Це було двічі

36

Скринька із секретами дванадцятирічної давності.

Габрієль став навколішки і заходився розгрібати землю. Обережно узяв металеву коробку, струсив з неї землю і поставив перед собою. Вона була вкрита іржею, але не проржавіла наскрізь. Це давало шанс знайти її вміст цілим.

Двоє чоловіків обмінялися поглядами, ніби зо­сере­джую­чись. Поль зробив фото, перш ніж і собі стати на­вколішки. Кінчиками пальців він смикнув за мініатюрний засув, який заржавів, перетворився у порох. Потім підняв віко — і перед ним з’явився пакет-слайдер, щось на кшталт мішечка для зберігання заморожених продуктів. Він дістав його на світ божий.

Усередині був записник із покоробленою палітуркою. Попри пластикову обслону, час, як видно, пошкодив її. Поль простягнув Габрієлеві латексні рукавички, і той торкнувся записника, почуваючи, як стиснулося у нього в горлі.

— Обережно,— застеріг Поль.— Якщо папір розпадеться або порветься у тебе в руках, ти все зіпсуєш.

Сторінки злиплися, інші стали цупкі, мов папірус. Жулі, вочевидь, писала пером, синє чорнило зблякло або ж зникло. Перші сторінки прочитати було неможливо, лишилися тільки шматки слів або уривки фраз. Утім вони могли розібрати декотрі дати, що позначали записи.

— …17 липня 2007 року… 21 липня 2007 року… 23 липня…— шепотів Габрієль.— Мабуть, це такий собі інтимний щоденник, який вона почала писати в липні 2007 року. Здається, робила записи кожні два чи три дні.

Поль простягнув руку.

— Дай. Однесемо криміналістам у лабораторію. У нас немає спеціального відділу роботи з паперами, але вони спробують поглянути на цей записник. Якщо можна буде щось із ним зробити, його надішлють до Екюллі.

— Зачекай…

Габрієль намагався прочитати текст у патьоках чорнила і плямах сирості.

— «…коло нього…», «…нетерплячість наших побачень…», «…вгадати, що він любить, він залишається таєм…»

Він звів очі на жандарма.

— Боже милий! Полю, та вона з кимось зустрічалася!

Капітан навіть оком не моргнув — він, хто сьогодні вранці слухав одкровення Луїзи.

— Мабуть, літній роман? — запитав він.— Хлопчина з ліцею, місцевий приятель. Для дівчини її віку нормально.

Габрієль похитав головою. Потім умостився на землі під деревом.

— Ні, Жулі вже мала приятелів і неодмінно знайомила нас із ними, часом надто швидко. А того літа, напевне, було не так. Навпаки, кілька разів у записнику з’являється слово «готель», наполовину стерте, але це воно. Жулі працювала в готелі «Бескид» цілий липень 2007 року. Може, чоловік, про якого вона пише, був клієнтом? А то як вона познайомилася з ним?

Його зіниці спалахнули, коли звів погляд на верховіття дерев, які розгойдував гірський вітер.

— Та й цей кулон, якого вона буцімто купила десь. Це він його подарував, я певен тепер. Тому вона й казала неправду. У неї були стосунки, і ніхто про це не знав. Ми проґавили це, Полю.

Його погляд знову поринув у записник. На аркуші, що був вирваний із блокнота й прилип до іншого, він виявив малюнок шахової партії, зі старанно накресленою шахівницею і фігурками. Внизу напис: «Безсмертна партія Каспарова».

— Тут… це не її почерк,— прошепотів Габрієль.

— Певен?

— Ще й як. Ці слова написала не вона.

Поль зрозумів, що він має рацію. Чорнило там було темне, написано старанно, елегантно і рівномірно, якщо порівняти з попередніми сторінками.

— Жулі вже казала мені про ті «безсмертні» партії Каспарова. Це найвидатніші партії великих гравців, які залишаються в історії.

