Це було двічі

83

Цей бридкий витвір мав назву «Шахістка».

Сидячи обличчям до шахівниці, яка стояла в центрі скляного столика, позбавлений шкіри труп наче обдумував наступний хід, упершись руками обабіч дерев’яної дошки, очні яблука були прикуті до партії, що саме розігрувалася. У відкритій черепній коробці блищав мозок; обличчя, філігранно відокремлене від решти тіла, скидалося на венеційську маску; зі спини було знято покрив — шкіру і м’язи було порізано на клапті й відведено в боки, мов крила. Хребет світився, наче велика змія зі слонової кістки.

Габрієль упав навколішки. Його пальці намацали холодні фаланги, мотузки вен. Він відчув, яка незмірна порожнеча пронизує тепер кожну клітину цього мерзенного об’єкта, який колись був його дитиною. Дивився на позбавлену плоті маску, впізнавав знайомі форми, її позу, в якій вона сиділа замислена, складку вуст…

Авжеж, це була вона, таки вона. І водночас то не була вона. Просто пластифікована органічна матерія, на яку неможливо було дивитися, модель, позбавлена вологи і наповнена силіконом. Шукати в ній бодай сліду людини означало зіткнутися з холодним жахом опудала.

Він випростався, коли в голові промайнув палючий подих люті, ще раз глянув на той витвір, опустив погляд на шахівницю. Безсмертна партія Каспарова… Усе було продумано до щонайменших дрібниць. Але ніхто не замінив зниклої білої тури — тієї, яку виявили в шлунку Ванди Гершвіц. Доказ того, що тут побував росіянин.

Габрієль побіг коридором, із його горла рвалися ридання, які він силкувався стримати.

«Ні, ні, ні!»

Дванадцять нескінченних років її обмацували, оглядали, фотографували, возили з виставки на виставку, не давали ні хвилини спочинку. Він стояв перед турнікетом унизу, пройшов крізь нього — й опинився в порожньому коридорі приймальні, поцяткованому датчиками, що відкидали додолу конуси блакитного світла. Сигналізація мала б спрацювати в такому закладі, але, вочевидь, її ще не ввімкнули. Значить, Дмитро Калінін був іще тут. За одними з цих дверей.

Габрієль безгучно відчиняв усі двері по черзі. Конференцзала, проєкційна кімната… З темряви виринуло п’ять сходинок. Він спустився ними вниз і потрапив у ще один, вужчий коридор, теж ледве освітлений. Почувши далеку мелодію, затамував подих. Класична музика. Фортепіано…

Він пішов назустріч тим нотам — і зупинився перед важкими металевими дверима. На рівні своїх очей побачив коробку, видно, система безпеки. І вона не була активована, бо лампочка індикатора світилась зеленим. Він повернув ключа, який лишили в замковій шпарині. Штовх­нувши двері, побачив, що вони ведуть назовні, точніше — на бетонний майданчик за будівлею. Мабуть, то був вихід для персоналу, який давав змогу ходити туди-­сюди, не проходячи через рецепцію.

Він зачинив двері, замкнув їх на ключ і рушив далі. Ноти лунали, легенькі мов пух. Він прослизнув у залу, де в прозорій домовині, наповненій в’язкою рідиною смородинового кольору, лежало неушкоджене тіло чоловіка. З ледь чутним стугонінням помпа перекачувала розчин у труби, з одного боку наповнюючи труну тією рідиною, а з другого — виливаючи речовину в резервуар, із якого долинав різкий запах ацетону. Процес був автоматизований і контролювався комп’ютером. Праворуч від резервуара стояв металевий стіл, над ним хірургічна лампа, а також лежали інструменти для розтину. Габрієль упі­знав тканину і блакитні простирадла, складені в кутку — вони були на Абержелевих світлинах. Авжеж, це тут він фотографував трупи, перш ніж за них брався Калінін.

Чиста раса вбивць.

Ноктюрн Шопена. Чарівлива й сумна мелодія линула із сусідньої кімнати. Промінь світла падав із прохилених дверей, лягаючи на лінолеум біля Габрієлевих ніг. Чудовисько працювало за стіною.

Він тихенько став на порозі — і закляк. Посеред тієї другої побачив моторошну картину: на сталевому кубі, голі, спина до спини, абсолютно симетрично сиділи два цілком поголені жіночі тіла. Років по двадцять кожній, однакового зросту, однакової статури. Одна ще була не зачеплена, а другу почали різати, шкіра із живота вже згорнулася перед нею сувоєм. Сотні ниток, голок, цвяхів і шурупів утримували їх у позі маріонеток: руки підняті, голови нахилені, щелепи розтулені… Він не мав сумніву: ці дівчата прийшли на зміну трупам зі складу… Нещасні жертви, звісно, викрадені росіянином.

