Це було двічі

48

Білі латинські хрести сумно прямували у нескінченність. Військові цвинтарі з обох боків обступали трасу національного значення, що розтинала поля, простуючи у напрямку Арраса. Траур і згадки про ту страшенну різанину, якою була Перша світова війна, зокрема, і в цьому місці, де стояв фронт.

Габрієль теж провадив війну, нещадний поєдинок проти чорної діри в його пам’яті й викрадення його дочки. Задзвонив телефон. Поль.

— Нащо ти намагаєшся зв’язатися зі мною? Це я маю тобі дзвонити,— накинувся він.

Габрієль зупинився на узбіччі.

— Слухай уважно. Перш ніж повернутися на північ, я заїхав до Орлеана, до Жозіани Лурмель, матері іншої безвісти зниклої дівчини.

— До Орлеана? Іншої зниклої? Що ти мелеш?

— Два місяці тому я попросив Соленну про витяг із бази даних ДНК, що стосується Жулі й такої собі Матильди Лурмель. Не знаю, чому я це зробив. Тому поїхав до матері Матильди, щоб спробувати збагнути це. Її дочку викрали одного вечора 2011 року, коли вона бігла набережною Луари. Слідство скінчилося нічим, але я бачив фото дівчини. Слухай уважно: в неї на стегні родимка у вигляді конячої голови…

— Як в альбомі Ескіме?

— Така сама.

Довге мовчання. Габрієль знав, у який глухий кут загнали Поля ці відкриття. Те, що Соленна діяла за спиною свого начальника, поєднання двох викрадень, причетність Ескіме до справи, що виявляється дедалі мерзеннішою. У вухах задудонів серйозний Полів голос.

— Якщо це правда, і та Матильда померла, й Ескіме увічнив її в цьому альбомі, то як ти міг установити зв’язок із нею? Чому ти хотів її профіль ДНК і водночас профіль Жулі?

— Я достеменно не знаю, може, натрапив на слід тут, на півночі, який дав змогу встановити зв’язок. Своє помешкання в Ліллі я застав обікраденим. Той чоловік — чи його люди,— шукали те, що я заховав у сейфі в матері. Зараз я туди їду. А в тебе що нового?

— Усе йде своїм шляхом, але не рухається в тому самому ритмі, що й ти. Озвуся пізніше. Бережися. І телефонуй, коли матимеш якусь інформацію.

Скінчивши розмову, Габрієль знову ввімкнув двигун, нездатний, як і Поль, зібрати докупи всі фрагменти пазлу. Сподівався, що в матері знайде інший ключ.

Коли сонце обарвило небосхил жвавими кольорами, він рушив поперечною автострадою, над Невілль-Сен-­Вааст, і заїхав у містечко з однаковими будинками, що справляло винятково сумне враження, мури були сірі, а дахи, всі як один, укриті темно-червоною черепицею. Усе було заклякле, без жодних ознак життя. Коли Габ­рієль вийшов на хідник, йому здалося, ніби він вдихає самісінький дух смерті.

Тричі постукав у двері, в горлі йому стислося. У прохилених дверях зблиснули два топази арктичної блакиті. Жаніна зняла безпековий ланцюжок і відчинила стулку дверей. Габрієль був приголомшений тим, які спустошення завдала старість. Хоч очі її лишилися ті самі, сама вона була просто билинкою з непомірно довгими руками і вузлуватими ліктями. Коси її, здавалося, раптово посивіли і стирчали розрізненими патлами. Вона, яка завжди дбала про свою зовнішність, своє вбрання… Мати була згорблена і спиралася на ціпок.

Габрієль ніжно поцілував її і швидко пішов до вбиральні. Там беззвучно заплакав, закривши вуста рукою. Він був мов той в’язень, що зустрів свободу після довгих років у камері, бачить обличчя, що змінилися, інший світ, і розуміє, що ті втрачені роки у чотирьох стінах ніхто йому не відшкодує.

