Це було двічі

62

Круазій, бізнесмен, що його адресу дала вдова, вкладав грубі гроші в комерційну діяльність і наприкінці 80-х років став мультимільйонером завдяки французьким виноградникам. Було йому сімдесят п’ять років, і він, здається, ще не вийшов на пенсію. У розслідуванні його ім’я нітрохи не було пов’язане з Хмельником.

У повідомленні, яке він надіслав Полеві, Габрієль не сповістив, що має відбути невеличкий нічний візит до підприємця, а потім заглянути в Содбен. Не може бути й мови, щоб його затримали правові формальності. Він хотів просуватися сам, щоб йому не ставили палиць у колеса.

Дім Круазія, що стояв у сільській місцевості неподалік від Брюсселя, був стриманішого стилю, ніж у художника, але не менший за розмірами, містився у глибині вулиці, сусідів довкола не було, осявали його газові ліхтарі, що губилися у великому саду. Цього вечора він, либонь, приймав гостей. На під’їзній доріжці стояли два «порше», один «ауді» і один «бентлі» завбільшки з невеликий корабель.

Габрієль поставив автомобіль біля низького муру, в са­мому серці маєтку, і подзвонив у двері, навіть не за­вдавши собі клопоту вбрати куртку. Він розумів, що своїм утомленим лицем скидається на пияка, якого ніхто не захотів би бачити, але це не мало значення. Він дзвонив кілька разів, йому відчинив сам Круазій із сигарою в зубах. Костюм, краватка, напомаджена чуприна зачесана назад, і засмагле обличчя курортника. Він розлючено глянув на Габрієля.

— Хто ви такий?

— Батько, що розшукує свою дочку. Я хотів би поговорити з вами про Анрі Хмельника.

Господар насупив кошлаті брови.

— Хмельника? Гадаю, він помер. А ви бачили, котра зараз година? Раджу вам забратися під три чорти звідси.

— Ви зустрічалися з ним?

Чоловік відступив, щоб зачинити стулку дверей, та Габрієль безцеремонно рвонув її на себе. Переступивши поріг, побачив, як обличчя Круазія побіліло, наче він висипав собі на голову торбу з борошном. Габрієль був вищий сантиметрів на двадцять від цього кощавого дідка з гусячою шиєю, руками мов у скелета і очима, чорними як нафта. Далі, у вітальні, за столом для покеру сиділо троє так само сивих дідуганів, оповитих хмарами тютюнового диму.

— Забирайтеся під три чорти,— повторив Круазій,— а то я викличу поліцію.

Габрієль тицьнув йому під носа телефон, де на екрані був знімок картини з Жулі й Матильдою.

— Впізнаєте?

Круазій рвучко обернувся до своїх гостей. Один із них уже підводився.

— Викличте поліцію.

Габрієль був за два кроки від кімнати. Він погрозливо наставив на них палець.

— Зробіть це, і я розвалю вам голову простісінько на столі для покеру. Сядьте ліпше. За кілька хвилин ви про мене забудете, якщо не будете коїти дурниць.

Габрієль поводився нахабно, і це діяло. Дідок послухався його, інші теж не рухалися з місця.

— То що скажете про цю картину?

— Вона мені не знайома,— жорстко відказав Круазій.— Що ви хочете, в дідька?

— Побачити полотно Арвеля Гаека, що висить у вашому кабінеті.

Права повіка Круазія почала рефлективно сіпатися.

— Навіщо? Хіба вона щось додасть до цієї картини?

— А ви не знаєте?

Він покрутив головою, виказуючи нерозуміння. Габрієлеве чоло вкрилося краплинами поту, він відчув, як його охопив несамовитий шал. Його поведінка, либонь, була жахлива, бо Круазій порадив гостям зберігати спокій, сказавши, що тут якесь непорозуміння і все владнає­ться. Вони з Габрієлем пройшли величезною кімнатою з високою ліпною стелею, стінами, де висіли картини відомих митців, і ввійшли до кабінету тяжкого стилю, перевантаженого розмаїтими предметами,— статуетками, машкарами, астрономічним приладдям. Круазій показав на стіну, праворуч від шафи з книжками.

— Ось вона, ваша картина.