Мелодія, що линула з платівки, яка крутилася на програвачі, видавалася недоречною. Габрієль відчув, як протяг торкнувся його потилиці, й дике гарчання попередило його якраз перед тим, як лезо скальпеля мало не врізалося йому в спинний мозок. Він насилу встиг відскочити, й лезо черконуло його по лівій щоці. Дмитро Калінін скористався моментом болю суперника — і всадив скальпель у нову Габрієлеву куртку, за два сантиметри від горла, зрештою поціливши в праве плече. Габрієль заволав і щосили відіпхнув нападника вбік. Професор ударився об куб, його борсаліно злетіло в повітря. Дівчина, з якої почали знімати шкіру, втратила рівновагу і повалилася в порожнечу. Нитки, якими вона була зафіксована, змусили її сіпатися, і раптом здалося, ніби труп ожив.

Габрієль накинувся на Калініна, який випростався і чимдуж заходився гамселити його кулаками. Тіла танцювали довкола них, мов божевільні акробати. Обидва чоловіки впали додолу. Опинившись зненацька зверху, Габрієль почав гатити професора в обличчя, мов розлючена горила. Він навіть не відчував, як болить його плече.

— Скільки? Скільки ти їх убив? Скільки трупів, щоб наситити твоє кляте божевілля?

Кров цебеніла з його щоки, мішалася з кров’ю Калініна, чий опір помалу слабшав. Носова кістка старигана вивихнулася набік, він хрипко хапав повітря роззявленим ротом, у якому видно було лискучі червоні зуби. Бурмотів російські слова, яких Габрієль не розумів, і, попри біль, шкірився садистською посмішкою. Його очі блищали тим, чого супротивник не розумів,— то не був погляд людини, яка боїться смерті.

Габрієль схопив обома руками в рукавичках монстра за горло й почав душити його. Наблизив обличчя майже впритул до сумнозвісного «Д.К.», коли його чорні зіниці вкрилися поволокою і довкола райдужок лопнули кровоносні судини.

— За мою доньку. І за всіх інших.

Тілом пробігли потужні конвульсії, потім воно охляло. Габрієль так сильно струснув те тіло, що голова утворила неприродний кут із шиєю. Потім упав на Калініна і заплакав у нього під пахвою. Хто знає, як довго це тривало, та коли він випростався, у нього пішла обертом голова. Скинув куртку, светр і пішов у другу залу, щоб промити рану завглибшки із сантиметр, що була біля ключиці. Вона почала кровити, але не видно було, щоб була ушко­джена вена чи артерія. Габрієль пошукав серед матеріалів, знайшов кровоспинні компресійні бинти і зробив перев’язку. Поріз на щоці був поверховий. Що ж, виживе.

Притулився до стіни, опустив руки вздовж тіла і безтямно втупився в порожнечу. Кінець. Гідру переможено, вона більше не викрадатиме людей, не вбиватиме їх, не різатиме на шматки. Нікому вже не завдасть лиха. Відтепер її місце — у полум’ї пекла.

Габрієль підвівся, узяв бідон ацетону і полив тіло професора, а також долівку. Глянув на резервуар, наповнений тисячами літрів займистої рідини. Це буде справжнісінька бомба, коли туди дістанеться вогонь.

Він піднявся в коридор, пройшов холом, піднявся східцями й опинився віч-на-віч із «Шахісткою». Бачив її він востаннє. Хоч яка нелюдська вона була, його здушили емоції. Він торкнувся її холодної руки.

— Я люблю тебе, Жулі. Я так люблю тебе!..

Зі сльозами на очах він вилив рештки ацетону на розкритий череп пластината. З кишені джинсів дістав запальничку. Великим пальцем відкрив кришку, крутнув коліща — й підніс язичок полум’я до калюжки на долівці. Полум’я синьою кулею шугонуло угору, обертаючись рвійним червоним вогнем, і поповзло позбавленими плоті ногами. Коли жар охопив груди, почулося сичання, огидний звук плавлення матерії, схожий на ледь чутне зойкання.

— Вибач мені…

Полум’я вже охопило підлогу. Габрієль повернувся до лабораторії і запалив облите займистою рідиною тіло Калініна, що лежало біля трупів, які танцювали на нитках. Потім вийшов через металеві двері, обійшов будівлю з правого боку і побіг вулицею до стоянки. У той момент, коли він сів у свою машину, землю сколихнув вибух, а в пластинаріумі повилітали вікна. З усіх отворів будівлі шугонули помаранчеві дияволи.

Габрієль виїхав на автостраду і влився в потік автомобілів, сам не знаючи, куди прямує. Спершу — подалі звідси. Потім — умитися і поспати в готелі, перш ніж знову сісти в літак, наступного дня, звісно ж. Вибратися із цієї клятої країни. Вигадати, що він робив щодня упродовж усього цього часу.

Він не знав, чи викрутиться, та це його мало турбувало. У чорній дірі пам’яті виринули слова, сказані наче вчора, коли він переписував із книги реєстрації імена клієнтів готелю «Бескид»: «Я знайду тебе, Жулі. Присягаюся, я знайду тебе».

Тепер він зробив це. Знайшов свою дитину. Звільнив їх — її і решту мучеників.

Назавжди.