Це було двічі

78

Лани простягалися до самісінького обрію, гаї шуміли, озера і річки лисніли, немов леза, вигострені на сонці солом’яно-жовтої барви. Габрієль прямував то незайманими хащами, то зеленими луками, що були поцятковані спалахами жовтого квіття. Часом проїздив через села, де видніли золоті маківки церков. Помічав цвинтарі, дерев’яні хати, дороги, вимощені камінням і галькою. Йому видавалося, наче він поринає у чистоту світу, далеко від гамору, бетону, одвічних перегонів із часом. Закут планети, очищений від вихолощеності й брехні; місце, де панувала тільки правда. Може, вона чекає на нього тут, у цьому гірському кутку Польщі.

Кілька разів намагався додзвонитися до Поля, та намарне. Допитали вони вже Абержеля? Ця відсутність новин була недоброю ознакою. Він надіслав повідомлення й о шістнадцятій годині дістався до Білостоку. Це було мозаїчне місто, суміш барокових палаців, давніх текстильних фабрик, православних і католицьких церков. Барвисті фасади, широкі сучасні проспекти контрастували з похмурим стереотипним образом міста колишнього радянського блоку. Слово «есперанто» видніло на кожному розі: готель «Есперанто», кав’ярня «Есперанто»… Минаючи мурал Людвіка Заменгофа Есперанто, який фотографували туристи, він зрозумів, що ця міжнародна мова народилася тут, за кілька метрів від нього. Велика табличка увічнювала пам’ять про доктора Людвіка Заменгофа, творця есперанто, який прийшов на світ у цій місцині.

Він зупинився за п’ять хвилин ходи від медичної академії, розташованої в серці міської забудови, в пишному палаці Браницьких, що лишився з вісімнадцятого століття. Габрієль уявити не міг такого масштабу, з французьким парком, з університетськими будівлями довкруги, двома лікарнями і спортивними спорудами. Тут кишіло студентами, вони сиділи на лавах, розмовляли і сперечалися між собою. У цієї молоді все було попереду, то були майбутні лікарі, радіологи, науковці. Габрієль ніколи не матиме щастя побувати на врученні дипломів. Цей факультет становив для нього усе, що відтепер було йому заборонене,— надію.

Габрієль підійшов до гурту і пояснив англійською, що шукає місце, де зберігаються тіла, які передали для науки. Якийсь третьокурсник сказав, що існує така собі анатомічна лабораторія і провів його до того крила, де вона містилася. Габрієль дізнався, що тут навчається понад п’ять тисяч польських студентів, але є чимало й німців, норвежців та іспанців… Цей навчальний заклад мав міжнародну репутацію завдяки передовим технологіям і якісному викладанню.

Лишивши позаду відчинений для публіки музей історії медицини, вони увійшли під аркади барокового палацу. Пройшли коридорами, спустилися сходами, і юнак зупинився перед заскленими дверми, над якими виднів напис: «Hic est locus ubi mors gaudet succurrere vitae» — «Тут місце, де смерть із радістю допомагає життю». Анатомічна лабораторія. Усередині, за бюрком із телефоном сиділа секретарка. Габрієль подякував провідникові й увійшов до лабораторії.

Очікуючи, поки секретарка скінчить розмову, він вдав, ніби розглядає брошури, що, мабуть, пропагували переваги дарування тіла для науки. Ніздрі лоскотав ледве помітний дух формаліну. Оточення, факультет, близькість студентів… Як могли трупи покинути ці стіни й опинитися у Бельгії?

Коли та жінка звільнилася, Габрієль пояснив, теж англійською, що хотів би побачитися з кимось із завідувачів лабораторією.

— Шкодую, але вони на зборах. Вам потрібно домовлятися про зустріч. Наші викладачі зайняті. З якого ви питання?

Габрієль був у стані крайньої напруги.

— Це дуже важливо, це стосується тіл, які були у вас, а опинилися там, де не повинні бути. Я приїхав сюди з Франції і не поїду звідси, поки не побачу завідувача.

Секретарка повагалася, потім зітхнула і підвелася. За хвилю повернулася з височенним чоловіком у халаті, з безбарвними віями і чуприною. Його темно-блакитні очі, затулені окулярами з круглими шкельцями, робили його ще дужче схожим на трупа. Габрієль дав би йому щонайменше сімдесят років, і в нього було таке враження, що вітер переламав би цього чоловіка навпіл.

Коли секретарка сіла на місце, чоловік пильно глянув на покалічене обличчя співрозмовника. Він звернувся доброю французькою, відтягнувши крильце лівого вуха. На халаті в нього був бейдж із написом: «Проф. Стефан Адамович».

— Співробітники лабораторії зараз в іншому крилі, я один із викладачів анатомії на факультеті. Асистентка сказала, що є якісь проблеми з тілами?

Габрієль простягнув йому папірець, де було написано: «Медичний університет Білостоку: К417 і К442».

— Мені потрібна інформація про ці трупи, що мають такі номери. Я хочу знати про те, в який спосіб вони покинули лабораторію і опинилися в мішках для мерців на складі, загубленому в глухому закуті Бельгії.

Викладач насупив брови.

— На складі? В Бельгії? Що ви оце розповідаєте?

Габрієль показав йому екран телефону. Погортав фото, потім збільшив місця, де побачив штампи.

