Це було двічі

17

Одразу ж після візиту до бригади Габрієль відвідав свій колишній банк. Згідно з поясненнями працівника установи, він переказав свої кошти до лілльського відділення тієї самої групи 2012 року, коли розлучився. На основному рахунку лежало тридцять тисяч євро, чимала сума, але страхування життя закрито було в рік розлучення. У 2013 році на рахунок надійшло понад сто двадцять тисяч євро. Звісно ж, то була його частка за будинок.

Витяги за останні три місяці вказували тільки на видатки. Надходжень не було. Численні зняття коштів готівкою здійснювалися у Ліллі або в Брюсселі. Ким? Габ­рієлем Москато чи Вольтером Гаффіном? Він подумав про фальшиві документи. Вони, вочевидь, коштували силу-­силенну грошей…

У телефонній крамничці він придбав найпростішу модель мобільника, що, втім, була ще надто складною для нього. Продавець перевірив його персональні дані й надав йому телефон із колишнім номером за двадцять хвилин. Пояснив, як працює фотокамера, GPS… Габрієль опинився в іншому вимірі: ці смартфони тільки кави не готували, а так усе вміли.

Вийшовши з крамниці, він набрав материн номер, натискаючи безпосередньо на екран — справжнісінька революція для нього, та десь підсвідомо ті дії звичні були для нього. Тремтячий голос в автовідповідачі змусив його здригнутися. Він записав голосове повідомлення. «Мамо, це Габрієль… Зателефонуй мені, якщо зможеш. Все гаразд… І… мені приємно чути твій голос».

Він проїхав попід виправним центром. Як розвинулася криміналістика, закони, техніки слідства? Він не орієнтувався у всіх тих царинах. Належав до 2008 року, звідки його разом із найгіршим багажем викинула в майбутнє машина часу. Вцілілий у незнанні.

Проїхав іще два кілометри. Збоку побачив житловий квартал, що приліпився до схилу гори. Ряди будинків були споруджені кількома терасами, горішні були найдорожчі. Він постукав у двері скромного помешкання, бетонного куба, потинькованого в кремовий колір, із вік­нами, де видніли вазони з рожевими та фіалковими геранями. Усією душею сподівався він, що Соленна Пелтьє досі мешкає тут.

Побачивши ту жінку, він так зрадів, що міцно обняв її. Потім відступив і оглянув із ніг до голови. Його колишня колега ніколи не дбала про свою зовнішність, і час нічого в ній не поліпшив. Сивуваті коси спадали розкуйовдженими патлами на перуанське пончо з вовни альпаки, вуста були сухі й потріскані, мов фініки.

Кашляючи, вона запросила його до хати. Яким вітром принесло його до молодої пенсіонерки, якою вона стала насилу місяць тому? Габрієль позбирав у пам’яті всі ті жахливі години, які пережив останнім часом. Він не сказав їй про дівчину, з якою приїхав у готель, але вона вже знала про труп, знайдений на березі Арви. Прочитала статтю в газеті.

Почастувала його чарчиною зі старою слив’янкою, свою ж вихилила одним духом. Потім довго дивилася на нього, ніби намагалася понишпорити в його голові.

— Ти дзвонив мені часом,— сказала вона, поставивши свою чарку на столик.— Питав, що нового, як просуває­ться розслідування…

Габрієль постукав у добрі двері, Соленна Пелтьє лишилася єдиним його зв’язком із Сагасом. Він пив свою настоянку дрібними ковточками, почуваючи ще від учорашнього дня, що в нього є певна залежність від алкоголю. Ще один огидний дарунок від того, ким він був раніше?

— Звичайно, Поль заборонив нам надавати інформацію, якщо ти раптом спробуєш із нами зв’язатися. Знаєш, я ніколи не схвалювала того, що ти зробив із ним, але… Жулі була моя хрещениця, та й ми з тобою працювали разом понад двадцять років. Ти завжди був чоловік прямий, попри деякі відхилення. Але, скажи мені, хто без гріха в нашому проклятому ремеслі? То твоя дочка, ти мав право знати.

