Це було двічі

14

Габрієль сумно дивився на листівку з портретом Жулі.

Розшукується дівчина сімнадцяти з половиною років, метр шістдесят три сантиметри на зріст, астенічної ­тілобудови, спортивна, з темно-білявими косами і блакитними очима. У правому вусі носить золоте кільце, на шиї посріблений кулон у вигляді книжки…

Книжки… Вона так любила їх, надто ж детективні романи. Читала з тринадцятирічного віку ті темні томи, які нагромадив батько у своїй бібліотеці. Казала завжди, що слідство скидається на шахову партію: кожен гравець хоче передбачити хід супротивника. Габрієль запитав себе, що ж сталося з її кімнатою. Чи зберегла Корінна її недоторканною через стільки років, чи, може, Поль умовив її звільнити кімнату від спогадів? Як відбувалося їхнє розлучення? З болем і терзаннями двох змучених істот, звичайно. Тяжко поставити хрест на спільно прожитому житті, яке тривало понад двадцять років. Неможливо подолати трагедію зникнення єдиної дочки. Їхня родина розпалася назавжди.

Від читання наступних оголошень у нього всередині все стиснулося. Болючі заголовки: «Зникла у 2008 році», «Три роки невідомості», «Тільки ви можете нам допомогти». Робили дорослішим її портрет. Жулі завжди усміхалася, треба було надавати позитивного відтінку її образові, викликати негайну емпатію. Читаючи інші папери, Габрієль виявив існування об’єднання, що носило її ім’я. «Об’єднання Жулі». Соленна Пелтьє, колега із жандармерії і хрещена мати Жулі, була очільницею того об’єднання, а він — скарбником. Корінна ніде не з’являлася. Габрієль пригадав, що перші тижні вона пролежала у ліжку, сонна від антидепресантів.

Читаючи, він доторкнувся до татуювання, знищеного на його правій руці. Нотатки в зошиті вказували на дати їхніх дій. Габрієль уявив, як, з одного боку, веде розслідування в бригаді, а з другого, сам робить якісь кроки. Не залишати собі вільного часу, щоб не думати. Створення транспарантів, футболок, широкомасштабних колажів з афіш, автодорожніх об’яв, ланцюга солідарності поштою, клопотання про субвенції… Наприкінці сторінок, наче мантра, повторювалася фраза, написана його рукою: «Десь хтось щось знає». Ретельно готувалися зустрічі з пресою. «Дофін лібере», RTL, Франс-3… Створили спеціальну телефонну лінію для тих, що могли б надати якусь інформацію. Габрієль спробував на неї подзвонити, скориставшись готельним телефоном: номер більше не існував.

Обличчя Жулі обійшло всю Францію. Разом із члена­ми об’єднання — друзями його доньки, солідарними жителями Сагасу — вони прибули до Парижу, щоб узяти участь у днях, присвячених зниклим дітям. 2008, 2009, 2010 роки. Адреси батьків, що пережили таку саму трагедію, розгорталися перед його очима. Габрієль нічого не пам’ятав. Жодної постаті, жодного образу, не знав навіть, який вигляд мають такі заходи.

Він читав далі. Нічого в 2011 році, нічого і в ­2012-му. Згідно із записами, під час відпустки Габрієль їздив у Лондон, потім у Монреаль на зустрічі з членами «Missing Children». Підсумки свідчили про ефективність цієї асоціа­ції, справжньої бойової машини, зразка для наслідування. Він дивився на сині штампи, що стояли на світлинах підлітків, які одного дня раптом зникли. Дітлахи небуття. Їх тисячі зникали щороку.

Із часом діяльність ослабла. Зі ста восьми членів, які налічувалися спершу, 2011 року лишилося тільки два­дцять сім. Ніякої преси, бюджет обмежений, і сторінки зошита стали потроху порожніти. Габрієль уявляв, як настала знеохота, втома, гору взяло особисте життя, вбивця-­час погасив свічу надії. Ці добродійники вважали, що мають право більше не зустрічатися зі страхом.

«Десь хтось щось знає». Тільки прислівник і неозначені займенники. Пречудовий підсумок їхнього безсилля. Габрієль сумно допив своє пиво. Їхня боротьба була марна. Про це свідчила і його присутність у готелі, й оце пияцтво.

Він узявся читати справу. Шістсот вісімдесят дві сторінки процедурних документів на майже тисячу сторінок стосувалися якраз перших чотирьох років розслідування. Ретельні звіти, що мали на меті день за днем простежити прогрес пошуків.

