Це було двічі

44

– Ага, ось і ти. Зачини за собою двері, будь ласка.

На Полеве прохання Корінна прийшла під час обідньої перерви, і він запропонував її сісти. Дружина вмить збагнула, що йдеться про щось серйозне. Вмостилася на стільці. Поль вирішив не ходити околяса.

— Давид Ескіме загинув. Він стрибнув з дамби озера Нуар.

Корінна сахнулася й обернула голову в бік сусіднього кабінету. Крізь опущені на три чверті жалюзі помітила Луїзу, що сиділа, спершись на лікті й поринувши в думки.

— Це неправда…

— Це сумна реальність,— відтяв Поль, простеживши за її поглядом.

— А вона як?

— Я порадив їй піти додому, та вона воліла бути тут. Може, так і ліпше, принаймні не буде так багато думати. Луїза прихилилася до нього, але вони зустрічалися тільки місяців зо три. Вона сильна, то врешті оговтається. Гірше буде тоді, коли усвідомить, що спала зі своїм найбільшим ворогом.

Корінна запитала себе подумки, хто ж оце сидить перед нею. Батько, чоловік чи бездушний жандарм, службовець, який розслідує ще одне самогубство?

— Що ти хочеш сказати?

— Давид Ескіме був отим анонімником. Він готував листи в хатині, розташованій на околиці озера Нуар, про яку вочевидь нікому не казав.

Корінна повинна була б відчути полегшення, але тиск у потилиці тримав її в тривозі. Наче, хоч вона і не розуміла, в який спосіб, усе ж таки завжди знала, хто винен у цьому.

— На панелі в повітці для інструментів,— провадив Поль,— висіла сила-силенна вирізок із газет, що стосувалися зникнення Жулі впереміш із родинними світлинами. Давид у дитинстві, його батько, мати… Це підтвердило наш висновок, що справа анонімника і викрадення Жулі пов’язані: Давид Ескіме щось знав про це. Як, чому — цього ми не знаємо, але я мав розмову із суддею Кассоре: з огляду на ці нові докази він вирішив вивчити можливість знову відкрити справу про зникнення Жулі.

Корінна притулила долоні до вуст, вона ладна була розплакатися.

— Буде виділено кошти й ресурси. Це добра новина.

Вона кивнула, втерши кутик ока.

— Так, так. Добра новина.

Поль не дав їй часу натішитися цим. Штовхнув до неї світлину в файлі.

— У його повітці виявили й оце.

Корінна глянула на фото. Медсестри, лікарня, табличка з 1989 роком і її подерте зображення. У неї було таке враження, наче бульбашка минулого піднялася з глибин її пам’яті й вибухнула на поверхні свідомості.

— О боже… Це ж сталося тридцять років тому. Не може це бути воно.

Поль нахилився вперед.

— Ні, це напевне воно. Поясни мені все.

— Ти занесеш те, що я скажу, до справи?

— Я збрехав би тобі, якби сказав, що ні.

Вона довго вагалася, кусаючи ніготь на руці.

— Мені було років двадцять, я тільки почала працювати, ще до того, як зустріла Габрієля… Була операційною медсестрою в хірургічній гінекології. О боже, я… я ще ніколи нікому не розповідала цієї історії.

У кімнаті знову надовго запало мовчання.

— Це важливо, Корінно.

— Я… я працювала з професором на прізвище Шардо,— озвалася вона урешті.— Патрік Шардо. Він уже не один десяток років працював у лікарні в Сагасі й був дуже впливовий. Усі його боялися, він був дуже вимогливий, міг забезпечити тобі кар’єру, а міг і зруйнувати одним порухом. Тип людини, яка зазнала успіху в житті й усіх зневажає…

Зіниці її розширилися. Вона була там, в операційному блоці лікарні.

— Тієї ночі він мав зробити гістеректомію — видалення матки — Катріні Ескіме. Шардо був не в найкращій формі. Запізнився, що було не схоже на нього, кричав на всіх. Скільки нам, медсестрам, довелося витерпіти! В такому стані йому не варто було оперувати. Згодом ми ді­зналися, що того дня внаслідок невдалого падіння загинув його скаковий кінь. Для Шардо то була тяжка втрата.

— Але операція таки відбулася…

— Атож, у страшенно несприятливих умовах. Здавалося, все йшло добре, та коли пацієнтку везли з операційного блоку в палату реанімації, пульс раптом став ниткоподібний. Шардо вже був перевдягнений у цивільний одяг, коли це сталося. Він екстрено відкрив черевну порожнину жінки — і виявив серйозну кровотечу. Кров була скрізь. Лікареві знадобилося дуже багато часу, щоб виявити причину в тонкому кишечнику — перфорацію. Видно, зачепив під час операції. Пропущу технічні подробиці, але Катріна Ескіме померла в хірургічному блоці за п’ятнадцять хвилин від зупинки серця…

Голос Корінни тремтів від емоцій. Вона попросила склянку води, й Поль подав їй. Він стояв коло вікна, спершись на стіну. Шпаки надворі вже зникли. Хлопці з бригади бачили велетенську хмару птахів, що подалася на південь із першими променями сонця.

