Це було двічі

11

Нічого. Ні документів, ні грошей, ні пам’яті. І чотири кілометри пішки, щоб забрати свій автомобіль на узбіччі. Габрієль думав про ту згубну недугу, що заважала повернутися до останніх років його життя. Яка травма могла затьмарити частину його існування, щоб у якийсь дивний спосіб повернути саме до тієї пори, коли зникла Жулі? Чому в 2008-й, а не в 2012-й чи 2015 рік? Сталося це випадково чи, навпаки, внаслідок якогось карколомного маневру його розуму, що прагнув щось йому повідомити? Хай там як, хоч мозок і намагався його захистити, як казав той невролог у лікарні, проте він змусив його жити у пеклі…

Умостившись за кермом старого «мерседеса», він рушив на північ містечка. Пташина злива обійшла цю час­ти­ну Сагаса. Правив він невимушено, не шукав, де там вмикаються фари. Габарити автомобіля не завдавали йому незручностей, хоч він їздив на менших моделях. Лікар казав про автоматичну пам’ять. Отож, ішлося і про вміння керувати автомобілем.

Габрієль дедалі дужче переконувався: він був тим чоловіком, що зареєструвався в готелі як Волтер Гафін. Він явився напередодні з поголеним черепом, у фальшивих окулярах і винайняв номер сьомий. Дідько його вхопив би, з якої такої причини?

На околиці міста він звернув на дорогу, що вела вгору до Альбіона. Три кілометри звивистої дороги з перепадами рівнів понад десять метрів на кожні сто метрів, що робило їзду небезпечною взимку. Коли він проїхав половину дороги, фари вихопили із сутінків прослідок, що звивався між стовбурами дерев і трохи далі виходив на круглий майданчик, де зникла Жулі.

Того дня якесь лісове чудовисько викрало його доньку. Хижа невидима звірюка, що зачаїлася в темній імлі містечка, лишивши за собою відчай, лють і нерозуміння. І, можливо, це створіння виригнуло її на берег річки через десять чи й більше років.

Габрієлів дім був старим шале з камінним і почасти дерев’яним цоколем. Він власноруч лагодив його, прибивав кожну дошку, цементував кожен, навіть найменший, камінчик. Йому ніколи не подобалося жити в тих кролячих норах, що їх надавали співробітникам бригади. Вони з Корінною прагнули мати власне гніздечко, поза межами міста-в’язниці. Ідеальною місциною був Альбіон, де жило шістсот душ. Село губилося в глухому куті, звідти не брав початку жоден шлях, крім дороги, що прямувала вниз, до Сагаса. Коли дивитися в верховини, міська сірятина опинялася позаду, а якщо глянути з потрібного боку, то краєвид просто-таки вражав: мальовничі плоскогір’я і вершини гір. Часто, восени і навесні, можна було побачити козуль.

Штори вітальні обарвлювало блакитне сяєво телевізійного екрана. Габрієль відчув тепло домашнього вогнища, притулок, де він міг нарешті вирушити на пошуки своїх спогадів. Він здолав три сходинки ґанку й натиснув на клямку. Двері замкнені. Він постукав, зачекав, пошкрябав облущений лак дерева на стіні. Шале доглядали не так дбайливо, як раніше. У замковій шпарині клацнув ключ. Обличчя в прочинених дверях — страшний сон. Габрієлеві на кілька секунд заціпило.

— Полю? Що ти тут?..

Він не скінчив фрази. Перед ним стояв Поль Лакруа, у футболці й кальсонах, на ногах — м’які хутряні пантофлі.

— Вже більше, ніж одинадцята вечора. Чого тобі треба?

— Ти… ти спиш із моєю дружиною?

Поль заблокував одвірок своєю масивною фігурою, зиркнув на «мерседес», що стояв на алеї. Як і вранці, Москато, здається, не розумів, що у нього з головою. Звідки прибув він о такій порі?

— Колишньою дружиною. Нагадую, що ви розлучилися.

Габрієль відчув, що торкнувся дна. Але прірва з кожною годиною ставала дедалі ширша.

