Це було двічі

34

Допит Габрієля у присутності призначеного державою адвоката тривав недовго і скінчився ще до трина­дцятої години. Наприкінці Поль зазначив, що справа про незаконне проникнення до помешкання Едді Лекуантра піде своїм законним ходом, а поки що його випускають із камери. Він попросив Москато зачекати у нього в кабінеті й провів адвоката до виходу. Коли повернувся, Габрієль стояв і розглядав світлини.

— Він навіть рота не розтулив,— весело сказав Поль.— Не кожен день можна почути, як жандарм оскаржує затримання підслідного. Сідай.

Габрієль послухався, за ніч на лаві спина таки боліла. Після того клятого марення йому не пощастило заснути. Він досі чітко й виразно бачив обличчя своєї доньки, заплющивши очі, чув її голос. Він тримав усе це в собі, кинув оком праворуч: Луїзин кабінет був порожній, утім так само, як і всі інші. Звичайно, вона не казала батькові про його чудернацькі нічні пошуки фото Матильди Лурмель.

— Я ходив уранці додому до судді Кассоре, щоб викласти йому, яка обстановка була на місці убивства,— пояснив Поль.— У неділю не зовсім добре це робити, та відколи я пояснив йому, як вибирати мух для риболовлі, він ставиться до мене приязно… Треба ще ухвалити рішення про тебе. Хоч він ладен витурити тебе звідси, мов скаженого пса, я детально виклав йому, що відбувалося з тобою у ніч, коли сталося вбивство. Кассоре слухає мене і трохи мені вірить.

Габрієль потер щетину на підборідді. У Поля теж подекуди пробилася вона на щоках: він навіть не поголився перед розмовою із суддею і тепер мав вигляд, як у мерця.

— Уранці прийшли результати аналізів сперми, яку знайшли на трупі. ДНК визначили чітко: це твоя, Габ­рієлю.

Москато аж принишк на стільці.

— Ти знаєш, яку силу має аналіз ДНК,— провадив Поль.— Це цариця доказів. У деяких американських штатах цього доказу досить, щоб послати людину на смерть, без зайвих розмов. Але одна річ, якщо біологічний матеріал знайшли на місці злочину, і зовсім інша — на тілі. У цім і проблема. Цим ми, слідчі, й послуговуємося. Змішувати справжнє з гаданим, зіставляючи докази, що свідчать про події перед смертю…

Він зняв усі світлини зі стіни і склав їх у стос на столі.

— Ти колишній жандарм і раптом залишаєш очевидний генетичний матеріал на місці злочину, у цьому немає ніякого сенсу. Знаю, що ти втратив пам’ять, але не став дебілом. Принаймні так мені здається.

Великими літерами він написав маркером на дошці: «Ванда Гершвіц».

— Я присягнувся б, що незнайомка з берега річки — це вона. Поясню тобі теорію, що гуляє в мене в голові від учора. Послухай уважно, бо воно того варте. На цей шлях навів мене Волтер Гаффін.

— Волтер Гаффін…— приголомшено повторив Габ­рієль.

— Не знаю, коли чи як саме, але уяви таке: ти якось знайшов цю жінку, що причетна до викрадення ­твоєї доньки і яку ти шукав упродовж довгих років, Ванду Гершвіц. Вона повинна дати тобі відповіді. Та чи знає вона, де твоя дочка? Чи, може, була одною з помічниць, простою ланкою в довгому ланцюгу? Минуло чимало часу, і це не сприяло розкриттю правди. Ти мав два ва­ріанти. Перший: ти десь утримуєш її і лупцюєш, сподіваючись, що вона надасть тобі інформацію, з великими шансами, що це подіє. Як з Едді Лекуантром. Другий — ти дієш тонше: проникаєш у її світ, мов змія, що стискає­ться довкола своєї здобичі.

Поль простягнув йому фото голої спини жертви.

