Це було двічі

73

Здригаючись від холоду, Габрієль підтягнув замок своєї куртки під самісіньке горло, підняв хутряний комір, затуляючи вуха, і покинув готель. Він шкодував, що вирушив у дорогу, не взявши ні шапки, ні рукавичок. Дев’ята ранку, градус нижче нуля. Густа, просякнута вологою імла клубочилася поміж деревами і обмежувала поле зору відстанню простягнутої руки.

У салоні автомобіля він увімкнув обігрівач на повну потужність, виїхав на DW896 і поглянув на лічильник кілометрів, коли вже покинув селище. Ще п’ять кіломет­рів, їхав він помалу, дивлячись праворуч, як сказала йому вдова. Угледів дорогу, що звертала в хащі, не було там ніякого щита з написом, що вказував би на те шале, і звернув у ліс, на кам’янистий прослідок, що прямував невеличким узгір’ям. Метрів за сто шлях йому перегородили ґрати. «Własność prywatna»,— написано було на табличці. «Приватна власність»,— здогадався він. На тій брамі висів простий замок.

Кілька хвилин прямував він попід сіткою, напнутою по­між деревами, що обгороджувала, як можна було здогадатися, чималеньку територію. Габрієль завиграшки переліз її, вхопившись за гілляки. Вражало вже те, що він ішов лісом, який був оповитий туманом, та ще й у цих польських Карпатах вовки, мабуть, почули його за цілі кілометри… Чекав, що тишу ось-ось розітне виття, та чутно було тільки шурхотіння його кроків.

Поміж стовбурами буків, кленів і білих сосон забовваніли контури шале. То була велика споруда з колод, із дверима, на яких були скульптурні троянди. Тяжкі віконниці були зачинені. Від даху тягнулася лінія електромережі, яка губилася десь у сутінках, може, провадячи до маєтку іншого багатія. Габрієль швидко обійшов довкола будинку. Єдиним способом проникнути в дім було зламати віконниці. Щосили потягнувши, він виламав засув, а потім розбив шибку.

«Я жандарм, то знаю, як діяти»,— казав він вдові. Заспокоїв себе тим, що ніхто не подаватиме скарги.

Застромивши руку в діру й опустивши засув, він відчинив вікно і заліз досередини. Притулив руку до радіатора, який перебував у режимі незамерзання, що забезпечувало кілька градусів тепла. Підлога затріщала під його кроками. У кімнаті було видно несучі конструкції, стелю перетинали грубі сволоки. Велика кухня з одного боку, вітальня-їдальня з другого. Біля кам’яного каміна, де висіли одна під одною мисливські рушниці, стояв бюст вовка. Чималий калібр. Стіни прикрашали картини з мирними, заспокійливими краєвидами. Нічого спільного із жахами бельгійського замку.

Відколи помер Хмельник, ніхто не бував у цьому шале, проте в Габрієля не було такого враження, що дім занедбаний. Пилюги майже не було. Він підійшов до кутового дивана з подушечками і уявив, як промисловець сидів на ньому біля каміна, поліруючи приклади рушниць і готуючись до полювання на вовків.

Подався в коридор, зазирнув до купальні з великою масажною ванною і дорогим обладнанням, обглянув першу кімнату. В шафі висів одяг для полювання, стояли тяжкі черевики, коробки з набоями. Звісно, коли Хмельник вбирав цей одяг, у ньому озивалися інстинкти. Мабуть, щось страшенно збудливе прокидалося під час переслідування хижаків у такому лісі. Тоді, коли притуляєш приклад до плеча і проливаєш кров.

Друга кімната, трохи далі, призначалася для гостей. Порожні шафи, мінімальне опорядження. Ще недавно там, здається, хтось зупинявся. Габрієль помітив біля вішака два заляпані фарбою полотна, загорнуті в целофанову плівку, дві пляшки розчинника і пучок пензлів, обв’язаних еластиком.

Він окинув оком кімнату, певний, що в Хмельника була ще одна робітня, причому в цім домі. Йому здавалося, що людина не може кілька разів за рік бувати в цьому лісі лиш задля того, щоб полювати на вовків. Він глянув оком надвір, озирнувши обгороджену територію маєтку в пошуках якоїсь хатини чи повітки, та нічого не знайшов. Згадав картини із зображеннями Жулі та Матильди, а також того хлопчини в Паскаля Круазія: нерівні кам’яні мури і особливо коріння дерев, що звисає з низького склепіння.

А що, як дивитися не довкруги себе, а під ноги?

Він повернувся і знову почав шукати, розглядаючи долівку, відсовуючи дивани і фотелі. Серце його здригну­лося, коли в кімнаті для гостей виявив під ліжком чорно-­сірий килим, єдиний у всьому шале.

Пересунувши ліжко, він побачив сліди від пересовування на паркеті, й це підтвердило його припущення. ­Уявив, як Хмельник виконує ті самі дії, згортає килим, і перед ним постає квадратна ляда розміром метр на метр. У паркетній підлозі було сталеве кільце. Габрієль зазнав такого відчуття, наче врешті-таки добіг до краю його відчайдушний пошук, наче ось-ось має статися розв’язка. Він ухопився за металеве кільце, і в обличчя йому вдарив подих підземелля.