Це було двічі

43

Високі контури гір потроху зникали в дзеркалі задньо­го огляду. Їх заступили пагорби, а за кілька годин довкола розгорнулися тьмяні спустошені поля.

Виїжджаючи удосвіта із Сагаса, Габрієль стривожився. У нього вже не бувало свідомого марення. Жодного пролому в підсвідомості, усе знову було замкнене, і та коротка ніч була тільки темною непросяжною стіною. Підсумок його життя був у цім автомобілі й майже порожньому наплічнику. Довкола нього була порожнеча, невідомість, світ, що витікав із його пальців, наче пісок. Сагас був тим, чим він завжди був, старою пані іншого віку, але Габрієль почувався там добре, хоч і був безпам’ятний.

Не доїжджаючи до Лілля, він вирішив заїхати в Орлеан, до вілли, де зникла дев’ять років тому Матильда Лурмель. Порпаючись уночі в коробці з матеріалами справи, він натрапив на аркуш із адресами батьків, які теж створили об’єднання або брали участь у пошуках зниклих дітей.

Серед них були і П’єр та Жозіана Лурмелі. Минаючи Ліон, він зателефонував на номер їхнього мобільника, але, на жаль, він уже був не дійсний. Габрієль сподівався, що більше матиме шансів, приїхавши простісінько до них, якщо вони, звісно, не переїхали кудись. Він повинен був збагнути, чому шукав профіль ДНК їхньої дочки і звідки узялося обличчя, яке побачив у маренні.

Зупинився в зоні відпочинку біля автостради, щоб заправитися пальним,— коли платив, подумав, чи не сталося помилки, адже сума була чималенька, вона перевищувала відому йому ціну,— і з’їв круасан у салоні автомобіля.

До передмістя Орлеана він під’їхав о десятій ранку. Прямував за вказівками навігатора, подружжя мешкало на східній околиці міста, за кілька кілометрів від Луари, у вуличці з одностороннім рухом, де вишикувалися будиночки з кремовими фасадами і барвистими віконницями.

Припаркувавшись, він підійшов до важких дерев’яних дверей. Під кнопкою дзвінка був напис на клапті паперу: «Жозіана & П’єр Лурмель» — друге ім’я хтось закреслив червоним маркером. Габрієль натиснув кнопку. Він думав, що о такій порі може нікого не виявитись удома, але почув гамір усередині. Проте йому не відчинили, то він подзвонив іще раз.

— Ідіть до дідька! — гаркнув раптом жіночий голос.

Габрієль почув, як усередині потягли по долівці стільця, а в телевізорі збільшили гучність. Він знову подзвонив, а тоді, побачивши, що йому не відчинять, наблизив голову до вхідних дверей і гукнув:

— Мене звати Габрієль Москато. Я — батько Жулі Москато, яка зникла 8 березня 2012 року.

Мовчання, потім двері поволі прочинилися — і в шпарину визирнуло обличчя із запалими щоками й налитими кров’ю очима. Попри розпатлані сиві коси і тьмяні сірі риси обличчя, видно було, що жінка була колись гарна. Здалося, що вона раптом зніяковіла. Вона старалася триматися прямо, звівши підборіддя, але вочевидь зранку вже перехилила чарчину.

— Чого ви хочете?

— Запитати у вас дещо. Про Матильду.

В очах Жозіани Лурмель промайнула іскра — і Габ­рієль зрозумів, що вони знайомі. Вона впустила його в помешкання і почвалала до телевізора, щоб зменшити звук. Тхнуло недопалками і немитим посудом. На столі у вітальні стояла наполовину порожня пляшка горілки. У тарілці видно було недопалки впереміш із алюмінієвими блістерами від ліків і рештками вечері. Габрієль глянув на численні світлини молодої дівчини, що лежали на меблях або висіли на стінах. Його очі зупинилися на фразі, що висіла над каміном: «Десь хтось щось знає…». У кутку праворуч була намальована жовто-синя квітка. Він обернувся до Жозіани Лурмель.

— Ця фраза…

Жінка стояла посеред кімнати, згорнувши руки, наче їй було холодно.

— Я вже вам пояснювала. Кожного дня я кажу — так, і сьогодні: десь хтось щось знає про те, що сталося. Чоловік, жінка, які цієї самої миті мають своє життя, свій дім і роботу.

Габрієль дивився на Жозіану, бачив її материнський смуток і повільний занепад із роками, який привів її до пляшки. А сам він хіба був у нормальному стані впродовж усього цього часу? Чи не поринув він у розпач настільки, що замкнувся в собі? Нерідко буває, як люди, втративши все, втрачають самих себе.

— Про вашу дочку… досі нічого не відомо? — запитала Жозіана Лурмель, запалюючи цигарку.

— Ні. Вже дванадцять років.

— Дев’ять років і дев’ять місяців — у моєму випадку. Тут ви взяли наді мною гору.

Вона хотіла було засміятися, але закашлялася. Цигарка випала з рота. Вона підібрала її.

— Вибачте за безлад. Я не очікувала вашого візиту.