— На дівчині татуювання «братви», російської мафії. Ковбой робить із неї щось на кшталт найманця, виконавця ницих доручень. Цілком можливо, що вона не знала всього плану, тим-то й неможливо викрити ці мафіозні групи. Або ж через дванадцять років тодішня група вже не існує. У такому разі ті групи діляться, починають окреме життя, і їхні члени більше не контактують між собою. Ти повинен був дізнатися про все це, перш ніж узятися до діла, адже ти обрав другий варіант. Лупцювати її не мало жодного сенсу, це завело б у глухий кут.

Російська мафія. Габрієль зустрів те повідомлення, мов боксерську грушу, яку треба чимдуж гамселити. Чому ця мерзота зацікавилася його донькою? Куди вона завела Жулі? На кого працювали ті покидьки?

Під словами «Ванда Гершвіц» Поль написав «Волтер Гаффін» і обвів фломастером ініціали «В. Г.».

— Ти не міг дозволити їй упізнати, хто ти такий. Може, ця жінка бачила тебе, коли 2008 року стежила за Жулі, може, помітила тебе по телебаченню або на фото в газеті, коли справу поширювали в масмедіа. Тоді ти створив нову ідентичність. Поголив череп, стер доччине ім’я з руки, відпустив бороду, надів фальшиві окуляри, став цілком іншим. Тобі на дванадцять років більше, в неї нема жодних шансів упізнати тебе. Ти переїжджаєш у народний квартал Лілля, може, задля того щоб зблизитися з нею чи удосконалити свою нову зовнішність, і ось за три місяці ти отримуєш фальшиві документи і називаєшся Волтером Гаффіном, ініціали цього імені ідентичні з початковими літерами Ванди Гершвіц, тому що ти зібрався грати в її гру. Ризикована гра, але ти полюбляєш такий ризик. Вона всіх нас узула, і ти теж хочеш узути її як слід. У всіх значеннях цього слова.

Габрієль підвівся. Чоловіки замислено завмерли один перед одним. Як за давньої пори.

— То я, мабуть, мав стосунки з учасницею викрадення моєї дочки…

— Авжеж. Це гірше, ніж пустити собі кулю в ногу, але ти, звісно, зробив свій вибір. Єдиний спосіб дістатися до середини тієї організації.

— Інфільтрація.

— Щось таке, тим-то і фальшиві документи купив, на той випадок, якщо вони почнуть дізнаватися про тебе або порпатися у твоїх речах, коли тебе не буде поруч. Усіх прогалин між цим епізодом і твоїм приїздом у Сагас іще неможливо заповнити, але настала пора, коли ти вирішив повезти ту жінку туди, де все розпочалося. Може, ти пообіцяв їй романтичний вікенд у горах? Ви удвох спокійно їдете «мерседесом», автострадами, національними трасами… І ось посеред ночі ти приїздиш у той самий готель, винаймаєш ту кімнату, що й вона колись… Цікаво, запідозрила вона пастку, вгледівши табличку «Сагас»? Чи вона задрімала, коли ви під’їжджали? Уявляю, яке обличчя в неї було, коли вона це побачила!

Габрієль не здатен був щось підтвердити, але він знав, що Поль каже, як воно було. Усе складалося.

— Джигалися ви, перш ніж заїхати в Сагас? Перед від’їз­дом? Чи в машині, на майданчику для відпочинку, як двоє закоханих? Свіжа сперма живе довго, під час розтину неможливо визначити точного часу статевого контакту, який мав місце упродовж останніх дванадцяти годин. Словом, тоді…

Поль відчинив залізну шафу і взяв звідти кулон, де книжка була вже закрита.

— …у сьомій кімнаті сталася сварка.

Габрієлеві очі зблиснули.

— У неї був цей кулон на шиї, еге? Усі ці роки вона носила кулон моєї доньки. Тим-то Лекуантр і знайшов його під ліжком.

Поль переконано кивнув.