— Шардо звелів нам залишатися у відділенні до термінового прибуття директора лікарні. Усе відбувалося дуже швидко. Нам дали зрозуміти, що в наших інтересах казати, що операція відбувалася за найліпших умов, але сталися «ускладнення», які призвели до смерті пацієнтки. В жодному разі не слід було згадувати про виняткову знервованість хірурга.

Вона струснула головою.

— Так довго потім я… згадувала чоловіка, що чекав у приймальні, тримаючи на колінах дитину. Давидові Ескіме тоді ще не було навіть п’яти років… Батько геть розгубився, коли той мерзотник Шардо засмучено сповістив йому про смерть. Клод Ескіме не усвідомлював, що більше не побачить своєї дружини, хіба що на столі для бальзамування.

Поль уявив цю жахливу сцену. Чоловік, що бальзамує свою дружину. Звісно, він виявив під час консервації ушко­дження, яких завдав хірург.

— Він спробував подати скаргу про вбивство через необережність,— розповідала далі Корінна,— та було запізно. Ми, як добрі учениці, повторювали комісії ті самі завчені слова… Усі наші кривосвідчення призвели до того, що комісія дійшла висновку, що «хірургічної помилки не виявлено».

«Хірургічної помилки не виявлено»… Поль не дуже розумів, що воно таке. Звісно, це так само, як казати, ніби можна натиснути на спуск гвинтівки, не маючи такого наміру.

— Унаслідок цього Шардо покинув Сагас і подався завершувати кар’єру деінде, адже його визнали цілком невинним. Клод Ескіме не отримав навіть сантима відшко­дування… А я мусила жити із цією смертю на совісті. А що я могла вдіяти? Порушити кругову поруку, яка панувала в лікарні? Я була молода і боялася втратити роботу. Та й свиня гусаку не товариш.

Вона віддала світлину.

— Нізащо не подумала б, що листи мають стосунок до цього! Адже минуло понад тридцять років! — повторила вона.

З досвіду жандарм знав, що рано чи пізно зрештою за все доводиться платити, хоч і думаєш собі, що ти в безпеці. Та і йому ось-ось доведеться розраховуватися.

Він сів на стілець.

— Давид Ескіме ріс без матері,— зітхнув він.— Роками бачив, як батько дедалі дужче прихиляється до горілки і поволі вбиває себе через цю трагедію. Зникнення Жулі було нагодою для нього вивергнути ненависть. Як на лихо, він обрав для цієї впертої помсти тебе. Ти платила за всіх.

Від його тону і його слів Корінна похолола. Тепер вона розглядатиме його як човен, що зірвався з линви, поплив за течією, і з цим нічого не можна вдіяти. Від цієї миті вона знала, що їхній шлюб уже не поправити. Боляче було жити зі своїми секретами, але як викладеш їх, то це руйнувало ще дужче.

— Що він заподіяв моїй дочці?

— Ми небагато знаємо на цій стадії розслідування. Але в своїх листах і написах він завжди заявляв, що знає, де вона. Ми вважаємо, це таки правда.

— Як це можливо?

— Мабуть, він щось бачив за тієї пори й завжди тримав це в собі. Обличчя, документи, номер автомобіля — словом, те, що дало б нам змогу напасти на слід. Йому було тяжко носити це в собі. Тож він і вкоротив собі віку.

Поль зітхнув. І на великому конкурсі брехунів перемагає той, хто…

— Поки що ми обшукуємо шале, намагаємося збагнути, що його пов’язувало з твоєю дочкою. З певністю можна сказати одне: Ескіме мав нездоровий інтерес до патанатомії. Ми знайшли альбом зі світлинами широким планом, де були частини трупів: руки, ноги, тулуби. Там були жертви аварій, самогубці. Може, він робив їх у залі для бальзамування. Ми досліджуємо, розпитуємо…

— О боже…

— Також ми виявили кілька сторінок рукописного тексту — закінченням якогось детективного роману, написаного, мабуть, не ним. Він збирався надіслати нам дві останні сторінки, заявивши, що цей клятий рукопис містить відповіді на всі наші запитання. Знайдемо решту аркушів, їх має бути сотень із п’ять.

Корінна легенько хитнула головою. Вона думала про кляту, лиховісну книжку, в якій змальовуються страждання її дочки. Підвелася і взяла свою сумочку. Поль обійшов стіл і пригорнув дружину до себе.

— Дякую. Так сміливо з твого боку — розповісти цю давню історію. Але принаймні тепер ми рухаємося вперед.

Вона відхилилася від нього.

— Це гризло мене роками. Здавалось, я вже майже забула цей випадок. Кажуть, час змушує з усім змиритися, він лікує всі рани. Може, якось і я оговтаюся після зникнення Жулі.

Вона зиркнула на годинник.

— Треба йти. Ти… ти скажи Луїзі, щоб вона трималася. Якщо хоче, то нехай ночує вдома.

— Скажу.

Перш ніж вийти, вона повернула голову й сказала:

— Якби ти прийшов раніше…

Їхні погляди зустрілися тільки на мить, але й цього було досить, щоб вона отримала відповідь.

Корінна обернулася і вийшла.