Це було двічі

23

Після приїзду в Габрієля взяли відбитки пальців і забрали особисті речі, зокрема і ключ на шнурку. Застромили в рота ватяну паличку, щоб узяти зразок ДНК, а потім роздягли до половини, і його оглянув лікар під уважним наглядом Поля. Медик не знайшов жодного перелому чи серйозного поранення. «Мерседес» доправили на стоянку бригади. Безоплатний адвокат мав з’явитися наступного дня, щоб бути присутнім на допиті.

Понад три години сидів Габрієль у чотирьох стінах одної з двох камер попереднього ув’язнення. Як і за давньої пори, дошка слугувала й лавою, і ліжком… Металеві двері з плексигласовим віконцем, єдиний спосіб контакту із зовнішнім світом… І ніхто не приходить, щоб поінформувати його. Стільки правопорушників, водіїв, що перевищили швидкість, пияків зачиняв він тут! Сьогодні він сам опинився за цими дверми.

Він потер набряклу ліву вилицю, не в змозі оговтатися від приголомшення, яке викликала його знахідка. Едді Лекуантрові доведеться пояснити наявність кулона у підвалі. Попри те, що сталося, Габрієль довіряв Полеві й не гнівався, що той узяв його під варту: в такий спосіб пощастило уникнути найгіршого. Він був пречудовий дізнавач, спритний і ретельний, він зможе розколоти велета. Він доможеться істини.

Його колишній колега відімкнув двері точнісінько о два­дцять другій годині. Обличчя його загострилося, чуприна була розпатлана. Очі, немов два агатові камінці, сяяли над тяжкими мішками, що висіли обабіч гострого, мов лезо, носа. Габрієль уже не відчував того приголомшення від його вигляду, яке спіткало його першого разу. Він звик до цього пригнобленого віком чоловіка, який, проте, в глибині душі лишився тим завзятим бійцем, яким був колись.

— Розмова віч-на-віч — ти і я. Без адвоката, який ходитиме за нами, мов прив’язаний, поговоримо, як давні колеги, що поважають один одного, тебе це влаштовує?

Габрієль мовчки пішов за ним. Не кажучи ні слова, вони піднялися на перший поверх. Кабінети були порожні. Габрієль помітив, що один неоновий світильник від стелею був вимкнутий. За інших обставин він усміхнувся б: та флуоресцентна трубка, як він пам’ятав, була несправна і належала до тих дрібниць, яких так і не полагодили. Трохи далі, в кухні, Луїза, схиливши голову, чекала, поки закипить чайник. Коли він її бачив, Габрієля щоразу пронизував біль: він сподівався побачити, як поруч із Луї­зою з’явиться Жулі.

— Де Лекуантр? — спитав він, увійшовши до Полевого кабінету.

Той попросив його сісти. Габрієль помітив, що на столі, ліворуч від комп’ютера, лежать товсті теки, вкриті пилом. Вочевидь, то були справи, які дістали із шафи. Цього разу капітан не завдав собі клопоту зняти світлини з білої дошки на стіні. Вони були рівненько вишикувані, утворюючи щось на кшталт шахівниці. Розбите обличчя, зняте крупним планом… Синці на стегнах… Татуювання… Ще більші фото, де знято тіло, що лежить на гальці, мертвий птах на правій нозі. Габрієль був певен: Поль хотів, щоб він їх побачив.

— Він удома.

Поль сів напроти нього. Владно помахав рукою, перш ніж Габрієль устиг розтулити рота.

— Ми домовилися, що він не висуватиме проти тебе звинувачення в нападі й завданні тілесних ушкоджень.

— До… домовилися? Із цим покидьком?

— Залишається незаконне проникнення до чужого помешкання, на нього не можна закрити очі, але я поговорю з прокурором. Ти втратив пам’ять, це означає, що ти не дієздатний… Отримаєш офіційне попередження, та й усе. Звісно, я не згадуватиму про молоток, яким ти збирався розтрощити Лекуантрові коліно. Яке? Цього разу ліве чи праве?

Габрієлеві здавалося, ніби він бреде у якомусь жахливому маренні. Поль вказав великим пальцем на дошку.

— Аналіз ДНК трупа на березі річки прийшов нам над­вечір. Це не Жулі. Жертви немає в базі даних, і на цьому етапі розслідування ми не змогли з’ясувати, хто вона…

Габрієль притулив кулак до вуст. Ще є надія. Щоправда, невелика.

— Це нічого не вирішує, але Корінні теж стало легше,— провадив Поль.— З’явився нарешті ковток чистого повітря у хмарі страждань, можна й так сказати, тому що вже ніщо не може по-справжньому її заспокоїти. Принаймні вона хотіла, щоб ти відразу дізнався про це. То я так і вчинив.

Габрієль легенько кивнув.

— Дякую.

— Авжеж, так і треба було казати, від самого твого приїзду, тобі не здається?

Він трохи обтріпав куряву з теки.

— Тепер щодо проб ДНК із цього трупа… Тут складніше. Сперма з вагіни нічого не дала, вона належить людині, якої немає в базі даних. Інакше мовлячи, і щоб відкинути всі сумніви, Едді Лекуантр не має нічого спільного із цим мерзенним злочином. Він не ґвалтував цієї дівчини. До речі, коли ти напав на нього, він повертався з кіно, у нього й квиток лишився в кишені. Ми перевіримо, але якщо він сидів у залі, то не міг бути на гідроелектростанції. Проте ми скористалися твоїм вторгненням, щоб обшукати його дім — як ти розумієш, це була нагода. Звісно, нічого не знайшли, крім кількох дисків із порнофільмами. Нічого недоброго.