— Я хочу з нею поговорити. Дозволь мені побачитися з Корінною.

— Її ще нема. Вона допізна працює. Сам знаєш, медсестра, ходить до пацієнтів додому… Я вже давно кажу їй, щоб обрала собі менш виснажливу роботу, але ти ж її знаєш. Пропадати на роботі означає не думати про минуле.

Габрієль тонув, і не було жодної соломини, за яку можна було б ухопитися. Якщо в нього перед носом зачинять двері його власного дому, то що з ним буде? Куди він піде? Його охопила паніка. І тоді, стоячи на порозі, він попросив Поля вислухати його цього разу, детально розповів про той божевільний день, від пробудження в готелі й до перебування в лікарні по обіді. Переказав слова невролога, згадав про психогенну амнезію, запевнив, що останній день, який він пам’ятає — 10 квітня 2008 року. Між тією датою і сьогоденням — порожнеча. На Полевому обличчі не помітно було жодної ознаки співчуття, але він відступив і дозволив Габрієлеві увійти.

— Мені важко повірити в те, що ти розповідаєш,— сказав Поль, принісши дві пляшки пива,— але, здається, ти щирий і, либонь, геть зсунувся з глузду.

— Ні, ще гірше.

— Багато чого змінилося, не розраховуй, що я буду тобі нянькою. Пий своє пиво, питай, що хочеш, і йди звідси.

Габрієль не знав, із чого навіть почати. Вочевидь, друг і колега ненавидів його тепер. Полю було начхати на його біду.

— Тіло, яке знайшли вранці…

— Ще нічого не відомо,— відказав одразу ж Поль.— Завтра під кінець дня мають бути готові результати аналізів ДНК. Я попрошу хлопців, щоб зробили їх у першу чергу. Жертву вбили двома кулями. Припускають, що ті постріли викликали загибель птахів.

— Ви з Корінною… відколи?

— Ви розлучилися вісім років тому. У бригаді ні для кого не було таємницею, що ваші стосунки не клеїлися, причому задовго до зникнення Жулі. Ти ж пригадуєш це, адже воно сталося ще до твоєї так званої втрати пам’яті? Ти казав мені, що ви більше не спите разом, стосунків більше немає. Але ви не розлучалися через Жулі, треба було думати про неї… Ти гадав, що ця трагедія об’єднає вас, але вона поглибила прірву між вами.

— Ти не відповів на моє запитання.

Поль ковтнув пива. Габрієль свого і не торкнувся.

— Ми почали серйозно зустрічатися за рік перед вашим розривом.

Габрієлева долоня стиснула пляшку.

— Ти приходив сюди попоїсти,— жорстко сказав він.— Ти збував тут часом цілі вихідні. Після смерті Мерилін я був поруч, допомагав тобі оговтатися. І ти за моєю спиною порав мою жінку?

— Не плутай грішного з праведним. До того між вами все йшло до розриву. Тебе ніколи не було вдома, ти не ночував тут, дедалі більше часу присвячував асоціації допомоги батькам дітей, що стали жертвами, ніж Корінні. Ти хотів, щоб справи зниклих дітей потроху рухалися… усе це була боротьба з вітряками, Габрієлю, яка нікого не повернула. Усе це ти робив, щоб бути подалі від домівки, від дружини. І весь цей час вона запихалася таблетками й поволі згасала.

— І весь цей час ти її порав. Боже милостивий! Найкращий друг порає дружину свого приятеля! Можна подумати, що це епізод із якогось дешевого фільму. Тепер ти просиш, щоб я забрався з цього міста? Ти кажеш мені, що я тут небажаний гість?

Поль понишпорив у шухляді й помахав перед ним рентгенівським знімком стегна.

— На згадку про тебе…

Габрієль поставив пляшку на стіл і подивився на знімок. Велика гомілкова кістка переламана. Коліно розтрощене. Він глянув на Полеві ноги. Права була пошрамована.

— Атож,— холодно сказав Поль.— Ти зробив із мене каліку на все життя.