з косами Жулі. Вона теж чогось боялася. Когось.

Творіння божевільного. Перед ним була страхітлива, разюча картина. Твір, що нагадував найстрашніші витвори Гої і вже сам майже цілком пояснював його свідоме марення. Дві дівчини, що були так само ув’язнені в дзерка­лі, як і на полотні. Ота обстановка, та атмосфера… Усе було тут. Його марення було проєкцією цього полотна.

Він пошукав підпис. Урешті знайшов крихітні літери у правому нижньому кутку: «А. Г.». Автор цього потворного мальовидла, звичайно, мав перед собою Жулі й Матильду як моделі. Коли? І який стосунок усе це мало до Давида Ескіме і його мерзенних світлин?

Дві дівчини, викрадені з проміжком у два роки й ув’язнені демонічним митцем. Це було поза межами всього, що міг він уявити. Габрієлеві пальці торкнулися обличчя його дитини. Фарба прилипла, і в нього виникло неприємне враження, яке посилилося, коли палець опустився до намальованої шиї, справжнісінького сплетіння сухожилля і м’язів. Він помітив сліди червонястих мазків, наче хтось намагався стерти картину. Наче…

Габрієль перевів погляд. Такі самі сліди він виявив на шиї Матильди Лурмель. Тоді кінчиком нігтя трохи шкрябнув того матеріалу, як уже, мабуть, робив кілька тижнів тому. Розчавив його, розтер між пальцями — тверда речовина стала трохи в’язка від тепла.

Понюхав. Запах, колір, структура. Жодного сумніву. Кров.