— Я прийшов сюди, бо в мене проблеми з пам’яттю,— пояснив Габрієль.— Тобто я не той самий, якого ви знали. Я з усіх сил намагаюся заповнити прогалини в минулому, так чи так, зібрати всю інформацію і, оскільки я не можу повернути своєї доньки, то повернути спогади.

Габрієль помітив співчуття в очах співрозмовниці. Вона пішла приготувати дві міцні кави. Потім вони посідали на дивані, заляпаному жиром і підливою. Жозіана Лурмель розглядала Габрієлеве обличчя. Досить довго, навіть обом стало незручно, тоді вона взялася за свою каву і вихилила одним духом. Чашка тремтіла в її руці.

— Пам’ять, кажете… Як це сталося? Недуга?

— Та не зовсім. Неврологія. Складний випадок.

Вона глянула на свій стаціонарний телефон.

— Не знаю, що гірше: лишитися в’язнем минулого чи все забути. Погляньте, я навіть зберегла домашній номер. Хоч і чимало часу минуло, та я кажу собі, що цей телефон може задзвонити — й на тому боці може бути Матильда.

Рятівний круг… Страхувальний жилет… Надія зневірених.

— Відповідаючи на ваше запитання,— вела далі вона,— так, ми знайомі. Можна й так сказати. Зустрічалися раз на рік у Міжнародний день зниклих безвісти дітей у Парижі. Ходили разом з іншими батьками садити насіння незабудок до лісу Сен-Жермен, де ніхто їх не рватиме. «Forget me not»{7} — так називається англійською ця квітка, символ вияву почуттів. Бодай це ви пам’ятаєте?

Габрієль похитав головою.

— Коли ми бачилися востаннє?

Кілька секунд Жозіана Лурмель нервово затягувалася сигаретою.

— Здається, 2015 року. Я перестала їздити на ті кляті зустрічі. Бачити ці обличчя дітей на світлинах, ці сотні імен у списках, серед яких — і моя дочка. Усе це було марно, й жодним чином не допомогло повернути наших дітей.

Габрієль не знав — а він сам перестав їздити до Парижу?

— Не знаєте, чи можна простежити зв’язок між зникненням вашої дочки і моєї? — запитав він.— Ми виявили щось таке, що дало б змогу пов’язати ці дві справи?

— Пов’язати? Ні. Хіба вам треба казати, скільки людей зникає за рік? То чому ви вважаєте, що тут є зв’язок?

Габрієль роздивлявся світлину Матильди позаду Жозіани: круглі щічки, блискучі зелені очі й щира усмішка молодої дівчини, переповненої життям. Точнісінько така, як у його маренні, тільки, може, трохи молодша. Він повернувся до жінки, яка, гарячково роздушивши недопалок, раптом недовірливо зиркнула на нього.

— Це важко пояснити, бо, повторюся, я нічого не пам’ятаю,— сказав Габрієль.— Та коли я передивився коробку з усіма матеріалами справи, знайшов свої нотатки про те, що робив у минулому — й раптом помітив ваше ім’я і Матильдине. Хтозна-чому в моїй голові особливе місце посіло зникнення вашої доньки.

Очі пані Лурмель раптом зблиснули.

— Ви напали на слід?

Габрієль не хотів давати їй безпідставних надій. Він і сам не знав, що шукає.

— Наразі через мою пам’ять про це не можна дізнатися. Але я хотів би, щоб ви розповіли мені про Матильду. Може, ваша розповідь пробудить у мене якісь спогади. Спробувати варто.

Жінка поставила чашку. Провела кілька разів язиком по губах, наче хотіла позбутися надокучливої комахи. Хутко звелася на ноги і взяла пляшку з горілкою.

— Налити вам чарчину?

Габрієль відмовився. Співрозмовниця видавалася розчарованою. Налила собі чарку і вихилила одним духом. Риси її обличчя розгладилися.

— Матильда відсвяткувала двадцятиріччя. Вона була… завжди в доброму гуморі. Всі її цінували, еге ж, і кажу це не тому, що я її мати. Це справді була хороша дівчинка…

Габрієль нічого не відповів. Тяжко було казати про свою доньку в минулому часі.

— …вивчала право в Орлеані й мешкала ще тут, із нами. У нас не було коштів, щоб винайняти житло їй у місті, та й навіщо, коли вона могла щодня повертатися додому? То була причина тримати її при собі, перш ніж вона випурхне з родинного гнізда. Мій чоловік завжди боявся цього, боявся того дня, коли вона піде…

Жозіана покрутила чарку в руці. Тепер вона не дивилася на Габрієля, як на початку їхньої розмови — може, від сорому…

— Вона часто бігала набережною, щонайменше тричі за тиждень, хоч улітку, хоч узимку. Увечері чіпляла на себе ліхтарика, ніщо не могло її зупинити…

Вона дивилася на пляшку, в очах був гарячковий блиск.

— Третього лютого 2011 року вона вийшла побігати околицями о сімнадцятій годині. Падав мокрий сніг, та це її не відохотило. Я була вдома, батько працював у своїй комп’ютерній фірмі. Більш ми її не бачили…

Ковток горілки. Момент зникнення,— між тим, що було до того, й тим, що настало потім,— був частиною того, що остаточно закарбувалося в свідомості близьких людей. Остання усмішка, останній жест, останнє слово — все було останньою згадкою.

