Це було двічі

45

Дорога, сільська місцевість. Габрієль зупинився коло поля, за десять кілометрів від Орлеана. Його вивернуло в канаву, те відкриття геть спустошило його.

Альбом Давида Ескіме містив фото родимки у вигляді кінської голови на жіночому стегні. Хіба можна було вважати це простим збігом? Хоч як це неймовірно було, Давид Ескіме мав перед собою труп тієї дівчини, що зникла в Орлеані у 2011 році, Матильди Лурмель. У тій страшній постановці він поклав її тіло на металевому столі й долучив ще один знімок до свого альбому, напханого світлинами жахів такої самої якості.

Він ледве випростався. Уявив Давида Ескіме, що схилився над тілом Матильди, щоб увічнити частину її анатомії. Що робив той труп у його колекції? Поховав він його потім? Спалив?

Він не зважився думати про те далі й знову сів за кермо. Вперед, по асфальту. Їхати, щоб не сконати зі страху, щоб поставити собі мету. Він подумав про Жозіану Лурмель, про її благання, про її родину і назавжди зруйноване життя. Нема вже кого любити, ніякої віри, ніяких переконань, за які можна було б ухопитися. Вона мала тільки чекати дзвінка, якого ніколи не буде. «Не знаю, що гірше — бути в’язнем минулого чи забути про все»,— сказала вона. Габ­рієль не хотів скінчити, як вона. Будь-як, тільки не так.

Він набрав номер Поля, хоч той і забороняв, натрапив на автовідповідач, лишив усього два слова: «Зателефонуй мені».

О п’ятнадцятій годині Лілль раптом виринув перед ним, немов бетонний вал, що впав на лобове скло. Торговельні центри між вокзалами, звивисті вулиці, захаращені автомобілями, звуки клаксонів зусібіч. Габрієль майже не знав цього району. Його мати опинилася на півночі услід за службовим переведенням батька, це сталося тоді, коли він почав жити з Корінною в Сагасі. Після розлучення йому довелося жити тут, але від столиці Фландрії він почував тільки незмірну пустку.

Квартал Ваземм. Вибух барв. Вивіски китайських рес­торанів, запах кебабів, невеличкі кав’ярні між двома крамничками з продажу мобільних телефонів чи двома бакаліями. Гори овочів на прилавках критого ринку, чо­ло­в’я­га, що рубає м’ясо за допомогою мачете, і чутно брязкання металу. Люди перегукувалися, мотори гарчали, здіймаючи безперервний гамір. Габрієль почувався чужим у цьому вировиську, де була мішанина жовтої, сірої, чорної та білої шкіри, але подумав собі, що як хоче бути непомітним, то варто жити в цій місцині.

Він знайшов місце, де поставити автомобіль, вийшов надвір, тримаючи в руці спортивну сумку, і пішов вулицею. На нього подивилися чоловіки, захоплені розмовою, стара пані з кошиком кивнула йому підборіддям, вітаючись. Ідучи за вказівками свого телефону, Габрієль почувався, що за ним стежать, почувався, що він під загрозою. Знав він цих людей? Уже розмовляв із ними?

Від Поля й досі не було новин, він увійшов у хол старого будинку і вставив один із ключів у замкову шпарину. Ключ підходив. Згідно з адресою, яку роздобув йому колишній колега, він мешкав у квартирі номер двадцять три. Він зазирнув у поштову скриньку і здригнувся, угле­дівши на білому прямокутнику ім’я «Волтер Гаффін». Усередині була купа проспектів, які він викинув у смітник. Піднявся на другий поверх, боязко зупинившись перед своїм помешканням. Дивно, у нього було таке враження, наче він порушить інтимність невідомої людини.

Вставив іншого ключа в шпарину. Той увійшов без проблем, але як слід не обертався. Хвилин п’ять він клацав язичком замка — й нарешті відімкнув двері. Увійшов­ши досередини, збагнув, чому були такі труднощі.

Його обікрали.