Це було двічі

37

Вони мовчки рухалися слідами Жулі на висоті понад сімсот метрів над Сагасом, звивистою дорогою, над якою зависла чорна смерть.

Габрієль бачив доньку перед собою, йому ввижалася її тендітна постать, довгі ноги, вона була тут, сходила з автобуса, а той із гуркотом розвертався на автостраді. Вона ішла самотою. Тут, на цьому самому місці, але два­на­дцять років тому.

Він уважно розглядав цю посипану гравієм місцину, що пролягала між асфальтом і лісом. Узгір’я ліворуч, гай праворуч, дика територія на десятки кілометрів. «Куди ж ти ішла, Жулі?» За сто метрів далі вузька дорога з камінців і землі поринала в гущу модрин, поперек неї стояв іржавий залізний щит, де насилу вгадувалися літери «Приватна власність». Габрієль уявив тендітну постать дочки, яка простувала туди.

Їдучи, вони не розмовляли. Між ними знову запало мовчання, відколи вони опинилися в салоні. Габрієль бачив, як нелегко дався колишньому колезі спуск униз. Кілька разів кортіло сказати, що він шкодує про свій учинок, оту кляту ніч зведення порахунків. Але хіба можна шкодувати про те, чого навіть не пам’ятаєш? Минуле — це минуле, і перепросини нічого не зможуть виправити. Діра в його пам’яті не змінить людини, якою він був.

Холодний подих листопада перетворив безкраїй ліс у фестиваль похмурих тіней. Густі чорні дерева обступали автомобіль незрозумілою ворожою і дикою обслоною.

Габрієль уявляв свою дочку на узбіччі, з наплічником на спині й у кросівках, наче бачив її у маренні. Вона смикала соснову глицю, нюхала її, вдихала її пахощі, а потім ішла далі. «Ага, значить, ти тут проводила дні, потім ішла додому, замикалася в кімнаті, як і будь-який підліток твого віку. І отам потайці писала цей щоденник…»

Далі дорога з лівого боку огинала край льодовикового цирку, відкриваючи краєвид, від якого забивало дух. За вісімдесят метрів нижче вгадувалося озеро Міруар. Глибші перспективи відкривали долину, огорнуту імлою. За дві чи три хвилини, коли вже стало неможливо рухатися швидше, ніж десять кілометрів за годину, через камені й вибої, вони побачили зруйнований дім, що стояв у глибині алеї, яку захопила рослинність. Дверей не було, вікна й віконниці поламані, крізь дірявий дах уже видно крокви.

— Хто тут мешкає? — запитав Габрієль.

— Хтозна. Я й не знав, що тут є хатина.

Вони зайшли в покинуту оселю, щоб остаточно упевнитися. Кімнати порожні, підлога поламана, стеля ось-ось упаде. Вони хутко вийшли надвір і далі подалися пішки, покинувши автомобіль. Вийшовши на зупинці ­«Сапі­ньєр», Жулі, звісно, теж проходила цей маршрут пішки. Те місце, куди вона прямувала, мало бути неподалік, якщо тільки йшлося не про цю руїну…

Отож, вони простували стежиною. Раптом перед ними постало озеро Нуар, край басейну для накопичення води і кубічна споруда для обслуговування. Звідси брали початок труби, що сягали старої гідроелектростанції. Якщо абстрагуватися від цього недолугого людського витвору, то місцина променіла красою і привіллям. Водяну гладінь обступили гори, переходячи у пологі схили і зливаючи в озеро потоки талої води з крижаних шапок, які почали топитися з першими променями весняного сонця. Між ялинами дзюркотіли жваві струмочки.

Поль вдихнув повітря на повні груди, впершись руками в боки, і показав пальцем на ще одну хатину, що видніла в глибині лісу. Перед нею урвалася і ґрунтова дорога. Отже, це була остання оселя в цім кутку. Покрівля зі сланцевих плит спускалася майже до землі. Віконниці були зачинені.

Вони підійшли до будиночка. Курява, що вкривала шибки єдиного вікна повітки для інструменту, праворуч від основного корпусу, не давала розгледіти, що там усередині.