— Атож. Через це ви посварилися. Ти зірвав у неї із шиї кулон, почав допитуватися. Не знаю, що вона сказала тобі чи що саме зробила, але тоді ти впав на ліжко. Кулон, готель, Ванда — усе це було занадто інтенсивне для твого мозку. Може, ти знепритомнів? Був при свідомості, але цілком безпам’ятний? Як витлумачила Ванда те, що сталося? Усвідомила, що в тебе амнезія? Єдине можна сказати з певністю, що вона вшилася… Забрала свої речі, поцупила твій гаманець і чкурнула дверми, що ведуть на майданчик…

— Двері були відчинені. Коли я отямився і пішов поглянути на птахів, вони були відчинені.

— Але чому вона не забрала ключів від твого автомобіля? Як збиралася покинути місто? Гадаю, оскільки її застали неготовою, вона втратила будь-який практичний глузд. У поспіху вона не змогла ухвалювати правильних рішень. І це приводить нас до історії про шкарпетки у роті.

Габрієль насупив брови. Він понишпорив у купі світлин, поглянув на обличчя небіжчиці, зняте широким планом, і ті шкарпетки, забиті в рота.

— Поясни.

— Їй запхали ті шкарпетки після смерті. Як на мене, вбивця хотів повісити вбивство на тебе.

Габрієль покрутив головою.

— Я не можу встежити за твоїми міркуваннями.

Поль поклав трекер у пакеті поруч із кулоном.

— Власник цієї штуки… Скажу коротко: він їхав за вами з півночі, ховався десь поруч. Залишався на стоян­ці, спостерігав? Принаймні він перейняв ту Гершвіц, коли ти був непритомний. Може, вона все йому розповіла, може, він уже знав, хто ти насправді, хтозна. Потім він повіз Гершвіц своїм автомобілем, пообіцявши, що витягне із цієї халепи. Подався шукати безлюдної місцини. Приїхав до сміттєпереробного заводу. Погрожуючи ­зброєю, змусив Гершвіц скинути взуття, шкарпетки і погнав її босоніж по гальці.

— Навіщо він таке вчинив?

— Може, тому що несповна розуму? Це приносило йому задоволення, і він хотів погратися, перш ніж замордувати її? Я дізнавався, ці хлопці з російської мафії геть несамовиті, справжнісінькі психопати. Вона біжить, ламає щиколотку, беззахисна і нездатна втікати. Він змушує її проковтнути шахову фігурку — адже це улюблена гра твоєї доньки або просто він полюбляє такі ігри. Убиває її двома пострілами, потім інсценізує зґвалтування: кляп, спущена білизна, садна між стегнами, внутрішні ушкодження ломакою, що мали свідчити про насильство. Тієї миті птахи на сусідніх деревах сполохалися і почали налітати одне на одного у пітьмі. Була десь друга година ночі…

Габрієлеві нелегко було уявити ту сцену: чоловік заганяє ломаку в статевий орган своєї жертви, а довкола злива птахів. Шпаки не завадили йому довести до краю свою справу, але, можливо, змусили поспішити, а отже, і наробити помилок.

— Ти в готелі, виходиш із кімнати. Я вже казав, у мене є цілком вірогідні свідчення мешканців сусідньої кімнати, які знімають із тебе підозри. Ти повинен подякувати цим птахам. Без них для тебе усе було б непросто…

Поль помовчав кілька секунд, замислившись, потім провадив:

— Бачу тільки одну причину, з якої вбивця Гершвіц не застрелив тебе у тому сум’ятті: він розумів, що ти нічого не тямиш. Ти знайшов Гершвіц, але це і все. А слід Ванди нікуди не веде. Доказ цього — те, що ти повернувся в Сагас, бо нічого іншого тобі не залишалося. Вбивця знає це, тим-то і зоставив нам тіло, хоч міг зробити так, щоб його ніколи не знайшли.

— Замість того, щоб мене знищити, він вирішив, що ліпше назавжди засадити мене у в’язницю. З моєю спермою на її стегнах я майже не зміг би викрутитися.

Габрієль відхилив голову назад.

— Отак.