Умовна позначка «С1» вказувала на початок пошуків уранці 9 березня 2008 року. Габрієль згадав, як його колега Соленна надрукувала заяву, що зараз була перед його очима.

О 8 годині 30 хвилин в офіс бригади жандармерії Сагаса прийшли батьки Жулі Москато. З учорашнього дня вони не мали ніяких звісток від своєї дочки. Жулі завжди поверталася додому під вечір, приблизно о сімнадцятій годині, після велосипедної прогулянки. Розпочато пошуки з метою зібрати всі відомості, які можуть з’ясувати причини цього зникнення…

Габрієль був і батьком зниклої дитини, і співробітником жандармерії. Жертвою і слідчим. Усе було таке свіже в його пам’яті… Велосипед коло дерева, сліди протекторів, прочісування лісу й долини. Тодішній начальник намагався його усунути від розслідування. Марно. Габрієль не поступився, і начальник зрештою здався.

Сторінки протоколів містили допити рідні й друзів. Останньою, хто бачив Жулі, була Луїза. Уранці в суботу дівчата переглянули свої лекції у будинку родини Лакруа, розташованому на околиці Сагаса, з’їли розігрітий у мікрохвильовій печі пиріг, потім Жулі о чотирнадцятій годині сіла на велосипед і поїхала. Вона вирушила на велопрогулянку, як робила кожної середи, суботи та неділі вдень. Габрієль був у бригаді, Корінна опікувалася пацієнтом за чотирнадцять кілометрів звідти. Навіть їм довелося підтверджувати місце свого перебування. У справах про зникнення найпершими підозрюваними завжди були батьки.

Він швидко погортав сторінки в пошуках дати, коли прибув до цього готелю вночі з дев’ятого на десяте квітня 2008 року. Уся подальша інформація була йому невідома, треба було заповнити чорну діру.

Габрієль затремтів. 17 квітня 2008 року він провів пошук в Автоматизованому судовому реєстрі осіб, які скоїли сексуальні або насильницькі злочини за географічним критерієм — їхній регіон. Система видала одну особу: Едді Лекуантр, тридцять два роки, тутешній житель, засуджений за спробу сексуального насильства 1997 року, коли проживав у Шамбері. Молода жінка в барі відкинула його залицяння. Він пішов за нею, коли та поверталася додому. Вона здійняла крик, Лекуантр став погрожувати і, затуливши рота долонею, затягнув її в темний закапелок. Подер на ній спідницю і блузку, потім утік, коли їх побачив гурт якихось гуляк, що проходив повз. Поліція без проблем затримала його вдома.

Відбувши три роки у в’язниці, той чоловік переїхав із Шамбері до Орньяку, що за десять кілометрів від Сагаса. Спершу він працював на гідроелектростанції озера Міруар, потім найнявся прибиральником у готель «Бескид».

Габрієль міг уявити, як захвилювався тоді після цього відкриття, такі самі емоції заполонили його і зараз. Напевно, жандарми — і він передусім — накинулися на того типа, мов кліщі на пса. Лекуантр знав Жулі, вони разом працювали в готелі й, звісно ж, бачилися в коридорах. Будинок підозрюваного обшукали 20 квітня 2008 року.

Габрієль хутко переглядав рапорти. Незважаючи на ретельне розслідування, між Лекуантром і зникненням Жулі не виявили ніякого зв’язку. Аналіз його телефонних дзвінків і електронної пошти не з’ясував нічого підозрі­лого. Жоден клієнт ніколи не скаржився на відхилення у його поведінці. Згідно із записом, того дня, коли сталася трагедія, він працював до двадцятої години. Не міг він викрасти Жулі.

Габрієль рухався далі. Повторні допити, очні ставки, огляди, експертизи… Протоколи були наповнені свідченнями про те, що «то була хороша і приємна дівчинка», «з тих крихіток, що часом казяться». Викладачі характеризували її як хорошу ученицю, хоч восени 2007 року, у першому триместрі, навчалася вона нижче за свої можливості. Зауважили, проте, що якраз перед ­траге­дією вона піднялася на п’яте місце в класі. У справі Жулі розглядалася цілком, під усіма кутами зору, завдяки свідченням тих, що мали з нею справу.

Папери були заповнені сотнями документів, що свідчили про довгі копіткі перевірки. Усіх в’язнів, звільнених із-під варти, допитали про те, де вони були, коли сталася трагедія. Цілі місяці слідчих дій, які врешті зайшли у глухий кут.

Від тих пляшечок із віскі й пива у нього запаморочилося у голові. Габрієль проглядав папери, переслідуючи дві цілі: знайти щось про той сірий «форд», про який обмовився Поль, і з’ясувати щось із приводу його приходу в готель восени 2008 року.