Полотно у рамі висіло на висоті людського зросту, пречудово осяяне м’яким світлом двох ламп. На ньому був зображений двадцятирічний юнак із широко розплющеними очима, переповненими жахом. Частина його підборіддя була облуплена до кістки, так само і права щока. Його шия перетворилась на жмуток жил і червонястих м’язів, наче її почав перетравлювати якийсь фермент. Габрієль не впізнавав його, він ніколи його не бачив на сторінках, де сповіщали про зниклих безвісти, але це нічого не означало. На задньому плані знову було коріння, що висіло зі стелі, кам’яні мури. Він підійшов і спробував пальцем фарбу. Твір теж був підписаний літерами «А. Г.». Він пошкрябав фарбу. Круазій обурено запротестував. Габрієль тицьнув йому під носа замурзані пальці.

— Текстуру впізнаєте? Запах?

— Перестаньте! Що це…

Габрієль згріб його за лацкани піджака.

— Що ви знаєте про цю картину? Чиє це обличчя? — крикнув він збуджено.

Коли комір сорочки здавив шию, голова старигана здавалося вискочить із нього, мов корок із пляшки шампанського.

— Нічого не знаю, богом клянуся. Ми з Хмельником давно робили бізнес. Це був неабиякий ділок, я цінував його; потім зберегли контакт, обідали разом двічі чи тричі на рік. Якось він сказав, що ще й малює, і подарував мені це полотно. Більше мені нема чого додати.

Габрієль брутально відіпхнув його.

— Подарував, значить… То ви не самі обрали це полотно? Не купили? Прийшов, подарував, еге?

— Атож. Це був подарунок.

Габрієлеві кортіло провалити йому голову. Хмельник мертвий, Круазій нічого не скаже. А, може, і справді нічого не знає. Можливо, промисловець здобував якесь потворне задоволення від роздачі портретів зниклих осіб багатим приятелям. Він підійшов до столу, присунув шкіряний фотель і вмостився в ньому. Уважно розглянув картину, що була за три метри. Круазій стояв непорушно.

— Дуже мені подобається освітлення. Прегарно розміщена картина, яку ви навіть не обирали. І не дуже пасує до решти інтер’єру, еге ж? Мідні далековиди, прегарні ебенові статуетки… Чому ви не повісили це жахіття десь у кутку? Що в нім такого для вас… надзвичайного, щоб повісити її простісінько перед собою?

— Бачу, мистецькі тонкощі вам недоступні. Нічого більше не можу сказати, не втямлю, що ви хочете.

Габрієль підвівся і погрозливо підійшов до нього.

— Гадаю, ви, навпаки, пречудово знаєте, що я хочу. Ось погляньте, це моя донька,— сказав він, знову діставши телефон.— Моя донька, що зникла 8 березня 2008 року. А оця, що поруч, зазнала такої ж долі, але 2011 року. Її мати у глибокій депресії, за два кроки від самогубства.

Він підніс екран до Круазієвого обличчя, мало не розтовкши його об чоло.

— Цей клятий збоченець Хмельник, із яким ви так доб­ре гаяли час, написав цю картину їхньою кров’ю. Розуміє­те? Їхньою кров’ю! І те саме зробив із цим хлопчиною, яким ви, звичайно, довго милуєтеся щодня. Із цим хлопчиною, якого негідники викрали у його батьків.

Габрієль потроху тіснив Круазія до книжкової шафи.

— Як ви тішитеся, перебуваючи на самоті в цій кімнаті? Мастурбуєте? Марите трагічною долею цього юнака? Почуваєтеся всемогутнім, бо володієте ним якоюсь мірою? Ви щось знаєте… Скажіть мені, дідько б вас ухопив, що робив їм Хмельник?! Скажіть, де вони!

Підприємець шалено закрутив головою.

— Ви божевільний,— пробурмотів він.— Геть божевільний.

За спиною Габрієля прозвучав тремтливий голос.

— Я викликав поліцію. Вона їде сюди.

У дверях стояв дідуган. Його руки трусилися на клямці. Габрієль кинув останній убивчий погляд на Круазія і зняв картину зі стіни. Ніхто його не перепинив: порушник їхнього вечора скидався на розлюченого бугая на арені.

— Незабаром вам доведеться платити,— попередив Габрієль.— Ви будете платити до кінця ваших днів, ви і всі отакі багаті покидьки, як ви.

Узявши картину під пахву, він швидко кинув оком по книжкових полицях: тільки томи в шкіряних палітурках, жодного роману Калеба Траскмана. Він пройшов вітальнею і зник так само швидко, як і з’явився.

Ніхто не біг за ним услід.