Це було двічі

66

Опівночі бухта Оті була тільки темною чорнильною прірвою. Чутно було, як біжить, накочується вода з тихеньким шурхотінням гальки, що треться одна об одну. Хоч де ви будете посеред цієї величезної піщаної рівнини, приплив за кільканадцять хвилин усе одно оточить вас, течії загарбають і потягнуть у відкрите море, щоб знесилити там і втопити.

З дамби, де Калеб Траскман три роки тому пустив собі кулю в голову, Поль дивився на берег, тримаючи біля вуха телефон. З кожним обертом допитливе око маяка робило миттєвий знімок околиць. За дня із цього ­місця можна було побачити дім письменника, захищений дюнами. Притулок для спочинку, думали, мабуть, перехожі, що вийшли дихнути свіжим повітрям. Вода, супокій, природа… Хіба ж можна було бодай на мить уявити оті жахи, що там коїлися? Хто ж міг подумати, що прозаїк поринув у найчорнішу пітьму й бродить у своєму лабіринті, мов той міфологічний монстр?

— Я збудив тебе?

— Ні, тат, усе гаразд.

— Не кажи мені, що ти ще в кабінеті.

— Та ні, я тут. Спати не хочеться і не хочеться йти додому.

Зітхнувши, Поль сів на камені. Чутно було тоскне гарчання тюленя, що звучало у нічній пітьмі, мов скарга. Коли він поселився у готелі «Нептун», йому пояснили, що на піщаних обмілинах живе ціла колонія цих морських звірів, голів із п’ятдесят. За кілька кілометрів пташиного польоту звідси, у бухті Сомми, їх, здається, ще більше, із чотириста.

— Як ти почуваєшся?

— Ми потроху рухаємося. Брюне пішов на… на розтин. Токсикологічні аналізи нічого не виявили, крім наявності антидепресантів. Давидів лікар сказав, що він роками вживав діазепам. Він не казав мені про це, а я не бачила. Співробітники теж не помічати нічого такого, що могло б указувати на готовність до самогубства. Він мав такий…. такий нормальний вигляд…

«Нормальність,— подумав собі Поль.— Це, може, ще гірше, ніж божевілля». Божевілля принаймні видно.

— Мартіні зв’яжеться з тобою завтра, але це кваліфікують як суїцид,— докинула Луїза.

Поль заплющив очі. Йому було втішно це чути.

— Гаразд…

Луїза підвелася зі стільця. Потім він почув, як вона наливає собі відвару в маленькій кухні.

— Що ж стосується альбому з тими світлинами небіжчиків, то жоден із його працівників не помічав у Давида ніякої невластивої поведінки,— провадила вона.— І наші експерти нічого такого не знайшли ні в його комп’ютері, ні в телефоні. Либонь, він сам усе постирав і…

— Вони походять із оселі Калеба Траскмана. Давид діяв на два фронти, він надсилав листи з погрозами письменникові.

— Це неправда…

— Після Траскманової смерті він відвідав дім, якщо можна це так назвати. Можливо, щоб виявити сліди Жулі, хтозна. Але ці світлини він викрав разом із останніми сторінками «Незавершеного рукопису». Я виявив ще й дещо інше, суддя Кассоре в курсі. Він клопотатиметься перед місцевим суддею, а той клопотатиметься в комісаріаті Берк-сюр-Мер про спільне відновлення справи. Тутешня поліція знає про Траскмана, вона розслідувала його вбивство. За день чи два вони обшукають його дім і візьмуть проби слідів. Це дасть вам змогу уникнути неприємної роботи.

— Що ти знайшов?

Поль завагався. Вітер змусив його щільніше загорнути куртку. Було холодно, але він любив цей запах солі і водоростей.

— Скажи мені, тату.

— Таємне приміщення, де прозаїк, мабуть, цілі місяці чи й роки утримував Жулі.

У мовчанні, що запало після цих слів, він буде чітко відчував смуток і почуття провини своєї доньки. Він потер куточок ока. Від холодного вітру, що приніс водяні бризки, в очах у нього виступили сльози. Він підвівся і попрямував до водного центру. Скрізь була пітьма, жодної ознаки життя. Здавалося, ніби він іде линвою, що напнута над безоднею.

— Послухай, Луїзо. Те, що я сказав тобі, коли виходив із хати… я сказав не подумавши. Розлютився дуже.

