Це було двічі

13

Знову готель «Бескид». Як перша й остання дія одного нескінченного дня. Там Габрієль прокинувся — там збирався й заснути після того, як від нього втекло цілих дванадцять років. «А завтра настане 2030 рік — і мені буде шістдесят п’ять»,— подумалося йому, й він відчув, як усередині похололо.

Тримаючи коробку під пахвою, він попрямував до входу. Пташині трупи вже зникли. За стійкою реєстрації він побачив Ромуальда Таншона. Ті самі вуса, хоч уже й геть сиві, такий самий старомодний вовняний светр майже такої самої барви, як і дванадцять років тому. Він відірвався від читання журнала для автолюбителів, подивився на відвідувача, обернувся до настінного годинника й витягнув шию, наче хотів щось побачити позаду Габрієля, на стоянці.

Габрієль поклав свій вантаж на прилавок і дістав банкноти. Під різдвяними фігурками на плакаті було вказано тарифи: п’ятдесят два євро разом зі сніданком.

Ціни виросли, й тепер Габрієль не орієнтувався, нормальна така плата для 2020 року чи ні.

— Я хочу винайняти номер. Та спершу поясніть мені, що сталося вчора ввечері, коли я прибув. Кажуть, за стійкою реєстрації саме були ви. Волтер Гаффін, постоялець сьомого номера,— це я?

— Я вже чув про вашу дивну поведінку цього ранку. Якась незбагненна та історія з сьомою і двадцять дев’ятою кімнатами. Двадцять дев’ятої ми не здавали… Словом, ви не пам’ятаєте нашої розмови вчора, я правильно розумію?

Габрієлеві кортіло сказати, що він не може згадати дванадцяти останніх років свого життя, але просто кивнув.

— Ви приїхали близько 23:30, майже так само, як і цього вечора. Я вже хотів було замикатися. Не відразу впізнав вас. Голий череп, великі окуляри, вуса… й обличчя убивці. Ви скидалися на Волтера Вайта з «Пуститися берега».

Габрієль не відреагував, тож Таншон уточнив:

— Ну, на того вчителя хімії, що варив метамфетамін і став одним із найкрутіших наркодилерів у Нью-Мехіко. Пам’ятаєте? Всі дивилися цей серіал. І ви назвалися Волтером, із посиланням на Волтера Вайта, так?

— А що я хотів? Кімнату?

— Як і більшість людей, які сюди приходять. Ви сказали мені, що не самі, вас, мовляв, чекають на стоянці. А головне — ви попросили мене поводитися так, наче я вас ніколи не бачив. Записалися під іменем Волтера Гаффіна, вийшли по багаж і повернулися в товаристві жінки.

Кожне слово, що лунало з Таншонових вуст, було як новий ляпас.

— І ми зайняли ту саму кімнату, кажете?

— Авжеж, сьомий номер.

— Опишіть мені цю жінку.

— То ви справді нічого не пам’ятаєте? Навіть її?

— Ні.

— Ну, я не можу багато вам розповісти, бо не бачив її обличчя. Вона уткнула ніс у комір пальта й не підходила до стійки. Я сказав би, що було їй років тридцять, може, більше… Білява… Складалося враження, що вона не дуже раділа, що опинилась тут. Звичайно, це ефект Сагаса.

Забагато запитань, забагато невідомих нагромаджувалося в Габрієлевій голові. Йому кортіло розламати свій череп, покласти мозок долі й витягти з нього пінцетом усі, навіть найменші, спогади.

— А потім що? Ми вийшли?

— Ось цього не знаю. Я замкнув за вами двері й уклався спати. Але після закриття клієнтам ніхто не забороняє виходити й заходити. А якщо ви оселилися на першому поверсі, маєте змогу зі своєї кімнати вийти просто надвір. Тому я гадки не маю, що було потім. Зрештою, якщо вам цікава моя думка… Щоб вистромити носа надвір о такій порі, треба мати поважну причину. Опівночі в Сагасі таке пожвавлення, як у глухому сибірському селі.

Габрієль відчув, як його до самісіньких кісток пройняв невиразний страх, якесь внутрішнє полум’я, що скувало його язик. Тіло, яке оглядали на березі жандарми, сяйнуло йому в вічі, мов спалах.

— Щоправда, ця ніч стала винятком,— провадив Таншон.— О другій ночі птахи падали з неба, як метеоритний дощ. Чули, як гупало по даху? Це щось неймовірне! Уперше в житті таке бачу. Слава богу, великих збитків не було. Ці шпаки, звісно, м’якші за град, коли розбиваються. Зате потім треба прибирати, а тут приємного мало.

Габрієль показав на дошку з ключами.

— Сьомий номер… Можна, сьогодні я теж там оселюся?

Господар поклав перед ним велику білу кулю з ключем. Потім нагнувся і дістав із-під стійки спортивну сумку.

— Ви навіть це забули. Один із наших прибиральників приніс її. Окуляри він поклав досередини.

Таншон обернувся до комп’ютера.

— Під яким іменем зареєструвати вас? Волтер Гаффін чи Габрієль Москато?

— Габрієль Москато.

Ромуальд записав інформацію.

— Здається, когось там убили,— сказав він, звівши голову.— За три кілометри звідси, на березі Арви. Кажуть, жандарми поставили загорожу від зайвих очей і цілий день обшукували околиці сміттєпереробного заводу. Кажуть навіть, що птахів сполохали постріли.

— Важко було б не довідатися про це. Але я знаю не більше, ніж ви. Я вже давно не служу в жандармерії.

Він глянув господареві у вічі, але нічого там не прочитав. Той уже перестав ним цікавитися і навіть не згадував про Жулі. Дочка віднині належала минулому…

Габрієль одійшов, та повернувся.

