Це було двічі

1

Готель «Бескид» стояв у тій місцині, де долина Арви вужчає, опиняючись у скелястій тіснині за три кілометри на схід від Сагаса. За готелем із сорока шести кімнат височіла стодесятиметрова вапнякова стіна, яка навіть у літню спеку була на три чверті в тіні, вкрита убогою рослинністю і затулена від сонця сіро-білими вершинами Савойських Альп. Там панувала постійна холоднеча, із засніжених верховин спускався потік крижаного повітря, надто ж зараз, у квітні 2008 року, коли весна вочевидь запізнювалася.

Хилилося вже до пів на дванадцяту вечора, ко­ли лейтенант Габрієль Москато з’явився біля стійки реєстрації в одному з тих старосвітських закладів, де стіни були оббиті грубим брунатним покриттям. Колекція різдвяних статуеток, що вишикувалася на полицях, надавала готелю вигляду старого шинку із сумнівною репутацією. Жандарм знав господаря цього двозіркового закладу: Ромуальд Таншон запропонував літню роботу його доньці на два сезони поспіль і взяв її на випробний термін.

Чоловіки потиснули один одному руки. Давненько вже господар «Бескиду» не бачив Габрієля Москато. Вбраний у темно-синю куртку зі зведеним по вуха коміром, височенний лейтенант жандармерії Москато — на зріст він був майже метр дев’яносто — здавалося, постарів років на десять. Скільки часу минуло відтоді, як він востаннє спав?

— Мені шкода, що таке сталося з вашою дочкою,— мовив Ромуальд Таншон.— Від щирого серця сподіваюся, що ви її відшукаєте.

Габрієль Москато вже цілий місяць змушений був терпіти такі фрази в Сагасі — містечку з населенням тринадцять тисяч осіб, тісному, неначе горня, яке запхав поміж гір невідомий засновник. У всіх вуличних закутках, у найменшій крамничці, до якої заходив. Усе це йому вже в печінках сиділо, але він чемно кивав. Зрештою, люди просто хотіли висловити співчуття.

— Я перевіряю готелі довкола Сагаса, де зупиняються проїздом. Прошу службовців показати список клієнтів, що зупинялися приблизно того числа, коли зникла моя донька. Якщо мені відмовляють, що я можу цілком зрозуміти, то сповіщаю в бригаду, починаються різні офіційні клопотання — і все це ускладнює життя. То як спокійно вирішимо це на місці, всі тільки виграють.

Ромуальд Таншон дістав книгу реєстрації з шухляди за прилавком.

— Про конфіденційність забудьмо. Якщо я можу допомогти…

Він поклав книгу перед Габрієлем і заходився клацати по клавішах комп’ютера.

— Зараз 2008 рік, а я досі не перейшов остаточно на комп’ютерний облік. Ще заношу дані в стару добру книгу реєстрації. Тут усе записано: ім’я, прізвище, дата прибуття і відбуття, спосіб оплати.

Він зняв один з небагатьох ключів, що висіли на стіні. Більшість чужинців, що винаймали житло в Сагасі, відвідували пенітенціарний центр на околиці містечка, де в жахливих умовах утримувалися дві тисячі осіб. ­Туризму тут і близько не було. Гірськолижні курор­ти заступала в’язниця, лікарня, окружний суд і жандар­мерія.

— Я чергуватиму на посту до півночі,— додав Таншон.— Ви можете зайняти двадцять дев’ятий номер і перебувати там, скільки потрібно… Як ітимете, а мене вже не буде, то повісьте ключ на дошку, а книгу реєстрації покладіть на прилавок.

— Дякую, Ромуальде.

Губи господаря готелю занепокоєно стислися під його великими чорними вусами, де почало пробиватися кілька сивих волосин. Що вдієш, сорокаріччя нікого не щадить.

— Це найменше, що можу я зробити. Мені подобається Жулі. Такого ніколи не повинно було статися. Злапайте виродка, який це вчинив.

Він показав великим пальцем на двері позаду себе.

— Якщо буду потрібен, дзвоніть.

Габрієль піднявся на третій поверх. Пахло лакованим деревом, утім, вогкість теж відчувалася. Ночівля в такому місці викликала б депресію в будь-якого фахівця з позитивної психології. Вікно двадцять дев’ятого номера виходило на скелю — до неї було двадцять метрів. Габ­рієль марно зводив очі — не видно жодного проблиску зір. Тільки непроглядна фортеця пітьми, за якою вчувалися відчайдушні крики його доньки.

Тридцять два дні пекла — й досі жодних новин. Жулі не повернулася додому надвечір місяць тому. Її гірський велосипед знайшли вранці 9 березня, наступного дня після зникнення, на краю густого модринового лісу, що сягав верховин. Жулі тричі за тиждень тренувалася на схилах, щоб приготуватися до перегонів, які мали відбутися у липні в Шамоні. Експерти з’ясували, що сімна­дця­тирічна дівчина, спускаючись, різко загальмувала за п’ят­десят метрів від посипаної жорствою стоянки, на схилі між Сагасом і Альбіоном. Її велосипед стояв прихилений до дерева наприкінці гальмівного сліду.

