Це було двічі

54

Натиснувши кнопку домофона напроти прізвища «Волтер Гаффін», Поль одразу ж почвалав своєю хворою ногою на третій поверх. Дім виявився не дуже привітним, на сходовому майданчику не горіло світло. Коли він переступив поріг помешкання, Габрієль із труднощами замкнув двері — найближчим часом треба було викликати слюсаря. Його колишній колега стояв у передпокої, тримаючи під пахвою роман Калеба Траскмана. Він був у джинсах, а свій светр із погонами поміняв на вовняну куртку з блискавкою.

— Прочитав? — запитав Поль, не переймаючись звичними церемоніями.

Габрієль кивнув на стіл, де лежав його примірник.

— Обидва фінали.

Обличчя його було насуплене, очі видавалися темнішими, ніж звичайно, і з них видно було, що він не спав. Угледівши червоні прожилки довкола райдужки, Поль подумав, чи не плакав він часом уночі. Хутко роззирнувся по хаті: там віяло холодом, наче в морзі. Легко можна було уявити, яке життя провадив тут Габрієль, перш ніж податися до Сагаса і зазнати поразки, втративши там пам’ять.

— У тебе є вода? Я ніде не зупинявся дорогою. Понад вісім годин за кермом…

Габрієль налив йому склянку. Дивився, як Поль дудлить воду величезними ковтками. Він проїхав сам сімсот кілометрів, без колеги, як жандарм, що прагне дійти до краю. Це була його справа. Його невдача.

— Мартіні керує розслідуванням у Сагасі,— сказав він, ніби прочитавши його думки.— Дорогою я телефонував судді, довго пояснював йому, що знайшли ми в Ескіме і в Траскмановому романі. Заохотив якомога швидше прочитати книжку, щоб він міг оцінити розмах цієї історії. Тепер усі поінформовані про одну з найбільш імовірних версій: упродовж літа 2007 року Траскман винайняв хатину в Давидового батька, щоб написати твір, у нього був роман із Жулі, й він за пів року організував її викрадення. Усі знають те, що ми з тобою дізналися завдяки щоденникові. Ми володіємо майже тією самою інформацією.

Він скинув куртку і повісив на спинку стільця.

— Кажу «майже», бо, звісно ж, я не казав про родиму пляму в альбомі, яка може належати іншій зниклій дів­чині. Мені нелегко було б пояснити, як ти дізнався про ті світлини, і я не хочу ризикувати. Не може бути й мови про те, щоб хтось запідозрив, що ти був у шале того дня, коли загинув Ескіме, і поставив під сумнів його самогубство. Поки що, в жорстких рамках розслідування, зробили висновок, що Ескіме фотографував, сказати б, «класичних» мерців, які надходили йому для консервації. Найголовніша для нас Жулі, найголовніший Траскман. А далі буде видно.

Габрієль кивнув, потім показав у коридор.

— Передовсім тобі треба глянути на одну річ.

Повів Поля до кімнати. Картина лежала на ліжку біля купи розкиданих паперів. У денному світлі нажахані обличчя зі сплутаними косами, здавалося, витали над полотном, мов дві Медузи, що здатні були перетворити глядачів на каміння.

— О боже… Це Жулі?

— Жулі й Матильда Лурмель.

Обидва напружено перезирнулися, кожен шукав відповідей на неможливе в очах іншого.

— Частина того, що видається картиною, написана кров’ю,— пояснив Габрієль.— Цю кров я надсилав на аналіз до приватної лабораторії наприкінці серпня. Тим-то і просив профілі ДНК цих двох дівчат у Соленни. Щоб порівняти. Вони збігаються.

Капітан жандармерії, як і Габрієль перед тим, пошкрябав нігтем сухий матеріал, бордову масу на обдертому плечі Жулі. Уважно поглянув на лусочку.

— Її кров,— приголомшено повторив він.

— Тільки в деяких місцях. Зрештою, так я гадаю. Я заховав картину в сейфі у своєї матері. Мабуть, це і шукав злодій.

Вони знай розглядали те мерзенне творіння. Габрієль глибоко вдихнув повітря, щоб знову не знепритомніти.

— Жах на обличчях,— сказав він.— Це означає, що їм завдавали болю. Що той збоченець не задовольнявся, влаштувавши інсценізацію. Він узяв у них найінтимніше — кров.

Він застромив руку до кишені й помацав аркушик, який дала йому Матильдина мати. Думав він про це майже половину ночі, згадав про той струм, що пробіг між ними, той благальний вираз обличчя, коли вона простягала йому номер. Але він не дзвонитиме їй. Навіщо? Ліпше жити не знаючи, ніж дізнатися жахливу правду. Принаймні не залишалося жодного сумніву, що викрадення двох дівчат пов’язане.

Габрієль показав у куток полотна.

— Тут насилу видно підпис. Просто ініціали крихітними літерами: «А. Г.».

— То ці обличчя намалював не Калеб Траскман.

— І не Давид Ескіме.

— Ти натрапив на цей слід у такий самий спосіб, яким здобув цю картину?

Габрієль узяв один рахунок, що валявся серед паперів на ліжку, й подав його Полеві. Один рядок був підкреслений.

— Я здійснив покупку на триста дев’яносто євро десятого серпня у крамниці, що зветься «У Якоба», у Бельгії. Перевіряв у мережі. Це крамничка неподалік від вокзалу «Брюссель-Нор», такий собі комісійний магазин. Це могло там бути.

Поль поклав квитанцію. Те полотно і справді почало вже справляти на нього недобре враження.

— Я заберу її і віднесу в нашу лабораторію. Ти надаси свої банківські документи і рахунки. Вони допоможуть нам ліпше з’ясувати ці останні місяці.

Вони мовчки посідали за столом у вітальні. Габрієль приніс дві пляшки пива і чипси. Може, він і забув частину свого життя, та не забув погляду, який кидав на нього цієї миті колишній колега, спалюючи очима, немов задля того, щоб утримати при житті, ні їхніх довгих вечорів удвох у кабінеті, коли вони схилялися над поточними справами. Вони поверталися до минулого.

Поль простягнув йому фото.

— Тепер візьмемося до Калеба Траскмана…