— Скажіть останнє. Ви пригадуєте, як я приходив до вас дванадцять років тому? У квітні, був такий самий вечір, як і сьогодні, пізня пора. Я попросив у вас книгу реєстрації, щоб виписати імена гостей, які зупинялися в готелі, коли зникла моя дочка…

Ромуальд понишпорив у своїй пам’яті й кивнув.

— Авжеж, паперовий реєстр. Книга, в якій було записано прибуття та відбуття. Боже милий, завдяки ком­п’ю­терній техніці я вже давно звільнився від усього цього… Тоді я навіть запропонував вам кімнату безоплатно, здає­ться.

— Атож, горезвісний номер двадцять дев’ятий. А ви пам’ятаєте, що сталося потім? Хочу сказати, знаєте, коли я пішов — уночі чи наступного ранку? Я тут заснув?

— Ой, я вже й не пам’ятаю. Але…

— Що «але»?

— Ви з вашим колегою потім приходили ще. Двічі, наскільки я пригадую. Уперше з приводу нашого служника, Едді.

«Це той велетень, що пхав візок із білизною»,— подумав Габрієль. Він кивнув, спонукаючи господаря розповідати далі.

— В Едді колись були проблеми з законом. Зрештою, це давня історія і я не хочу вивалювати все це зараз. Едді добрий працівник, робить своє і нічого не вимагає. Він достатньо витерпів, та й ми теж певним чином.

Габрієлеві, звісно, хотілося дізнатися більше, але для цього потрібно було зазирнути до судової справи.

— А вдруге?

— Це було, мабуть, за шість чи сім місяців, надворі вже лежав сніг. Вас приймала моя дружина. Тоді вона розповідала мені, що ви розмовляли з нею про той вечір, коли брали в мене книгу реєстрації. Ви ставили їй запитання про одного з клієнтів, чиє ім’я було записане до вашого блокнота.

— Якого клієнта?

— Ох, я не знаю. Минуло все-таки дванадцять років.

— Я хотів би поговорити з вашою дружиною.

Він показав великим пальцем на двері позаду.

— Мені шкода… Сьогодні вранці вас зустріла нова пані Таншон. Ми з Джекі розлучилися… давненько вже розлучилися. Я вже й не знаю, де вона, не чув про неї багато років.

Габрієль подякував йому й нарешті пішов собі. Опинившись у сьомому номері, він поклав коробку біля ніжок ліжка і відкрив спортивну сумку. Узяв окуляри, надів і пішов глянути на себе в люстро. Волтер Гаффін. Звідки це ім’я? Волтер Вайт, казав Ромуальд. Герой серіалу. Що ж до Гаффіна, то Габрієль думав радше про макгафін Альфреда Гічкока, славетний таємничий чи секретний об’єкт, дуже невиразно змальований і без реальної значущості, призначений лише для того, щоб виправдати існування фільму. Грошова сума, викрадена в «Психо», секретні формули в «Тридцяти дев’яти сходинках», уран, захований у пляшках із-під вина у «Лихій славі». І пара папуг-нерозлучників у «Птахах»…

Волтер Гаффін…

Він сів на ліжку. Не хотів далі розпитувати Ромуальда про ту невідому жінку, щоб не виникало зайвих запитань. Але одне було певне: якщо він поселився з кимось у цій кімнаті, то прокинувся самотній під час випадку зі шпаками, заснув і знову прокинувся з сум’яттям у голові, й ні тієї жінки не було, ні її речей. Хто була вона? І куди могла піти? Вона приїхала своїм автомобілем і вночі знову кудись подалася?

Габрієль замислився над цим усім, адже воно віднедавна спіткало його, мов грім із ясного неба. А що, як отой труп, який знайшли на березі — його супутниця? Вік, біляві коси… Тут розгорнулася драма, що могла сплюнд­рувати його пам’ять.

Під повіками почали танцювати вогні. Серйозний По­лів голос дудонів у його вухах: «Ти завжди був небезпечний, ти завжди був несамовитий». Він згадав зламану кістку на рентгенівському знімку. «Бейсбольною биткою». Образи напливали один за одним; не розуміючи, день це чи ніч, він випростався, як ривком повертаються від марення до дійсності. Ні, не міг би він такого вкоїти. Звичайно, ні. Втім, він перебував у готелі, о тій порі, коли почалася та бійня…

Він підійшов до мінібару, єдиної годящої речі в цім закладі. Узяв пиво, але перед тим випив одним духом дві маленькі пляшечки дешевого віскі. Не було в нього більш ні оселі, ні дружини, ні дочки, ні друзів. Мав тільки діру в голові завбільшки зі страусове яйце. Жулі була, звичайно ж, мертва, закатована, зґвалтована, вбита. Якщо з усім цим він не має права напитися…

Йому закортіло закурити цигарку. «Клятий мозок!» Завтра він викине ту пачку з бардачка, щоб позбутися спокуси. Ніколи він не куритиме. Зупинив погляд на коробці, яку дав йому Поль, дістав звідти жмут паперів, пошукав блокнот, у якому робив нотатки про розслідування, та марно. Це було б занадто добре. Зате він заходив у готель через шість чи сім місяців після зникнення і якщо виявив щось важливе, то ця інформація мала бути зазначена в справі.

Це нагромадження фактів, заяв було водночас і раєм, і пеклом. Світлом, що дасть змогу склеїти докупи клапті його пам’яті, але й сутінками, що терзатимуть зяючі рани у глибинах його душі.

Він глибоко вдихнув повітря, наче затримував подих на нескінченно довгий час, і почав читати.