Вона знову налила собі чарку. Чохли на фотелях — у котячій шерсті, вбрання — на спинках стільців; Габрієль уявив, як ведеться їй у відставці. Наскільки йому було відомо, хрещена мати Жулі ніколи не знала чоловіка. У бригаді її прозивали Залізна Пані.

— Ти кажеш мені про ту Ванду, про сірий «форд»… Це найсерйозніші сліди, які в нас були. Ясна річ, та жінка прибула з метою розвідати обстановку, вона була пов’язана з водієм автомобіля. Поль і кожен член слідчої групи твердо вірили в це…

Габрієль стиснув кулаки. Значить, колишній колега збрехав йому.

— Здається, ти не зробив зіставлення,— виснувала Со­ленна.— Не дивно, це я помітила той зв’язок.

— Якого зіставлення?

— Хіба це ім’я — Ванда Гершвіц — нічого тобі не нагадує?

Він похитав головою.

— Це ж дівчина з фільму, що вийшов 1980 року, «Рибка на ім’я Ванда». Пригадуєш? Роль Ванди виконала Джеймі Лі Кертіс.

Єдине, що пригадував Габрієль, це чоловіка, який длубався в акваріумі, намагаючись зловити червону рибину, яку хотів з’їсти.

— Щось не дуже.

— Ванда разом зі своїми спільниками брала участь у викраденні діамантів, вона все те й організувала. Як і всі, ти бачив той фільм і, як і всі, пам’ятаєш тільки ім’я героїні. Ванда. Ванда Гершвіц… Ніхто не звернув уваги на нашу фальшиву Ванду, бо вона робила все, щоб не траплятися на очі. Ніяких правопорушень, снідала в готелі, номер із дверима, що виходили просто на стоянку, уникала зустрічатися з управителями готелю. Невидимка. Упродовж двох тижнів вона, вочевидь, стежила і ходила за Жулі. Може, навіть підходила до неї на вулиці, у крамниці, у басейні. Хто остерігався б жінки? Тієї суботи вона знала, що Жулі пополудні тренуватиметься. Вона попередила свого спільника — чи спільників — із сірого «форда», ті виїхали не знаю звідки і викрали її. Потім Ванда поїхала з міста. Чиста операція кількох людей, без промахів. Запланований сценарій. Як на лихо, попри всі зусилля, ми зайшли в глухий кут. Було запізно. Час минув, ніхто вже нічого не пам’ятав.

Вона зітхнула і глянула на свою чарку.

— У цьому розслідуванні ми так нічого й не домоглися. Гадаю, ти знаєш про Лекуантра.

— Авжеж. Я зустрів його вчора у коридорі й не впізнав. Хотів поговорити з ним сьогодні вранці. Але він не працює по суботах.

— Ми теж підозрювали його. Звісно, такий слід! Місцевий хлопець, який одного вечора 1997 року зазнав такої похоті, що мало не зґвалтував дівчину в Шамбері. Йому було тоді всього двадцять років, але такі люди й надалі залишаються небезпечними звірюками. Зрештою, так я гадаю… Та й ти так гадав.

— Я досі так вважаю.

— Але це не він, Габрієлю. Лекуантр працював, коли Жулі викрали. Перевірили все його життя, обшукали його дім, кожен квадратний сантиметр саду, підвалу — і все безрезультатно. Що сталося з Жулі? Чому з нею? Хто була та Ванда? Ніхто не знає. Ти уявити не можеш, як я засмутилася, коли об’єднання розпалося 2015 року. Джеф не захотів бути секретарем, ти був надто далеко, не було більше енергії, не було бажання. Зрештою нас лишилося четверо. Не було вже чого шукати. Не було на що сподіватися. Сім років спливло… Я пішла у відставку із цією поразкою, що зависла на мені, мов ярмо. Жулі була моя хрещениця. Для жандарма немає гіршого, ніж припинити розслідування і потім жити із цим до кінця своїх днів…

Габрієль сів коло неї і поклав їй долоню на плече. Він завжди почував до неї ніжність. На підвіконні мурчав старий кіт.

— Я знаю, що ти все зробила, Соленно. Тобі нема чого докоряти собі.

І тоді вона опустила очі. Габрієль відчув, як її потилиця напружилася.