Перший слід того автомобіля трапився під датою 23 травня 2008 року. За два місяці після трагедії його відділ переглянув записи від сьомого і восьмого березня камер відеоспостереження на дорожньому митному посту автостради А40, за десять кілометрів від Сагаса. У день зникнення о 14:48 сірий «форд» проїхав той пост у напрямку Сагаса, а о 17:57 прямував у зворотному напрямку до Ліона. На автомобілі був фальшивий номер. Водій оплатив дорожнє мито готівкою.

Габрієль розглянув невиразну світлину, долучену до справи. Руки його тремтіли. Автомобіль камери зняли знизу, що там було за лобовим склом — визначити неможливо.

Фальшивий номер, швидкий в’їзд і повернення, затемнені шиби… Не було сумніву: він чи ті, хто були в ньому, викрали його дочку.

Він одним духом допив своє пиво. Ставши навколішки, швидко порозкладав аркуші на долівці, а потім поскладав на купи, переглядаючи їх один за одним і відкладаючи ті, що стосувалися сірого «форда». Сповіщення, оголошення в розшук того «форда» по всій Франції, але запізно. Восьмого березня пошук застряг на митному посту Ліона. Жандарми отримали цілу купу дзвінків і помилкових свідчень. Стільки хибних слідів перевірено було, стільки надій пропало…

…до 9 липня 2012 року, через п’ятсот сторінок. За чотири роки той сірий «форд» виявили спаленим у полях на околицях Лілля. І там номер не був зареєстрований. Замість запасного колеса під килимком у багажнику лежали три фальшиві номери, серед яких був і той, що його зафіксували камери 2008 року. Отак з’ясувався його зв’язок із цією справою.

Згідно з протоколом, який склала поліція Лілля, паліїв затримали завдяки відбитку пальця, який виявили в багажнику. То були двоє молодих хлопців з Рубе, які вже значилися в базі даних. Вони пояснили, що викрали автомобіль посеред білого дня на стоянці комерційної зони в Ікселі, бельгійській громаді під Брюсселем.

Автомобіль викрадачів Жулі, який поцупили у Бельгії і спалили у Франції два пройдисвіти. Габрієль подумав про те, що казав Поль: мовляв, він переїхав із Сагаса на північ країни. Уявив, у якому стані був тоді… Чотири роки розслідування — і навіть найменшого сліду, відчай. А потім цей випадок. Невже він сам, без свого жандармського кепі, обшукав Іксель і околиці бельгійської столиці, щоб вийти на власників автомобіля? Чи навпаки — покинув усе, щоб провалитися в депресію і поволі гинути далеко від Сагаса і його клятих гір?

Пів на третю ночі. Аркуші літали довкола нього, в голові паморочилося. Габрієль ходив туди-сюди кімнатою, тримаючи в руці фото сірого «форда». Намагався уявити, як воно все було. Автомобіль покинув автостраду і ви­їхав на неї з інтервалом три години. Того дня по обіді Жулі спускалася на велосипеді крутим лісовим схилом. Так вона звикла, виїжджала з одного пункту і прибувала до такого самого — паркувального майданчика в Альбіоні. Коли вона зупинилася, щоб знову вернутися назад, він її викрав. Може, водій сірого «форда» заїхав у ліс і зупинив Жулі, коли вона спускалася. «Панно, будьте ласкаві… я тут заблукав…» Жулі різко загальмувала і поставила велосипед під деревом. Невідомий силоміць затягнув її до автомобіля або ж змусив переконати, що треба з ним поїхати.

Габрієль уявив, як перелякалася його донька. Двері на коліщатах зачинилися — і вона поринула у невідомість. Він побив її, накачав снодійним? Вона кликала на поміч? «Тату, рятуй мене! Ти мені потрібен!»

Його там не було.

Він присів і позбирав стоси аркушів. Неможливо читати. Він геть зморився. Заліз на ліжко і простягнувся на матраці, тримаючи в руці листівку. З неї усміхалася йому Жулі, поклавши руку на кулон у вигляді книжки. Міг би і більше проводити часу з нею, коли все було гаразд. Більше їздити разом із нею на велосипеді, тішитися її щоденною присутністю, казати, що любить її. Ніколи не робив він цього.

Габрієль заприсягнувся її знайти, але за дванадцять років опинився там, звідки розпочав пошуки, у цей зловісний номер готелю. Можливо, амнезія потрібна йому для того, аби усвідомити свій ганебний провал.