Це було двічі

64

Ніде не затримуючись, Габрієль прямував сільськими дорогами Бельгії. Неподалік від Мона, за кілька кілометрів від кордону з Францією, він звернув на другорядний шлях, не освітлений, загублений у пітьмі. За пів години після його від’їзду від Круазія пустився дощ. Рясний, із великими краплями, що молотили по автомобілю, змусивши Габрієля вкрай зосереджуватися, попри те, що двірники діяли на повну потужність. Він їхав, керуючись вказівками навігатора. Якась нервова втома тяжіла на ньому, у потилиці пробігали електричні струми, але в грудях палало полум’я. Ще буде час відпочити потім.

Знову проймало його те, що виявив він упродовж останніх годин. І що далі він рухався, то більше запитань поставало перед ним. Що поєднувало Калеба Траскмана й Анрі Хмельника? Обидва митці, здається, мали особливе замилування смертю. Але про що тут, власне, йшлося? Чи знав Круазій про справжнє походження картини, якою володів? Габрієль зайшов у глухий кут. І час, що минув, грав проти нього. Від цього він аж нетямився.

Синтетичний голос навігатора вказав, що треба повернути ліворуч, на шлях, що його він побачив останньої миті. За кілометр фари вихопили з пітьми високу колючу огорожу по обидва боки ґратчастих відсувних воріт, наїжачених шпичками і лезами, що, вочевидь, мали відлякувати охочих упхнути туди носа. Щит із символами небезпеки хімічного отруєння попереджав: «Небезпечний об’єкт. Замкнено. Під охороною. Заходити суворо заборонено, проникнення переслідується законом».

Габрієль зупинив автомобіль на тій дорозі, де не було далі ходу, і ввімкнув фари на повну потужність. За струменями дощу нічого не було видно, але враження було таке, наче він бреде бозна-куди чи, може, простує серед піль. Жодного зблиску на обрії, перші сліди цивілізації були кілометрів за десять. Скрізь була мертва тиша. Довкола нього буйно розрослися кущі й бур’яни, попророставши навіть крізь асфальт.

Він зашморгнув замок своєї куртки під саме горло і поринув у той хаос. Спробував відкотити ворота, але вони були замкнені величезним замком у вигляді літери U. Він оглянув його зблизька і виявив, що на ньому немає й сліду іржі, яка була зате на перекладинах і шпичках колючого дроту. З другого боку вгадувалися звивисті контури труб і чорне громаддя складу.

Грузнучи у грязюці, він пройшов попід огорожею з правого боку, холодні струмені спливали його щоками. Якого дідька він тут робив? Він так закусив вудила, але ж тому, що написано було в записнику, було понад дванадцять років. Не було чого шукати в цьому старому занедбаному складі.

Проте він ішов далі, його гнала якась потужна сила, якої він не міг пояснити. Сподівався знайти діру, місце, де дроти геть проржавіли, та марно. Пролізти між ними було неможливо, тому що дріт був із подвійними ріжучими шпичками,— ті леза були як в огорожах військових об’єктів і завиграшки могли пошматувати вени,— і клубками висів над ним на висоті двох метрів. Тоді він дістав із багажника свого «мерседеса» домкрат і почав чимдуж гатити по вушку замка. Вібрація від ударів відлунювала в його хребті.

Гадав, ніколи не доможеться свого, та за кілька хвилин замок таки піддався. В нього аж шкіра облущилася на долонях. Він дихнув вогким повітрям, яке освіжило його легені, погасив фари і ввійшов на територію. Поминув порожню будку охорони, пройшов повз будівлю для складування заввишки кілька метрів. Далі бовваніли чотири вертикальні циліндри, що скидалися на готові до старту ракети. Зміїлися труби, в пітьмі видніли драбинки, що пнулися вгору по сталевих стінах. Давні кольорові етикетки нагорі майже не читалися. Хімічні символи, застереження. Усе воно було порожнє, прибране, очищене до останньої молекули.

Габрієль не знав до ладу, що він шукає. Пройшов між двома сірими цистернами, що лежали горизонтально, вмуровані в бетонні цоколі, попрямував до великого складу, розташованого за двадцять метрів від тих ракет. Обабіч вхідної брами зі сталі височіли гори порожніх барил. На брамі теж був такий самий замок, як і на воротах. Увійти було неможливо, навіть рампою для розвантаження, бо там вхід був заварений. Треба було знову брати домкрат. Габрієль геть упав на дусі, він був мокрий як хлющ, натруджені м’язи боліли.

Проте знайшов у собі сили знову гатити по металу. Задля мотивації він переконував себе, що ці труднощі були спрямовані лиш на те, щоб знеохотити його, щоб завадити йому сягнути мети. А якої мети?

За п’ять хвилин він був усередині. Виснажений, не тямлячи себе від болю. Дощ перестав дошкуляти йому до кісток, бодай цього він домігся. У цілковитій пітьмі приміщення довелося користуватися мобільником як ліхтарем. Звук його кроків здіймав золоті порошини куряви.

Він окинув поглядом простір довкола себе і впевнив­ся, що камер відеоспостереження нема і близько. Застереження біля воріт було тільки задля того, щоб налякати. Він оглянув приміщення, пройшов коло відчиненого блок-контейнера фірми «Альжеко», що стояв на будівель­них блоках і був порожнісінький, потім подався далі у склад. Пройшов широким коридором і потрапив до алеї щільників десятиметрової висоти. Враження було таке, наче він рухається нескінченним вуликом. Майже всі шестикутні відділення містили в собі величезні барила різної барви, усі вони лежали. Їх були сотні, скільки сягне око, хоч видно було не далі носа.

Він роздивився ті, що були на рівні його зросту. Накривки були обкуті обручами, щоб неможливо було відкрити. Габрієль постукав по декотрих: порожньо. Слава богу, з огляду їхній вміст. Із наліпок він виявив, що в зелених барилах був аміак, у червоних — їдкий натр, у жовтих — соляна кислота. Що ж до чорних, більших і з товщими корпусами, то там була фтористоводнева кислота, одна з найсильніших. Не та, що розведена, у вільному продажу. Тут ішлося про тисячі літрів із високою концентрацією.

Що може бути ліпше для того, щоб знищити тіло? Декотрі з цих кислот могли розкласти людину до останньої клітини щонайменше за день. Не треба було тіло закопувати, спалювати чи топити в океані. Цю білкову структуру можна було простісінько стерти з лиця землі, не лишивши і міліграма ДНК.

І Калеб Траскман це знав. Письменник, що жив за сотню кілометрів звідти, назвав цю місцину серед інших способів позбутися трупа.

Габрієлеве серце вискакувало з грудей. Неможливо було уявити, що Жулі привезли сюди, щоб…

Він не зважився сформулювати слово, яке попри все вже стояло на порозі його свідомості.

Розчинити.