Вівчарки малінуа з кінологічної бригади згубили її слід поблизу стоянки. Жулі була проста дівчина, донька жандарма і медсестри. Дитя гір, що полюбляло шахи, природу й кіно і завжди ходило з фотоапаратом чи цифровою відеокамерою. Вертольоти, десятки піших пошуковців прочесали ліс, кручі, плоскогір’я. Водолази обстежили дно річки, всі перепони у воді — пні, стовбури дерев, залізяччя, що могло затримати тіло.

Крім пошуків на території, група із шести жандармів, до якої входив і Габрієль, опитала друзів Жулі та її шкільних приятелів. Простежили весь її день по хвилинах, зібрали всі записи з камер відеоспостереження, проаналізували всі телефонні дзвінки, номер за номером. Увечері, у вільний час, коли інші жандарми вже повернулися до своїх родин, Габрієль сам обходив гостьові будинки, хостели й готелі. Опитував управителів або проглядав списки постояльців і переписував у блокнот дані. Викрадач, якщо, звичайно, це викрадення, міг виявитися місцевим парубком, жити в лісі чи в горах, але міг бути і випадковим мандрівником. Не можна було нехтувати жодним слідом.

Двадцять дев’ятий номер мав спартанський вигляд. Стола в кімнаті не було, стояв тільки один стілець. Дротовий телефон, тьмяні штори, недолуга ванна кімната з унітазом біля душу. Без телевізора, зате маленький холодильник був щедро завантажений міцними напоями.

Жулі готувала в цьому готелі сніданки, чистила цей старий килим. Габрієль уявив, як вона збирала простирадла і рушники. Не найкраща робота на світі, але вона змогла заробити кишенькові гроші й придбала цифрову відеокамеру. Її, власне, також долучили до справи два тижні тому як речовий доказ. Габрієль не зміг проглянути картки пам’яті, бо її не виявилося в слоті пристрою. Може, ця деталь ні про що й не свідчила, Жулі могла просто загубити картку або ж викинути через її несправність. У кожнім разі картки не було на місці, й це слід було принаймні зазначити. У справах про зникнення кожна незвична річ спричинялася до численних версій тлумачення. Кожна версія породжувала наступну, поглинаючи час, гроші й людські ресурси.

Габрієль Москато зсунув штори, сів на ліжку і з полегшенням зняв військові черевики. Мізинець на правій нозі кровив, стільки чоловік виходив Сагасом. Із мобільника послав повідомлення дружині — попередив, що повернеться пізно. Утім, вона не прочитає його, бо спить під дією антидепресантів.

Він ласо зиркнув на мінібар, але цього вечора поклав собі не пити. Був геть виснажений, то натиснув великими пальцями на очні яблука, потім знайшов у книзі реєстрації записи, датовані п’ятим березня, за три дні до трагедії. Габрієль уважно переписав дані всіх постояльців, які проживали в готелі за останні сімдесят дві години. Згодом він перевірить інформацію про кожного в базі, а якщо буде потрібно, зв’яжеться особисто. Копітка невдячна праця, але це треба було зробити.

— Я знайду тебе, Жулі. Присягаюся, що знайду.

Де була його дочка? Що це за гальмівний слід за п’ятдесят метрів до стоянки? Зустріла вона когось знайомого? Укинули її тіло в озеро, прив’язавши до нього тягар, чи, може, утримували в якомусь мерзенному льоху за сто кілометрів звідси? Габрієль знав моторошну статистику зниклих безвісти. Убивця-час, що ламає волю і знищує надію навіть у найстійкіших. Минуть місяці, роки — і від його дочки, може, залишиться тільки ім’я, яке прозвучало вигуком у самісінькому серці гір.

Написавши три сторінки, він відчув, як його охопила втома. Спробував опиратися їй, та марно, тож ліг на застелене ліжко й заплакав. Плакав він майже кожного вечора, часом пригорнувшись до дружини, деколи скрутившись клубком у кутку.

Чи так багато думав він про свою дитину, коли вона була тут? Чи так любив її, як зараз, коли вона зникла? Габрієль не знав. Попереднього життя для нього вже не існувало. Прийдешнє буде тільки мукою. Хоч куди приведе його пошук, їхнє життя назавжди зміниться, воно буде сплюндроване, висушене пролитими сльозами. Очі його заплющилися під гнітом смутку минулих днів.

Розплющилися знову, коли Габрієля збудив глухий шум. Щось гупнуло в шибку.

Габрієль, хитаючись, підвівся, голова йшла обертом. Почвалав до прохилених засклених дверей. Що це з ним діється? Пройшов крізь двері — і опинився на асфальті стоянки за готелем. Незбагненно! Логіка підказувала, що на третьому поверсі не могло бути дверей, які ведуть надвір.

Зненацька ліве плече прошив гострий біль. Птах, ударившись, впав йому під ноги з напіврозтуленим жовтим дзьобом. Габрієль не міг пояснити собі того, що бачив. Іще один птах — нещасна грудочка пір’я — лежав трохи далі.

Від шалених ударів зненацька задудоніли кузови автомобілів, заторохтіла черепиця на покрівлі. Люди в піжамах повисипали зі своїх кімнат, позадиравши до неба заспані обличчя. Невеликі чорні ракети десятками виринали з пітьми — і розбивались зі звуками розчавленої плоті. Приголомшений Габрієль пішов у свій номер, а його сусід у піжамі знай горлав йому просто у вухо: «Ви бачили це? Бачили таке? Це апокаліпсис!».

Атож, Габрієль бачив це. Авжеж, бачив.

То була злива з мертвих птахів.