— Вочевидь, вони не єдині побували там,— пояснив він.— Уже цілі роки один чоловік возить туди тіла, що надходять від вас, і позбувається їх, розчиняючи в промисловій кислоті…

Ще одна світлина: циліндр, спотворене обличчя, руки, що відірвалися від тіла в мелясі кольору амазонського ґрунту. Викладач затамував подих, прикипівши очима до знімка.

— До цієї справи залучена французька і бельгійська жандармерія,— пояснив Габрієль.— Якщо не захочете нічого розповідати мені, то незабаром будете мати справу з ними.

— Ага, то ви не з поліції. Хто ж ви такий?

— Батько, який шукає правду. Якщо потрібно буде чекати цілі години, поки скінчиться зібрання і прийде завідувач, який сповістить мені цю правду, то я зачекаю.

Викладач знову збентежено кинув оком на його понівечене обличчя, потім глянув на ті жахливі світлини. Легенько хитнув головою.

— Кислота… За сорок років моєї роботи я ніколи не чув про щось подібне. Ці тіла були під нашою відповідальністю, і мені кортить знати про все, як і вам. Смерть вас не лякає?

— Я звик.

— То йдіть за мною.

Вони ввійшли в коридор. Пройшли дверима, які відчинялися магнітом, спустилися сходами, що привели їх до чималої кімнати, де довкола викладача і стола для розтину з’юрмилися студенти. Далі був іще з десяток бездоганно чистих столів, обладнаних системою очищення і вентиляції. Відчувалося, як циркулює повітря, та його приплив не міг перебити запаху формаліну, поєднаного з трупним духом. Адамович кивнув колезі й попрямував далі.

— За рік ми отримуємо п’ять сотень тіл,— сказав він, показавши свій бейдж лекторові.— Більшість опрацьовує­мо на місці, для навчання студентів. Зі складу, до якого ми зараз увійдемо, вони надходять для підготовки, потім для розтину. Потім…— він пошукав потрібного слова,— …потім їх спалюють. Ми дуже шануємо тих, що заповіли нам свої тіла. Їхні дані не розголошуються. Єдине, що ми сповіщаємо студентам, це вік і причину смерті.

— Ви кажете «більшість»…

Адамович відчинив двері, що вели до вдвічі більшого приміщення, зачинив їх за собою і ввімкнув світло. Габ­рієль ішов тепер у просторі, де панувала смерть, де вгадувався ледве чутний посвист її гострої коси. Було тут вісім величезних прямокутних прозорих резервуарів, накритих грубим брезентом на еластичних ремінцях. Зав­вишки вони були метрів зо три. Всередині, складені мов доміно, видніли десятки голих чоловіків і жінок. Крізь грубе скло їхні кінцівки здавалися спотвореними, обличчя набряклими, мерзенними.

— Якщо я кажу «більшість», то це тому, що іншу частину тіл ми перепродуємо польським закладам, що працюють із медичним матеріалом. Тим, що удосконалюють протези, застібки, хірургічне знаряддя, наприклад. Постачаємо їх також різним науковим центрам.

Торгівля трупами, бізнес на смерті… Це перевершувало Габрієлеві уявлення. Він мовчки підійшов до одного басейну. Лампи обарвлювали рідину для консервування в світло-жовтий колір, і вона була на вигляд майже як сироп. Люди в цих септичних водах скидались на гумових ляльок.

— Усе це дуже ретельно охороняється і контролюється,— провадив викладач.— Третя сторона, якій ми відправляємо тіла, повинна довести, що в неї є науковий інтерес. Якщо все гаразд, наша керівна група передає сертифікати, що свідчать про походження тіл. Заклади або центри, яким ми їх надаємо, повинні ретельно зберігати ці папери, адже вони відіграють головну роль для наскрізного контролю. Кожен труп, що надходить сюди чи покидає ці стіни, обов’язково реєструється, інформація шифрується і копіюється на серверах. Сертифікат у клієнтів лабораторії має юридичну вагу лише тоді, якщо існує і в нашій базі даних. Цей подвійний контроль дає змогу уникнути торгівлі трупами.

Торгівля трупами… Та фраза зробила свою справу в Габрієлевій свідомості. Він зустрів порожній погляд істоти з аномально великою головою, бо вона набрякла, потім опустив погляд і побачив штамп у неї на стегні: цей небіжчик мав номер К324.

— А кому відправили тіла з номерами К417 і К442?

Стефан Адамович підійшов до комп’ютера, що стояв на хімічному столику в глибині зали.

— Я маю обмежений доступ до бази і, наприклад, не можу дізнатися персональних даних цих померлих, але можу відповісти на ваше запитання.

Увівши пароль, він запустив програму. Габрієль стояв перед ним, по той бік столика, і відчував, як пересохло у нього в горлі. Зараз він отримає відповідь на останні запитання. Обличчя Адамовича перекосилося. Світляний квадрат екрана відбивався в його окулярах, коли він понуро глянув на співрозмовника.

— К417 і К442 справді були зареєстровані… Два тіла жіночої статі, однакового віку і ваги, наш заклад вони покинули дванадцять днів тому, відправлені до П’ясечно, міста поблизу Варшави. Там розміщений славетний пластинаріум професора Дмитра Калініна.

Дмитро Калінін. «Д.К.» — четвертий учасник товариства. Габрієлів погляд прикипів до вуст викладача, а якийсь незрозумілий струм шпигав його в потилицю.

— Кажучи «пластинаріум», ви маєте на увазі…

— Місце, де Дмитро Калінін знімає шкіру з людських тіл.