Потер повіки, глибоко вдихнув повітря і вийшов. Жаніна підігріла цибулевий суп у своїй малесенькій кухні, яка складалася з мікрохвильової печі, плити на дві конфорки і холодильника. Вікно виходило на луки і далекі терикони вугільного басейну, який о цій порі скидався на фестиваль китайських тіней.

— Бачу, в тебе клопоти,— сказала вона, ставляючи на стіл дві миски.

— Усе гаразд, мам. Проблеми з пам’яттю. Але все повинно владнатися, кажуть лікарі.

Він з’їв суп, жадібно змаламурив мазанки з маслом. Від тієї їжі всередині потепліло, і йому стало легше. Трохи погомонів з матір’ю, адже не міг знову поїхати звідси, мов злодій, та й незмірної втіхи завдавало йому складання цеглинок минулого і відновлення стіни своєї пам’яті. Зрештою йому так потрібно було, щоб хтось міг розповідати йому про нього.

Мати розповідала. Ще до Лілля він винайняв будинок на околиці Арраса, неподалік звідси. Це він улаштував її в цьому притулку і взяв на себе частину видатків — перекази автоматично надходили з його рахунку. Помінявши чимало професій, він улаштувався в будівельній фірмі, попрацював там рік і без попередження перебрався до столиці Фландрії.

Вона ж таки підтвердила йому те, що вже казала по телефону: відколи він покинув свою роботу і жив у Ліллі, вона його майже не бачила, хіба що тоді, коли він привіз до неї сейф. Тоді вона помітила, що він змінився зовні й почав нервуватися.

Після обіду вона провела його до кімнати і показала на шафу.

— Ось тут він, твій сейф. Такий тяжкий, що ти не міг занести його і попросив допомоги в сусідового сина.

Габрієль відчинив двері. Сейф заввишки п’ятдесят сантиметрів був прикручений до підлоги шурупами, залитими бетоном. Його неможливо було вкрасти.

Він став навколішки і зняв шнурок із шиї. Коли стало зрозуміло, що ключ пречудово підходить, усередині в нього усе похололо. Чутно було, як позаду хрипко дихає мати. Їй теж хотілося знати.

Усередині було два пакети. Велике непрозоре упакування, розташоване по діагоналі, щоб поміститися в сейфі, вочевидь містило картину або рамку. Він поклав його на ліжко, не розгортаючи, бо спершу взявся до другого пакета, конверта класичного формату з крафтового паперу. Коли він дістав звідти свій паспорт, посвідку особи, банківську картку і права на ім’я Габрієля Москато, йому полегшало: нарешті він став самим собою.

Відкрив іще один пакет, що був разом із його докумен­тами — і дістав чотири аркуші, скріплені по два. Ті, що були зверху, містили малюнки із числами і складні тексти. Його рукою було написано:

Профіль ДНК Матильди Лурмель, надісланий Соленною 30.08.2020 року.

Профіль ДНК Жулі, надісланий Соленною 30.08.2020 року.

— Що це таке? — запитала мати.

Поринувши в думки, Габрієль не відразу відповів.

— Нічого, технічні дані, які надіслала мені одна колега із Сагаса три місяці тому.

Він узяв нижні аркуші. Емоції змусили його опуститися на ліжко. Ішлося знову про малюнки і профілі ДНК, але походили вони з іншого джерела. На кожному аркуші він знову занотував:

Профіль ДНК 1, надісланий приватною лабораторією через інтернет, на основі зразків крові 24.08 2020 року.

Профіль ДНК 2, надісланий приватною лабораторією через інтернет, на основі зразків крові 24.08 2020 року.

Побачивши те, він був приголомшений. Зразки крові цілковито відповідали файлу, який мала поліція.

Словом, за кілька днів до того, як він отримав профіль ДНК від Соленни Пелтьє, йому надійшли дані від приватної лабораторії про зразки крові його дочки і Матильди Лурмель.