Поль обернувся на три чверті.

— Ми взяли зразки ДНК з-під нігтів і з долонь жерт­ви. Вона чимдуж боронилася, глибоко подряпала нападника, тому що там була кров і частки шкіри. Та ж таки ДНК була і в саднах на стегнах. Проблема в тому, що ця ДНК, якої немає в базі даних, не відповідає тій, яку виявили в спермі.

Габрієль кивнув, не певен, що все збагнув.

— Тобто злочинців було двоє?

— У разі зґвалтування ми взяли б генетичний матеріал ґвалтівника із саден. Він застосував силу, щоб проникнути у свою здобич. Це логічно. Третина ґвалтівників, можливо, тримала б її за щиколотки, але вони не лишили б слідів у тому місці, що було так близько до геніталій. Та й інші версії, яких я не можу тобі тут викласти, змушують мене відкинути припущення про подвійне зґвалтування.

— Зізнаюся, я не зовсім зрозумів.

— Я починаю схилятися до теорії, яку поки що тримаю при собі. Принаймні аналізи ще не готові, побачимо, що буде далі. Що ж до пострілів, які призвели до смерті, то експерти кажуть, що вони калібру 7,65, який не так поширений, як дев’ятиміліметровий, але балістики небагато зробили тут висновків.

Він зняв із дошки світлину з покаліченим обличчям і розглянув її.

— Поки що ми застряли з ідентифікацією жертви. Попри статті Шамарлена в місцевій газеті й передачі по нашому радіо, де сповіщали про цей випадок, ніхто не заявив про зникнення. Ця дівчина, вочевидь, не з нашого краю.

— А що з кулоном? — запитав Габрієль, зосереджуючи розмову на тому, що розглядав як головний доказ.— Як міг Лекуантр мати в себе прикрасу, яку моя дочка носила в день викрадення?

Поль поклав світлину перед собою.

— А, кулон… Я саме хотів дійти до нього. Я передав його в лабораторію, долучивши його до твого незаконного проникнення в дім. Зазначив, що він був у тебе в кишені під час спроби крадіжки, це єдиний спосіб належного пошуку ДНК. Зрештою, це внутрішні справи, ніхто сюди не пхатиме носа… Якщо Жулі носила цей кулон, то, може, на ньому знайдуть її генетичні сліди, навіть після довгих років, якщо ніхто його не чистив. Принаймні із суто об’єктивного погляду, ніщо зараз не вказує на те, що ця коштовність належала твоїй дочці.

Поль здавив скроні, які щойно масажував.

— Ми живемо в епоху доказів, Габрієлю. Зізнання, припущення, усі ці дурниці з приблизними оцінками, як бу­ло раніше,— усьому цьому кінець. Дурниця, яку ти впоров цьо­го вечора, може зруйнувати будь-яку кримінальну справу, порушену проти Лекуантра. Він може, наприклад, заявити, що ти прийшов із тим кулоном і поклав його в шухляду, щоб звинуватити його. Отаке може утнути, зрозумів? Але він не дійшов до цього, бо простий як двері. Хочеш, викладу тобі його версію про походження цього кулона?

— А ти як гадаєш?

Поль витягнув шию. Луїза щойно знову сіла на стілець у сусідньому кабінеті. Він зітхнув.

— Не втямлю, чому вона не піде додому й не вкладеться спати, як зробили всі. Поглянь на неї, вона п’є відвар вербени чи ще там чогось…. Їй насилу двадцять дев’ять років. Три місяці тому вона заявила, що живе з одним хлопцем. Я подумав: «Нарешті», був задоволений, а знаєш, хто він? Це син Ескіме, хлопець із похоронного бюро, який ходить за нами, мов прив’язаний, коли станеться якесь самогубство або ж сконає якийсь стариган. Офіційний помічник судмедексперта.

Поль підійшов до вікна й опустив жалюзі.

— Бляха… Вона приваблює нездорових людей, інакше не скажеш. Я гадав, що з віком ми зуміємо трохи зблизитися. Не знаю… Таке враження, наче вона завжди докоряє мені за смерть її матері, за те, що я буцім не зробив усього, що міг. А це ж клятий розсіяний склероз, що я міг удіяти?

Габрієль нічого не зміг відказати на те. Тоді Поль знизав плечима.

— Що ж, повернімося до нашої проблеми. Лекуантр каже, що зустрів тебе в коридорі готелю «Бескид» учора вранці й ти його не впізнав. Це правда?

Габрієль кивнув, насупивши брови.

— А він тебе пречудово впізнав, попри…— Поль помахав рукою над чуприною.— На його думку, ти був наче несповна розуму. Гадав, ніби ночував у двадцять дев’ятому номері, а насправді провів ніч у сьомому, зареєструвавшись як Волтер Гаффін.

— До чого ти ведеш?

Йому страшенно не сподобався погляд, який цієї миті кинув на нього Поль: то був погляд гравця в покер, що викидає останню карту і виграє.

— Він каже, що прибирав у сьомому номері… словом, там і знайшов цю прикрасу.