— Кассоре теж сказав таке. Він хоче ще уточнень, звітів, доказів, щоб ширше розглянути ситуацію, але, Габ­рієлю, на бога, є шанс, що все це — вбивство, кулон, новий напис на гідроелектростанції,— дасть змогу об’єднати провадження і знову відкрити справу Жулі. Це наводить мене на думку, що треба послати когось на гідроелектростанцію і сфотографувати останні написи.

Габрієлеві потрібен був час, щоб упорядкувати ті останні відкриття. Він згадав слова своєї матері: «Ти просто сказав мені, що, можливо, нарешті отримаєш відповіді. Дізнаєшся, що сталося з моєю внучкою…» У що він уплутався? Він глянув на трекер, що лежав перед ним, і здригнувся. Схований у матері сейф… То було в нього відчуття, що за ним спостерігають?

Із роздумів вирвав його Полів голос.

— Треба буде збагнути розвиток подій упродовж останніх тижнів. Ми повинні дізнатися, хто ця дівчина і як ти дістався до неї.

Габрієль кивнув.

— Кассоре мало не підстрибнув, коли я сказав йому про твої фальшиві документи, але він ладен поки що не звертати уваги на це порушення закону. Це не означає, що він забуде, але головне — розгребти усе те лайно, яке отруює наше місто вже дванадцять років. Я маю ще підписати два чи три папірці, а потім ти вийдеш звідси вільною людиною. За умови, що ти залишаєшся у нашому розпорядженні й надаватимеш нам усе, чого ми будемо потребувати, сказати б, як зговірливий свідок. Доступ до твого банківського рахунку, до інших послуг — інтернету, телефону. Завтра ти повернешся до Лілля, зазирнеш у свої папери і передаси нам усе, що здасться нам у розслідуванні. Вочевидь, якщо до тебе повернеться пам’ять, ти нас перших поінформуєш. Згода?

— Дивуєш ти мене, питаючи про згоду. Якщо це допоможе знайти Жулі…

— Чудово.

Габрієль із вдячністю поглянув на чоловіка, який сидів перед ним, колишнього друга, колишнього колегу.

— Ти знову виручив мене з біди, хоч і не зобов’язаний був цього робити.

— Це не співчуття, а пошук правди. Нічого я не дошукувався, тільки правди,— кинув Поль, опустивши очі, вочевидь, остерігаючись, що стане видно прогалини в його броні.— Ніч у тебе видалася кепська, і зранку пережив чимало емоцій, але я хотів би показати тобі ще одне.

Під уважним Габрієлевим поглядом він здійснив усі маніпуляції, що давали змогу відкрити кулон-книжку. Перед приголомшеним зором Габрієля відчинилася сек­ретна ніша.

— Це… картка пам’яті?

— Так, це вона. Цим відкриттям треба завдячувати експертові з лабораторії.

Він вставив її в адаптер і повернув екран.

— На картці був один фільм. Твоя дочка хотіла зберегти місцину, де вона закопала річ, що, ймовірно, була для неї важлива. І a priori хотіла, щоб ніхто не міг віднайти тієї схованки…

Нахилившись уперед, Габрієль мовчки дивився те ві­део, склавши руки на столі. Він насилу стримав сльози, коли на екрані з’явилася Жулі, якою вона лишилася в його пам’яті. Бачив її сльози, чув її схлипування, що наче ножем тнули його серце. Коли вона почала панорамну зйомку, він випростався, забувши на якусь хвилю про втому.

— Я знаю, де це.

— Де?

Габрієль покрутив головою.

— Ти, може, гадаєш, що я дозволю тобі податися туди без мене? Хочеш знати? То бери мене із собою.

— Дуже добре… Але ми не будемо гратися в Старскі й Гатча. Хоч зараз тут і небагато люду, я не хотів би, щоб нас бачили разом. Забереш у коморі свої речі й поїдеш звідси своїм автомобілем. За годину чекай на мене за сто метрів від готелю «Бескид». Викопаємо минуле.