— Змінилося четверо слідчих у цій справі, десятки дізнавачів, і ніхто нічого не міг удіяти. Справу закрили в жовтні 2015 року, пославшись на статтю 175 карно-процесуального кодексу. Кілька рядків, що давали право бюрократам поховати нас живцем, перегорнути сторінку, нічого не зробивши. То був справжнісінький удар ножем у рану, яка ще кровила. Все одно, що заявити, ніби моєї дочки вже нема на світі. Немов це якась загублена річ.

Чотири роки слідчих дій — і все, кінець. Габрієль не знав, як міг він це пережити. Він кивком показав, що розуміє.

— Значить, розслідування нічого не дало… Найменшого серйозного сліду?

— Геть нічого! Вони допитали одного чи двох свідків, які справді бачили когось, хто біг із ліхтариком того вечора, та й годі. Було холодно, темно, ішов той клятий мокрий сніг. Поліціянти спершу казали, що вона могла випадково впасти в Луару; вони прочесали береги на кілька кілометрів, обшукали всі притоки, але нічого не знайшли…

Вона зневірено похитала головою.

— Найгірше — це не знати, що сталося. Аварія? Вбивство? Викрадення? Їй заподіяли зло? У нас немає жодної відповіді. Ті, хто викрадає наших дітей,— могильники нашого існування.

Вона піднесла чарку до вуст і одним духом лигнула її. Хоч як сумно, але Габрієль зі своїми поліціянтами принаймні мали до чого взятися — Ванда Гершвіц, сірий «форд»,— але в справі Матильди була безнадійна порожнеча.

— Вона завжди обирала ту саму дорогу? — запитав Габрієль.— Маю на увазі, щоб побігати.

— До чого ці дурнуваті запитання? Що це дасть, якщо вона побігла тим самим маршрутом? Що ви хочете врешті? Ніколи не бували ми у вашій Савої. П’ятсот п’ятдесят кілометрів і три роки розділяють наші зникнення. У моєї і вашої дочки не було нічого спільного, крім спорту, якщо казати про критерії. Ми бачилися чотири рази і все обговорили, а ви не можете згадати навіть про ті незабудки, які ходили сіяти! Що сталося з вашою головою і спонукало вас прийти до мене? Що ви там виявили?

Габрієль помітив небезпечний блиск у погляді Матильдиної матері. Він уже шкодував, що прийшов сюди ворушити минуле. Нічого тут не знайшов, що могло б пояснити той профіль ДНК, який він прохав у Соленни, чи те жахливе марення. Йому стало ніякого, і він під­вівся.

— Шкодую, що потурбував вас.

Жозіана Лурмель теж випросталася.

— Авжеж, вам шкода. Усім шкода.

Вона подалася до кухні й записала номер телефону на аркушику для нотаток. Поклала його Габрієлеві в долоню і стулила її, накривши своєю рукою, а потім втупилася в його очі. Стиснула свої тендітні пальці дужче — і якесь чудернацьке тепло з’явилося в його животі, а пульс прискорився. Габрієль стояв непорушно.

— Якщо хочете, залишайтеся ще трохи. Погомонимо.

— Мені треба їхати додому.

Урешті вона ніяково забрала свою долоню.

— Та звісно, але телефонуйте мені о будь-якій порі. Якщо здобудете бодай якусь інформацію, якщо дізнаєтеся щось таке, що стосується моєї доньки, то я хочу, щоб ви сказали мені це. Не кидайте мене, гаразд? Благаю, вирвіть мене із цього пекла.

Габрієль поклав аркушик до кишені, стривожений тим струмом, що пробіг між ними за цю коротку мить. Урешті ступнув кілька кроків до дверей, і раптом помітив світлину в рамці неподалік вішака для одягу: Матильда стоя­ла в купальнику, що складався з двох частин, на краю надвірного басейну, вона усміхалася, дзеркальні окуляри були на лобі, й видно було прегарне личко, осяяне чаром і лукавством. На засмаглій шкірі лівого стегна видніла темна пляма. Габрієль підійшов ближче.

— Ця пляма…— сказав він, показуючи на неї пальцем.— Вона родима?

Жозіана Лурмель обережно зняла світлину зі стіни.

— Матильда полюбляла фотографуватися, завжди по­зувала, як та кінозірка. На цій світлині їй сімнадцять років. Гадаю, це було в Порто-Векхіо… Порто-Векхіо…— зітхнула вона.— Усе сьогодні таке нереальне. Наче нічого такого не існувало. А чому вас тепер цікавить ця родима пляма?

— Ну, тому що… вона викликала в мене одну згадку. У моєї дочки теж була така пляма,— збрехав він.— На правій лопатці. Вона мала форму Гваделупи. Схожа на метелика.

Пані Лурмель похитала головою.

— Ми дали ім’я цій Матильдиній родимій плямі. На­звали її Уразі — на честь знаменитого рисака, чотириразового переможця «Prix d’Amérique». На фото добре видно, як ця родимка схожа на голову коня.