— Може, є те, про що я мушу знати?

Вона підійшла до вікна і взяла кота, погладжуючи його ніжними порухами.

— Дві речі. Перша сталася за кілька тижнів перед тим, як я пішла на пенсію, наприкінці серпня цього року. Ти зв’язався зі мною і попросив понишпорити в Національній базі даних ДНК і надіслати тобі на електронну пошту графіки ДНК Жулі й іншої жінки — Матильди Лурмель.

— Генетичні профілі? Навіщо?

— Ти не хотів розповідати про це. Казав, щоб не втягувати мене. У тебе був якийсь дивний голос, у ньому відчувався страх, який і мене тут вразив. Мабуть, у тебе щось було, і воно привело тебе від Брюсселя сюди. Ти мав усе пояснити мені, коли воно скінчиться.

— Як? Що мало скінчитися?

— Хтозна. Спершу я відмовилася давати тобі ці дані. Доступ до бази даних ДНК контролюється, і я не хотіла проблем. Але за кілька днів урешті зателефонувала. Зробила це для Жулі, для тебе.

— Чому Матильда Лурмель? Хто це така?

— Я пошукала в інтернеті. Це зникла безвісти дівчина. Двадцять років, жила в Орлеані. Сталося це 2011 року, через три роки після Жулі. Вона безслідно зникла і більше не подавала ніяких ознак життя.

— Як і Жулі.

— Атож, як і Жулі. Але я вже й не знаю… Можу тільки сказати тобі, що я не бачила й близько її імені в нашій справі й не хотіла порпатися в цьому напрямку, щоб не привертати увагу.

Габрієль нічого не розумів. Навіщо йому ДНК-профілі дочки і тієї невідомої дівчини? Яка користь із тієї графіки, що небагато могла означати, та й прочитати її було б неможливо? І що він робив у Брюсселі? Звісно, існував зв’язок із сірим «фордом», украденим правопорушниками в Бельгії. Так чи так, його прохання було, звісно, не дрібницею: він, мабуть, ішов серйозним слідом.

— Ти казала про ще одну звістку,— нагадав він.

— Так, так. Давно вже кортить сказати тобі про це, але… ти вмить примчав би сюди, і моя кар’єра опинилась би під загрозою. Поль мене убив би. Словом, тепер він може робити що завгодно, мені наплювати. Та й справа ця закрита вже чотири роки… Може, вона закрита для правосуддя, але ж ти тут, переді мною, з провалом у пам’яті, то…

Габрієль схопився на ноги, затамувавши подих. Соленна дивилася на його силует на тлі вікна. Ось вона вказала підборіддям на місто, що лежало внизу.

— Ти бачив ту хмару птахів і бійню. Я спустилася поглянути на трупи, здуріти можна було. Це нагадало мені десять кар єгипетських, «і понаводив жаб, і вкрили жаби землю Єгипетську»{5}. Вихід 8, вірш 2… Ще один уривок із Біблії змушує мене думати про Содом і Гоморру, міста, знищені вогненним дощем, тому що їхні жителі згрішили. Може, бог захотів покарати Сагас за ті трагедії, що тут сталися.

Кіт знай муркотів. Ласкаве тепло огортало Габрієля. Алкоголь, добре опалення, і ці містичні Соленнині розмови… Вона завжди була вірянкою і кожної неділі молилася в церкві.

— Це шпаки, що, здається, прилетіли з українських степів. Улаштували собі зупинку на берегах річки, остерігаючись хижаків, а тоді полетять прямим маршрутом до Іспанії. Я ще ніколи в житті не бачила такого явища. Вони кружляють і кружляють, це, сказати б, торнадо якесь. Банді цілими днями стежить за ними. Учора в нього аж слина з рота побігла. Він скоро здуріє від того, що не має крил.

Вона поклала кота і рішуче обернулася.

— Ти приїхав автомобілем?

Він помахав ключами. Вона вихилила останню чарку і зняла з вішака своє пальто, яке носила й дванадцять років тому. З перуанським пончо це була збіса чудернацька суміш.

— Гайда! — кинула вона.

— Куди?

— До колишньої гідроелектростанції на озері Міруар.