Це було двічі

39

Жахливо. Те, що вони бачили, було просто жахливе.

Минуло трохи часу, поки Поль спустився драбиною, він увесь тремтів. Почав ходити туди-сюди, втупившись у землю, згріб Габрієля за комір, відіпхнув.

— Що ми наробили? Що ми наробили?

— Нічого не наробили, ми…

— Заткнися. Дай мені подумати.

Він сів на камінцях і обхопив голову руками, уяв­ляючи, як страшно буде сповістити таку новину Луїзі. То було жахіття.

Дивився на вигин дамби, на озеро, на модриновий ліс. У його вухах квилив холодний вітер, на плечі ліг смертний саван, мов колюче укривало. Глибоке безгоміння неозорих просторів висіло довкруги, коли він підвівся, обернувся і кинув оком на природу, що раптом явила йому вороже обличчя. Вони були самі на вершині льодовикового цирку, де восени ніхто й ногою не ступав. Щит із написом «Приватна власність» за кілометр звідти. Свідків нема.

Раптом він твердою ходою рушив схилом, навіть не глянувши на Габрієля. Вони піднялися до хатини. Поль зачинив двері рукою в рукавичці.

— Жулі сюди ходила в 2007 році! — гарячково казав Габрієль.— Ескіме причетний до цього! Треба зайти і глянути, що там усередині, потрібно…

Поль знову згріб його за комір.

— І лишити там скрізь наші ДНК? Ти здурів чи що? Бляха, загинув хлопець моєї доньки! Ти не жандарм, ти цивільний, справа не відкрита наново. Якщо дізнаються, що я був тут поза легальною процедурою, мені кінець! Генеральна інспекція насяде на мене, і я матиму серйозні проблеми, які призведуть до звільнення і зруйнують завершення моєї кар’єри. Що ж до Луїзи, це стане кінцем наших взаємин. Не хочу втрачати усе через твою ­маячню.

Одійшовши, він оглянув Давидів автомобіль. Треба було їм обійти усе кругом і повернутися на те місце, куди прийшли, а не лізти в повітку. Він прорахувався.

— Повернуся сюди офіційно. Зробимо усе за процедурою. Але треба ще подумати, як нам ліпше вибратися з цього осиного гнізда.

Він увійшов до повітки, взяв ганчірку і повитирав місця, де вони могли залишити сліди.

— Я подбаю, щоб криміналіст не так прискіпливо працював тут.

Габрієль зробив те саме. Старою серветкою витер верстат, сторінки альбому й вийшов за Полем. Той поставив засув у те положення, в якому він був, коли вони прийшли сюди, потім обидва швидко попрямували через ліс. Дійшовши до автомобіля, Поль узяв пакет зі щоденником, що лежав у багажнику.

— Ніщо не повинно дати змогу вийти на нас. Якщо я принесу цей записник у бригаду і в ньому знайдуть якийсь зв’язок із цією хатиною або Ескіме, то це неодмінно збудить підозри. Я позбудуся його.

Габрієль вихопив його з рук.

— Про це навіть мови не може бути. Ми не можемо його втратити.

Поль вдихнув повітря. Він силкувався будь-що заспокоїтися.

— Згода, згода, але все, що стосується його змісту, ти не повинен розголошувати. Принаймні віддай мені квитки. Вони тобі ні до чого, їх треба знищити. По суті, вони пов’язують нас із «Ялиновим гаєм», а ця зупинка пов’язує нас із цією місциною.

Габрієль дістав із кишені запальничку, поклав квитки додолу і підпалив. Поглянув на вовчу голову, викарбувану на запальничці, й на мить знову поринув у марення.

— …ошалів?

Він покрутив головою і затоптав попіл, а потім сів у автомобіль. Поль рушив із місця, у горлі йому стиснулося. Глянув у дзеркало, остерігаючись, що звідкись вигулькне любитель прогулянок лісом і помітить їх.

— Я висаджу тебе подалі від готелю. Ти візьмеш свій «мерседес» і поїдеш на плато. Ти повинен закидати ту яму. Усе зарівняй, накидай зверху сухої глиці. Відео фігуруватиме в розслідуванні, щоб не складалося такого враження, наче ми щось приховуємо. Може, хтось упізнає те місце, але там не знайдуть нічого, якщо копатимуть. А я візьмуся за себе, а то здурію. Повернуся в бригаду писати усі ті папери, які не мав часу оформити. З приводу того напису ще нікого не посилав на гідроелектростанцію, то пошлю завтра зранку. Уже пізно, я…

Їхав він занадто швидко і черконув віссю об камінь.

— А нехай йому…

Він зупинився, виліз поглянути на колесо і знову сів за кермо.

— Здається, шина не лопнула, слава богу.

Його лице, що знову зосередилося на дорозі, було бліде як полотно.

— Тіло буде видно із задньої частини гідроелектростанції, коли туди приїде група. Побачать Ескіме, розпочнуть слідство, зроблять висновок, що він виліз на дамбу і вчинив самогубство, що таки правда, зрештою. Авжеж, так і буде. Докори сумління спонукали його до…

— Атож, докори. От він і наклав на себе руки.

— Поїдуть до його хатини, обшукають її, побачать, що він той анонімник і, може, навіть більше.

Поль зиркнув на Габрієля. Він знав, що значить слово «більше».

— Скажи мені, що це подіє. Скажи, що цей план годиться.

Габрієль кивнув.

— Та годиться. Ескіме вийшов із хати, замкнув двері, піднявся на дамбу і стрибнув.

Вони виїхали на чільну автостраду. Поль звернув до Сагаса, знову глянув у дзеркало. Нікого. Його руки, що стискали кермо, розслабилися.

— Після Альбіона ти повернешся в готель і замкнешся у себе в кімнаті. Не забувай: щоденника не існує, тож і чоловіка, про якого писала Жулі, теж. Ніякої любовної історії, ніякого коханця, зрозуміло?

— Так.

— Завтра вранці ти повернешся на північ, щоб упорядкувати свої справи. Повідомлень мені не надсилай, я сам озвуся за день чи два. Головне, щоб ти був далеко від мене і від цього міста, а то потрапиш до в’язниці.

Габрієль кивнув.

— Я зроблю, як ти кажеш. Але мені хотілося б знати все про розслідування. Ти повинен інформувати мене про найменші твої кроки. Твоя справа — це моя справа.

— Це що, шантаж?

— Радше співпраця. Тобі багато втрачати, мені вже нічого. Хочеш ти чи ні, ми з тобою вже одна команда.