Це було двічі

42

Спокій. Будь-що зберігати спокій.

Лишившись на самоті, Поль підійшов до столу і глянув на пачку паперу формату А4, аркуші вже трохи пожовкли. Пописані від руки сторінки… Почерк вишуканий, щільний, чорне чорнило. Немає сумніву, той самий, що у записнику, почерк коханця Жулі. На верхньому аркуші праворуч унизу номер: «495». А на попередньому — літери, цього разу обведені синім… Ескіме готувався надіслати Корінні нового листа.

Очікуючи прибуття решти, він переглянув кімнати з міркувань безпеки. Холодильник на кухні увімкнений в електрику, всередині продукти. У вітальні нема ні телевізора, ні комп’ютера. Усе необхідне для гігієни — у ванній, але мінімум. У кінці коридору — дві кімнати, в них тхнуло цвіллю, але там було чисто, ліжка застелені. Габрієль здогадався, що Ескіме спав тут нещодавно — у тому ліжку, над яким висів хрест в узголів’ї — бо простирадла лежали в мішку для білизни.

У шафі висіло вбрання: старі джинси, верхній одяг, картаті сорочки. Він затримався біля фото, що стояло на нічному столику й було єдиним індивідуальним штрихом у кімнаті. Білява тридцятирічна жінка. Видно схожість.

Поль так і не знав, чи належала ця хата Давидові Ескіме. Чи, може, він придбав її. Або це була якась друга оселя його батька, яку Давид успадкував. Так само він не знав, хто призначав тут побачення Жулі влітку 2007 року. Поль повернувся до вітальні тієї миті, коли поріг переступили Седрік Дамеус, Бенжамен Мартіні і тридцятирічний капрал.

— Де моя дочка? — запитав він.

— З нею Брюне,— відказав Мартіні.— Вона в розпачі. Ми нічого не розуміємо. Що тут відбувається?

— Те, що самогубець, мабуть, Давид Ескіме.

— Да… Давид Ескіме з похоронного бюро?

— Він. І, вочевидь, він — наш анонімник.

Усі приголомшено перезирнулися. Коли вони второпали ту новину, Поль попросив заступника взятися до юридичних процедур, а капрала Жульєна Берже — розпочати вилучення предметів, які можуть їх зацікавити.

Під орудою Мартіні, який записував кожен крок, Дамеус зняв відбитки на клямці дверей, зовнішній і внут­рішній, потім зосередився на предметах, що лежали на столі. Поставив три жовті картки з номерами: одну — перед пачкою паперу, другу — перед конвертами, ще одну — перед ручкою, поробив світлини, запакував ручку, потім дбайливо помістив верхню сторінку в прозорий файл, щоб зберегти папілярні лінії, якщо вони там є.

Упродовж усього цього часу капітан роздивлявся біб­ліотеку. Раптом він побачив, що більшу частину займають детективні романи. Скільки їх там було? Тисячі? Проте Поль ніколи не бачив Ескіме з книжкою в руках. Ніколи друг його дочки навіть не натякав на те, що любить читати і взагалі цікавиться світом книжок. Він добре приховував свою гру.

Книжки були розставлені за прізвищами авторів і згід­но з абеткою. Він зупинився перед літерою Л. Моріс Леблан. Витяг «Пусту голку». На палітурці був намальований Арсен Люпен, обличчя серйозне, розглядає таємний код, записаний на клапті пергаменту. Погортав до сто вісімдесят сьомої сторінки, тієї, яку отримала поштою Корінна. Її бракувало. Так само, як і сто дванадцятої в «Десятьох негренятах», яку він дістав трохи далі, серед зібрання творів Агати Крісті.

Отож, Давид Ескіме діяв тут. У цій кімнаті готував анонімні листи і посилав їх із далеких міст.

І водночас він спав із Луїзою. Як той вовк у кошарі! Авжеж, хіба можна було вигадати щось ліпше, щоб стежити за розвитком слідства? Ніколи не кохав він її, тільки використовував. «Наплювати мені на твою дочку».

— Пане капітане…

Дамеус і Мартіні кивнули, щоб він підійшов. Експерт простягнув йому аркуш у прозорому файлі.

— Якщо прочитати по порядку обведені літери в новому листі, виходить таке: «Ця книга відповідає на всі ваші за…». Гадаю, він збирався написати «запитання».

— Дивно, що він не дописав фразу,— сказав заступник.— Навіщо зупинятися на початку слова?

— Та це одна з тих чудернацьких примх, що рояться в голові людини, яка ладна стрибнути і вбитися об каміння… Сторінка чотириста дев’яносто чотири… Що це таке? Витяг із рукопису?

Дамеус кивнув.

— Авжеж, передостання сторінка. Розв’язка на скелях в містечку Етрета, неподалік від славетної Голки.

— «Пустої голки»,— пробурмотів Поль.

— Тут чотирнадцять сторінок, написаних рукою, від чотириста вісімдесят першої до чотириста дев’яносто п’я­тої. Кінець історії.

— Усі інші сторінки мають бути тут, у хаті.

Поль хутко проглянув ті кілька аркушів. Помітив слово, підкреслене чорним, вочевидь самим автором. «Xanax». Один із паліндромів, написаних на стіні гідро­елек­тростан­ції.

Він поклав пакет і замислився… Подумав про кулон Жулі у вигляді книжки. Автором цієї писанини був таємничий коханець. Невже він мав якийсь стосунок до літературного середовища? Був письменником?

Уважно прочитав дві останні сторінки. Обстановка, описи, винятково трагічна розв’язка… Це скидалося на детективний роман. Оригінал, яким володів Ескіме. Може, він заховав його десь тут, у хаті. «Ця книга відповідає на всі ваші запитання».

Знадвору погукав капрал Берже. Поль попросив Да­меу­са вести далі роботу в приміщенні й у супроводі Мартіні пішов до повітки, де вже були відчинені двері.

Берже стояв перед панеллю зі світлинами та вирізками. Поль вдав, ніби вперше побачив їх, голосно зробив висновки, звелів капралові усе сфотографувати і потім познімати. Потім почав гортати альбом із трупами.

Мартіні, який стояв коло нього, пересмикнуло від огиди.

— Фотографувати небіжчиків. Та він хворий на го­лову!

— Ходімо,— сказав Поль, вручаючи альбом заступникові.— І не варто брати відбитків. У нас достатньо матеріалу, аби довести, що Ескіме був анонімником. Тепер я хочу підтвердження, що цей дім належав йому.

Мартіні погодився не протестуючи. Поль уже виходив, коли Берже сказав:

— Вона була пришпилена під вирізкою з газети,— мовив капрал, подавши йому світлину.

Поль придивився: перед відділенням швидкої допомоги лікарні в Сагасі позував гурт медсестер. Одна тримала табличку, де було написано: «Червень 1989 року». Видно, Ескіме не на жарт гнівався на жінку, яка на фото стояла скраю ліворуч. Її обличчя було настільки подряпане, що в глянцевому прямокутнику зяяла дірка.

— Прізвища на звороті,— пробурмотів Берже.

Цієї миті Поль відчув, що йому стисло горло. Він перевернув фотографію — і йому здалося, ніби забракло кисню.

Одне прізвище було обведене червоним. Номер відповідав медсестрі з продертим обличчям на світлині. «Корінна Журден».

Дівоче прізвище його дружини.