Габрієль вивчав записник далі. Натрапив на малюнки темним чорнилом, виконані талановитою рукою. На першому була подвійна істота, що складалася з двох чоловіків-близнят, які зрослися грудьми, один усміхнений, другий жахливий, із чорною цапиною борідкою — схожий на диявола. Внизу тим-таки чужим почерком було написано «ксифопаг». На наступних сторінках були накреслені вкрай складні лабіринти, і хибка синя риска намагалася знайти з них вихід, блукаючи вузькими коридорами, петляючи і повертаючись назад. Потім Жулі кілька сотень разів написала фразу: «Як пояснити картини мертвому зайцеві?»

— Що це за маячня?

Ще далі Габрієль виявив нові шкіци: гола Жулі з кулоном на шиї, в провокаційних позах. Ось вона лежить на ліжку, розставивши ноги. Стоїть навколішки, впершись руками в долівку. З пов’язкою на очах, рот роззявлений від насолоди. Чорнило, вочевидь, якісне, не зблякло із часом. Може, навіть китайська туш.

— Це вона. Це моя шістнадцятирічна дочка. Що за мерзотник, що за збоченець міг намалювати таке? Який мерзотник зазіхнув на неї?

Поль мовчав, зазираючи йому через плече. Габрієль більше не затримувався на тих нестерпних малюнках. Перегорнувши сторінку, натрапив на сторінку слів, написаних двома різними почерками, по черзі, наче у грі, де одне одному передає ручку після кожної відповіді. Жулі написала «аnna», він — «rever», вона — «pop», він — «snobons», вона — «radar», він — «semames» тощо.

— Паліндроми.

Полів погляд блукав схилом, сягаючи тієї далекої місцини, де ліс зливався у непросяжну темну стіну.

— Як на гідроелектростанції. Бляха, що це може озна­чати?

Габрієль подумав. Поль мав рацію, тут здуріти можна було. Понад дванадцять років відокремлювали слова в записнику й ті, що були написані на гідроелектростанції.

— Це означає, що моя дочка влітку 2007 року зустрічалася з чоловіком, який так чи так причетний до її викрадення. Індивід, що полюбляє шахи, як і вона, має гарний почерк, пропонує їй інтелектуальні ігри, головоломки. Любитель складних механізмів і логіки — й мерзотник, який малював її в негідних позах. Може, цей виродок змушував її робити таке? Ставати рачки голісінькою? Підкорятися?

— Це ж малюнки. Хтозна, як там було.

— Не роби з мене дурня. «Як пояснити картини мерт­вому зайцеві?» Бляха, як можна писати цю фразу на багатьох сторінках? Навіщо вона це робила? Це що, покара така була?

Габрієль глянув на подвійну істоту, щось на кшталт сіамських близнят, і уявив, який інтелектуальний уплив мав зрілий чоловік на молоду дівчину, в який спосіб він маніпулював нею, загарбав її, затягнув у свої тенета. Він закипав від думки, що той міг познущатися зі цноти його дитини. Спробував зберегти зосередженість. Він повинен з’ясувати, хто цей чоловік.

Габрієль гортав записник далі, знаходив інші списки, написані в тій самій почерговій манері. Список героїв детективних романів, славетних злочинців, знарядь для тортур, смертельної зброї, способів убивства. Він: «повішення», вона: «утоплення», він: «задушення», вона: «отруєння»… Від наступного списку занудило: там були способи позбутися трупа. Вона: «поховати», він: «спалити», вона: «віддати свиням, щоб з’їли», він: «содбен».

— Знаєш, що таке содбен?

Поль похитав головою. Габрієль припускав, що той чоловік був потайний, освічений, звабник, що міг загіпнотизувати Жулі, домінант. Що за темні спонуки могли підштовхнути дівчину до участі в цих зловісних іграх?

Дати сягали від липня до серпня. Попри кепський стан сторінок, Габрієль читав уривки, що свідчили про пристрасні, але порочні стосунки, які базувалися на підкоренні й маніпулюванні. Може, вона вбачала в цьому чоловікові спосіб кинути виклик усім заборонам?

Марно він шукав, дочка ніколи не писала про місце зустрічей і не згадувала імені. Завжди застосовувала до нього безликі займенники. «Він», «його»… Наче боялася, що хтось колись знайде цей щоденник. Хотіла його захистити. Де вони зустрічалися? Як часто? Як могла вона так добре приховувати їхні стосунки?

