Це було двічі

24

Тільки б не знепритомніти.

Габрієлеві здалося, ніби його знову гамселять, цього разу словами.

— Кулон — у моїй кімнаті?

— Атож. Він лежав під ліжком, ланцюжок був обірваний. Наче його зірвали у когось із шиї. Отак,— Поль сіпнув рукою.

— І ти повірив Лекуантрові?

Жандарм удав, ніби нічого не почув.

— Ти знаєш, що… Зрештою, темний закуток твоїх мізків знає, що Лекуантр — не інтелектуал. Він сказав, що взяв прикрасу, бо впізнав її і хотів перевірити, чи це носила — цитую — «та дівчина, якої так і не ­знайшли». Згадав, що в підвалі в нього у шухляді лежать старі листівки, як і ми зберігаємо статті з давніх газет. У всіх у нас у коморах, на дні шухляд, на етажерках ці старі непотрібні газети. Словом, порівняв — і побачив, що вони ідентичні. Каже, ще думав, чи однести нам ту річ, а тут ти напав на нього.

Габрієль згадав, як дивно поводився той велет у підвалі. Як ходив туди-сюди перед тією клятою металевою шухлядою. Невже це була поведінка людини, яка сумнівається?

Поль уже звівся на ноги.

— То як? Що ти думаєш про його версію? — спитав жандарм.

— У неї неможливо повірити.

— А мені здається, ніби вона, з огляду на обставини, тримається купи.

— Якщо стежити за твоїми міркуваннями, то виходить, що я мав у себе кулон, який носила моя донька, коли дванадцять років тому ці мерзотники затягнули її до автомобіля?

— Ти або дівчина, що була з тобою в готелі того вечора, коли ти туди приїхав.

Після правого прямого — аперкот. Поль часу не гаяв, він скрізь усе рознюхав і всіх розпитав, звичайно… Габ­рієль звів голову, щоб гостро відповісти жандармові, який нависав над ним, упершись долонями в стіл.

— Чому ти не казав мені про неї? — роздратовано запитав Поль.

— Бо навіть якби вона була матінкою Терезою, я її не пам’ятаю! Коли прокинувся, ніщо не вказувало на присутність іншої особи в кімнаті. Але це, мабуть, вона поцупила мій гаманець і документи, а потім забрала свої речі, сіла у свій автомобіль і накивала п’ятами.

— Куди? На північ? То ви прибули в Сагас у різних автомобілях, що вона за кілька годин ушилася?

Габрієль знизав плечима. Складалося враження, ніби на шиї в нього затягується петля. Поль мав рацію: це було ні в тин ні в ворота. Жандарм зняв світлину, де широким планом було обличчя трупа, знайденого коло річки, і помахав нею перед співрозмовником.

— Це, либонь, і тобі спадало на думку.

Габрієль взяв прямокутний клапоть холодного паперу, глянув на нього, сподіваючись, що в пам’яті щось зблисне, що якесь бодай слабеньке світло замигтить в каламуті його пам’яті. Але нічого не з’являлося. Він відкинув світлину.

— У тебе є зразок моєї ДНК. Це замінить усі відповіді, які я можу дати. Моя витівка в домі Лекуантра і мій арешт — тебе це влаштовує, зрештою. Адвокат, який до завтра не прийде, усе оце… Гарно розіграно!

Вони мовчки міряли один одного поглядами, потім Поль повісив світлину на місце. Прикріпив так, щоб вона містилася нарівні з іншими фотографіями.

— Ти робиш помилку, адже не уявляєш, наскільки зникнення твоєї доньки і досі мене гризе. Це змінило наше життя. Остаточно.

Він натиснув на кнопку старої електричної кавоварки — одної з тих речей, які зберігав упродовж усієї своєї кар’єри,— і завмер, дивлячись на склянку, яка поволі наповнювалася.

— Кожна нова клята сторінка з детективного роману, яку ми з Корінною отримуємо, потроху нас вбиває. Ми не розуміємо, чого хоче злочинець. Який стосунок до всього цього має Агата Крісті? Чому цей мерзотник таке робить? Щодня бог потроху занурює твою колишню дружину в прірву докорів сумління і люті. І вона не вийде з неї, поки не дізнається істини. Розумієш?