Поль постукав у двері. Його супутник нервувався. Перед ним знову постали огидні малюнки, голизна його доньки, намальована на папері китайською тушшю, лабіринти цього виродка, які вона мусила розгадувати. Чи існує бодай найменший шанс, що автор цих жахів мешкає тут?

Жодної відповіді. Поль знову постукав, цього разу кулаком.

— Національна жандармерія! Відчиніть, будь ласка!

Помітивши, що двері повітки не замкнені, Габрієль зважився їх штовхнути. Ліктем натиснув вимикач. Під стелею спалахнула гола лампочка. Інструменти і велосипед без коліс затуляли прохід. Він підняв брезент на долівці й побачив бляшанку з фарбою, закриту, але вже почату: на краях були криваво-червоні патьоки. Ще свіжі. У розрізаних навпіл пластикових пляшках мокли пензлі. Розчинник теж був червоний.

Він глянув на верстат. До коркової панелі були прикріплені родинні світлини, пожовклі й наполовину вже стерті. Чоловік, жінка, дитина, якій було ледве два роки. Усмішки, піщані пироги на березі озера. Тих світлин були сотні, поприліплювані сяк-так одна на одній упереміш із вирізками з газет і листівками про зникнення Жулі. Великі заголовки: «Трагедію в Сагасі так і не розкрито», «Минув рік, справа топчеться на місці», «Що сталося з Жулі Москато?» Власник хатини все повирізував, дбайливо розсортував, попідкреслював фрази, обвів фломастером обличчя Жулі з якоюсь нав’язливою старанністю.

Габрієль затамував подих. Він знав ту родину. Позаду рипнули двері. Мовчки ввійшов і Поль, побачив бляшанку з фарбою, потім ту мішанину світлин.

— Та це неможливо! — приголомшено видихнув він.

Він показав на дитину між батьками.

— Це Давид, хлопець моєї доньки!

Поль був такий ошелешений, що сперся об верстат. Крізь прохилені стулки дверей він помітив Давидів автомобіль, що стояв за хатиною. Жодного сумніву: автором анонімок був Луїзин друг. Справжнісінький удар у спину.

Габрієль тим часом переглядав альбом у твердій палітурці, що лежав у пластиковій шухляді.

На кожній сторінці, вставленій у прозорі чарунки, були прикріплені кольорові фото високої якості, видрукувані на глянцевому папері. На першому був чоловік, верхня частина якого була укрита блакитним укривалом, із тих, що використовуються під час хірургічних операцій або розтинів. Пластикова стрічка з темними ореолами підтримувала підборіддя, вкрите чорними порізами, і не давала роззявитися ротові. Ніс унизу, що насилу був помітний, був фіолетової барви. Габрієль подумав, що це зовсім недавній труп з автокатастрофи.

Він гортав сторінки, де широким планом були представлені шрами на стегнах, роти, що, здавалося, досі волають. Ось чоловіча нога, поцяткована фіолетовими плямами, що виглядає з-під білого простирадла. Далі жіноче стегно з родимою плямою у вигляді голови коня. Потім рука молодої дівчини з лакованими нігтями. Вона зві­шувалася з металевого столу, і видно було, що вени на ній перерізані: самогубство.

Звідки походили ці світлини трупів? Може, Давид Ескіме фотографував мерців, яких довірили його похоронному бюро? Трупи були якось майже соромливо укриті. Їх неможливо було впізнати.

— Ох і збоченець! — вигукнув Поль.

Він закрив альбом і, коротко хитнувши головою, дав на здогад, що треба виходити. Коли він переступив поріг повітки, Давид Ескіме перестрибнув дві сходинки ґанку і побіг куди очі дивляться. Коли Поль на кілька секунд зустрівся з ним поглядом, йому здалося, ніби світ довкола нього завалився. Він помахав пістолетом.

— Не роби дурниць, Давиде!

Утікач не звернув уваги на той вигук. Одягнений у старий спортивний костюм із каптуром і чорні кросівки, він довгими кроками спускався між деревами.