Наприкінці тон змінився. Габрієль подумки доповнював фрази, в яких бракувало слів. «Його поведінка стає дедалі химернішою…» «Він хоче, щоб я все покинула, поїхала з ним…» «Я зовсім сама…». «Він мене лякає…»

Останні читабельні рядки в щоденнику були: «Далі й далі розгадувати загадки. З його лабіринтами здуріти можна… Він каже мені про вбивства, про те, як описувати розкладені трупи. Це його нав’язлива ідея. Не хочу більше його бачити…» Ці слова датувалися вереснем 2007 року. Попередніх дат достеменно прочитати не можна було, зрозуміло було тільки, що Жулі вказала їх до того, як закопала коробку.

Габрієль поклав записник собі на коліна, сперся головою на стовбур, звівши очі до темних верховіть модрин.

— Це він, Полю. Я певен, за цим стоїть він. Він хотів її забрати і не міг стерпіти, що вона за ним не пішла. За кілька місяців він узявся за неї. Сірий «форд», Ванда Гершвіц. Ти казав мені про найманців. Вони діяли під його орудою.

Поль почав походжати туди-сюди тим майданчиком, де дванадцять років тому Жулі поставила свій велосипед, а на нього камеру.

— Не будемо поспішати, гаразд? Ми нічого ще не знає­мо.

Габрієль не слухав його, поринувши у свої міркування.

— Соленна переказала мені фрази, які ви склали з тих сторінок, що надіслав анонімник. «Я знаю, хто винен у цьому». «Я знаю, де вона». Цей анонімник знає про паліндроми, кулон і все, що можна прочитати в цьому записнику. Ці кляті паліндроми скеровані на те, щоб привести нас до цієї людини, але як?

Він згадав їх. «Resasser, Laval, Noyon, Abba, Xanax». Китайська грамота.

— Може, анонімник бачив їх разом цього літа? Може, він причетний до їхніх стосунків? Принаймні замість того, щоб допомогти нам, він, навпаки, вирішив іще дужче нам зашкодити. Чим може він мотивувати свої дії? Люттю? Помстою?

Його переповнений запитаннями погляд утупився в очі жандарма.

— Луїза, мабуть, знає щось. Це була її найліпша подруга. Вони завжди були вкупі.

Поль вдав, ніби думає, тоді покрутив головою.

— Вона ніколи не казала мені про щось таке, а то, ти знаєш, я пішов би цим слідом. Здається, пригадую, що того літа 2007 року ми чимало часу провели в Аржеле, у моїх батьків. І якби Жулі перебувала в стосунках зі старшим чоловіком, у трохи… складних і девіантних стосунках, то, напевне, ніколи не розводилася би про це. Вона пише, втім, що він її лякає, проте не поділилася з тобою, своїм батьком… Це те, в чому неможливо зізнатися.

Не можна було сказати, що він не має рації. Той чоловік, мабуть, залякав її, змусив мовчати про нього.

— Ти все ж таки запитай її,— відказав Габрієль.— Треба буде також допитати Ромуальда Таншона. Тих паперових книг реєстрації у нього не збереглося, все це було давно, але, може, йому на думку спаде якась деталь. І…

Поль простягнув руку, щоб узяти записник.

— Я знаю, що треба робити.

Він поклав записник до прозорого пакета, зашморг­нув блискавку і вкинув його в наплічник. Підвівшись, Габрієль побачив блакитні картонні прямокутники, що посипались на опалу глицю під його ногами.

— А це що? — запитав Поль, обернувшись до нього.

— Корінці від автобусних квитків, вони, мабуть, лежали в щоденнику.

Габрієль придивився до них уважніше.

— Зупинка «Сапіньєр». Лишилися чотири квитки.

— «Сапіньєр»…— повторив Поль, намагаючись пригадати.— Це остання зупинка перед окружною дорогою, за два кілометри від гідроелектростанції. Автобусна лінія була ліквідована у 2009–2010 роках, невдовзі після закриття гідроелектростанції. Ця зупинка давала змогу дістатися до Чорного озера, що слугувало резервуаром. До неї — понад п’ятнадцять кілометрів. Що могла там робити Жулі? Там нічогісінько нема.

— Таки щось там було. Може, відповідь на всі наші запитання.