Він обернувся до свого колишнього колеги.

— Тихий зловісний голос глибоко в мені висловлював надію, що той труп на березі Арви — твоя дочка. Принаймні ми нарешті знали б, де вона. Це завдало б страшенного болю, але ми знали б.

Він зітхнув.

— Ти на щось натрапив, Габрієлю. Про це свідчить кулон… І оце теж…

Він дістав із кишені опечатаний пакет, у якому лежала намагнічена чорна коробочка.

— Я попросив двох своїх хлопців зазирнути до твого автомобіля, коли тебе привезли сюди. Під пасажирським сидінням вони знайшли оцей пристрій. Супутниковий маячок.

— За мною стежили?

— Здається, так. Це стандартний трекер, ніяких відбитків на ньому не виявили: його власник був дуже обережний. Не знаю, в що ти вліз, але тобі пощастило розворушити все там, де дванадцять років тому ми вперлися у стіну. Мушу зізнатися, ти мене вражаєш. Ти попхався на гідроелектростанцію — і мало не зловив злочинця. Ідеш до Лекуантра — і знаходиш кулон…

Поль наповнив дві склянки гарячою кавою.

— Ти не вбивця, Габрієлю. Ти можеш завдати болю, але не можеш ґвалтувати чи заганяти ломаку у вагіну, перш ніж убити жінку двома кулями у груди. Вона відбивалася, і я дивився, коли тебе оглядав лікар: ні на тілі, ні на обличчі в тебе немає подряпин. Ти був у номері, коли почали падати ті шпаки, чи не так?

— Авжеж. Гадаю, я задрімав. Прокинувся від того, що почув, як щось гупнуло. Я був сам. Вийшов, побачив птахів. Були й інші люди надворі, інші клієнти готелю, які, мабуть, підтвердять. Один чоловік кричав мені, що це апокаліпсис. Далі… Не знаю, здається, я знову заснув.

Поль кивнув, підтверджуючи Габрієлеві слова.

— Сусід справді підтвердив це. Він вийшов одночасно з тобою, о 2:10.

Габрієля огорнуло неабияке полегшення. Він побачив, як Поль укинув у склянку дві грудочки цукру. А раніше не солодив каву.

— Але, хоч те, що ти кажеш, і правда, я знаю, що ти якось пов’язаний із цим лайном. Ніч приносить розраду,— докинув він,— то я подумаю. І якщо ця клята ніч принесе мені відповіді, добрі відповіді, я зроблю собі приємність і випущу тебе на волю.

Він уперся вказівним пальцем у стіл.

— Хочу, щоб той вовк, яким ти завжди був, виклав усі відомості, що криються у твоїй схибнутій голові. Ти мав при собі той кулон, нехай тобі всячина! Що це означає? Що ти знайшов дочку або її викрадачів? Я хочу, щоб ти й далі переслідував винуватців і щоб ти давав мені інформацію. Усю інформацію, щоб я міг знову відкрити справу — й раз і назавжди з цим покінчити. Цього я хочу всією своєю душею, нічого іншого.

Уперше в Габрієля склалося враження, ніби ситуація його не така вже й безнадійна.

Поль показав на склянку з кавою.

— Так само без цукру?

— Так само огидна?

— Авжеж, найогидніша кава в регіоні. Це не завадило нам дудлити її літрами. Втім, і досі живі.

Габрієля охопила ностальгія за тією порою, і він відпив ковток. Від тепла в горлянці йому стало добре.

— Зараз зразок твоєї ДНК — в наших криміналістів. Я попросив їх попрацювати цю ніч над пробами і над кулоном. Вони не опиралися. Треба сказати, що таке в Сагасі не щодня буває. Поки все не з’ясується, я триматиму тебе під вартою. Бакалія на розі відчинена до півночі, я принесу тобі бутерброд із тунцем і майонезом, якщо пам’ять мене не підводить.

— Добра в тебе пам’ять. Принаймні краща за мою.

— О такій порі майонез не буде свіжий, але їсти можна… Відпочинеш унизу. Знаю, не надто комфортабельні умови, але ти знаєш нашу кухню: тобі надали люксовий номер.