Це було двічі

63

Траскман мовчки дивився в нічну пітьму крізь вікно, що було зроблене у вигляді морського ілюмінатора. З кожним спалахом маяка в темряві вимальовувалися м’які контури дюн.

— Після батькової смерті я намагався збагнути планування цього дому. Сотні разів сушив голову над цим, та його архітектура так і лишилася для мене загадкою. І я не зміг знайти його план. Документів ніде не було і сліду. Намагався зв’язатися з архітектором, але він перебрався жити до Нью-Йорка і не відповідав на мої прохання. На мою думку, він отримав наказ нічого не говорити й зробив так, щоб усі папери зникли без сліду.

Жан-Люк Траскман притулив тонку цигарку до запаль­нички в портсигарі й прикурив. У повітрі розплився тонкий дух англійського тютюну.

— Тоді я запросив мого архітектора і його вимірника. Все це забрало цілі тижні, були виміряні двісті метрів коридорів і чотириста сорок четверо дверей. Тут, на першому поверсі, є тільки вітальня, кухня, вбиральні й кабінет, усе разом займає лиш п’ятдесят п’ять квадратних метрів. Смішний простір, якщо враховувати розміри оселі. Батько ліквідував усі первинні кімнати, замурував більшість вікон, щоб зайняти простір отим лабіринтом. І якщо двері всі однакові, то «тільки» сорок чотири ведуть в інші коридори чи в якусь із чотирьох кімнат.

Від тих показників голова ішла обертом і посилювалося враження, яке було в Поля від Траскмана. Жорстока, небезпечна істота, її логіка йому була незрозуміла.

— Але найдужче бентежить не це. У домі тільки два поверхи, немає ні підвалу, ні горища. Виміряна знадвору площа підлоги становить двісті вісім метрів. Намагаючись зробити підрахунок її усередині й узявши до уваги товщину стін і перегородок, ми отримали двісті вісім квадратних метрів другого поверху, це узгоджується з підрахунками. Зате площа першого поверху становить лише сто вісімдесят дев’ять квадратних метрів. Фахівці кілька разів переміряли і полічили наново: бракувало дев’ятнадцять метрів.

Спалах білого світла пробіг Полевим обличчям, осяявши два чорні капшуки під його очима.

— Як ви поясните це?

Не відповівши, Траскман запросив Поля йти за ним. Вони пішли чудернацьким лабіринтом, де стіни були вкриті графіті, коридори поплутані, вони звертали праворуч, ліворуч, а то й закручувалися петлями, приводячи ­назад… Посеред усього цього лунав Траскманів голос, часом Поль губив його з очей.

— Мій батько завжди був дуже плодовитий. До кінця свого життя він опублікував шістнадцять романів, незліченну кількість новел і був сценаристом із десятка проєктів для телебачення. Ніколи не писав він так багато, як наприкінці. Дедалі складніші книжки, дедалі товщі, наче він відчував потребу творити не покладаючи рук. Дехто у цьому надмірі творіння розквітає, дехто, навпаки, поринає у прірву, тому що творіння загарбує його, душить, нівечить. Із ним теж таке сталося. Вам відомо, що серед митців утричі більша кількість самогубств, ніж пересічно по країні? Вибух у розквіті сил, внутрішні конфлікти. Вони пиячать, уживають наркотики, руйнують свої родини, чинять насильство над собою й над іншими. Як і чимало митців, батько балансував на грані й зрештою звів себе зі світу. Не казатиму, які обличчя були в поліціянтів, коли вони ввійшли в цей дім, щоб вести звичне розслідування…

Якоїсь миті він, здається, й сам заблукав, розвернувся і пішов в інший бік. Зупинився перед дверима. Відчинив їх — і перед ними постало похмуре творіння: точна копія ксифопага, який був намальований у записнику Жулі.

Він гупнув кулаком по двох місцях стіни.

— Чуєте різницю? — спитав Траскман.

— Відлунює порожнечею,— відказав Поль.— Прохід.

— Таємний прохід. Єдиний у всьому будинку.

Жан-Люк Траскман притулив палець до лівого ока істоти з лихим обличчям. Щось клацнуло, перегородка відійшла убік, і одночасно засвітилася лампа. Прохід був дуже вузький, насилу сорок сантиметрів завширшки, і стіни далі зближувалися. За три метри на стіні стало видно ключ, що висів на гачку. Траскман вставив його в шпарину в тяжких дубових дверях.

Вони увійшли до зали у вигляді літери Т, щось на зразок тетрису, вигадливо вписаного в загальну архітектуру оселі. Перегородки були оббиті пухирчастим матеріалом, який не пропускав звуків. Придатне для мешкання місце, щось на зразок студії, складалося з кімнати, ванної та вітальні з телевізором і чималою бібліотекою. У кутку, що служив кухнею, кошики були порожні, не було нічого, що можна варити чи пекти, холодильник вимкнутий. Поль обернувся навколо своєї осі, він був приголомшений. Йому кортіло спертися на що-небудь.

— Тут утримували Жулі,— прошепотів він.

На столі стояла шахівниця з початою партією. Жан-Люк Траскман склав руки на грудях, він теж похолов.

— Мій архітектор заходив сюди, коли ми знайшли це місце. Відтоді я нічого не чіпав. Холодильник був порожній, ліжко застелене і мовби нове. Жодного предмета, жодної подряпини на стінах, яка давала б змогу припус­тити, що когось тут утримували…

Він дивився на Поля щирим і неослабним поглядом, щоб довести свою чесність.

— Це місце могло бути маячнею мого батька, що не приносила ніякого зиску, або ж він сам тут замикався. Може, це був його спосіб усамітнення, цілком відгородитися від світу живих. Мінотавр у своєму лабіринті, якщо хочете.

Він показав на шахівницю.

— Та й ніщо не забороняє грати з самим собою. Білі проти чорних. Добро проти зла. Ксифопаг…

Із цими словами, наче зненацька виснажившись, він опустився у фотель, розгорнув аркуші, яких не випускав із рук, і заплющив очі. Поль дозволив тиші огорнути їх і уважно озирнув кімнату. П’ятнадцять квадратних мет­рів, без вікон, без жодної можливості втекти. Без надії… Він ледве зважився уявити, чим могло бути життя Жулі в цих стінах. Як довго тримав Калеб Траскман її коло себе в цьому лихому лабіринті? Сама вона була чи в товаристві Матильди? Бачила вона світло білого дня, чула запах моря? І оце вічне запитання: де вона тепер?

Слава богу, тут не було Габрієля, а то він здурів би і, либонь, накинувся б на Жана-Люка, щоб задушити його. І все ж таки Поль обернувся до нього, насилу стримуючи лють.

— Ви повинні були звернутися в поліцію. Віддати їм листи з погрозами. Вони взяли б зразки ДНК, почали б шукати в базі й дали б змогу зіставити з нашою справою. Натомість ви воліли мовчати, боялися, що все це виявлять. Я розумію, книжки вашого батька й досі продаються, причому набагато ліпше, ніж ваші… Його ви не любите, зате любите грошенята, які він вам приносить.

Жан-Люк Траскман дивився на шахівницю. Механічним жестом переставив фігуру, зробивши хід. І не ворушився, обхопивши голову руками.

— Що тепер буде?

— Буде те, що мало бути від самого початку. Вам поставлять усі необхідні запитання й обшукають цей божевільний дім. Тут незаконно утримувалася принаймні одна людина. Десь вона є, звичайно, давно вже мертва. І якщо треба буде зрівняти із землею цю кляту оселю, щоб знайти її тіло, то я вам гарантую, що це буде зроб­лено.