— Ні, ти мав рацію. Якби я тоді не промовчала, то ви дісталися б до Траскмана і знайшли б Жулі. Може, вона була б зі мною і…

— Це минуле, не можна повернутися назад. Давид теж міг би заговорити, він знав усе, але волів тішитися помстою. А ти боялася… Прийми мої вибачення, вибач за те, яким я був для тебе батьком усі ці роки. Таким черст­вим, таким далеким. Із тобою, з Корінною. Ми мали шанс бути разом, у доброму здоров’ї, хіба може бути щось важ­ливіше?

Він знав, що ніколи ще так не розкривався, як перед нею. Усе одно, як написати Корінні в повідомленні: «Я кохаю тебе», а не сказати це вголос. Навіть по телефону, перед тим, як подзвонити Луїзі, він не зміг промовити ці слова. Почувався маленьким, жалюгідним.

— Більш нічого важливого нема,— просто сказала Луї­за.— Мушу покинути тебе, батарея мого телефону розряджається, а я забула вдома зарядний пристрій. Ми будемо тримати тебе в курсі. До завтра, гаразд?

— До завтра.

Поль зітхнув. Ще один привід у Луїзи урвати розмову. Зателефонував Габрієлеві. Знову голосова скринька. Якого дідька він не відповідає? Він не лишив повідомлення і рушив до дамби. У голові йому крутився короткий уривок із «Незавершеного рукопису», і здавалося, ніби він був сам у цілому світі, він, чоловік, що чвалав оазою, осяяною помаранчевим світлом лампіонів.

«Утомлені буруни насилу скипали піною біля підніжжя дамби. Наче той мертвий кит, опускався Берк у морську прірву».

Поль набрав код, щоб увійти в готель, пройшов порожнім вестибюлем і подумав собі, хто ж міг ночувати в подібному готелі у листопаді. «Такі люди, як я, позбавлені коріння, або ж родичі пацієнтів лікарень». Зрештою, готель у Сагасі завжди був повний, то чом би не бути повному в Берку?

Він пішов простісінько до своєї кімнати, з краєвидом на море. Але тепер той краєвид можна було б назвати радше громадським смітником, там нічого не змінилося: жодного мерехтіння, ані найменшого відблиску, що нагадував би про морську гладінь. Видно було тільки безмежну темну пустку.

Після візиту до того клятого будинку з лабіринтом Поль не здатний був щось проковтнути, але зараз голод уже настійно нагадував про себе. Повигрібав сяке-таке їдло з холодильника — арахіс, шоколадні батончики — і з’їв його на ліжку. Чипси пополудні, чипси увечері… Режим забіганих людей. Нервово захихотівши, відкрив бляшанку з пивом і підняв тост до білої стіни, що була перед ним.

— За позбавлених коріння!

Посерйознішав і заходився шукати в гуглі, ввімкнувши свій ноутбук. Написав пошукові слова: «Фотограф, сучасне мистецтво, курдупель на хоботі слона», почав переглядати галерею світлин і нарешті натрапив на чоловічка у високому капелюсі, якого бачив уже увечері. Інші фото з’явилися самі. Впізнав, зокрема, факіра і повішеного пса.

Він клацнув на останній світлині й, прямуючи від посилання до посилання, урешті натрапив на статтю з блогу. Світлини були з книжки «Відкриття», що з’явилася 2003 року, про неї було багато відгуків. Видання зосередило в собі роботи Андреаса Абержеля.

Згідно з автором, Андреас Абержель належав до «сучасних трансгресивних фотографів», митців, яких цікавило все, що могло приголомшити й ішло усупереч моралі. Вони увічнювали секс, недуги, ненормальність, глумилися з релігії, із заборон, а потім усе це гамузом подавали пуб­ліці. Більше на тій сторінці нічого не було, але Поль знав, що він напав на слід. Світлини з книжки були приголомш­ливі, провокативні, так само, як і заголовки. Наприклад, «Christ piss», де розп’яття було занурене у склянку із сечею, воно мало вкрити ганьбою вигідний бізнес католицької церкви.

Увесь той аналіз не дуже досягав Поля. Усе, що він бачив, це була склянка з уриною, в яку було занурене пластикове розп’яття. Він повернувся до пошуку і набрав «Андреас Абержель». Митець мав свій вебсайт і добре наповнену сторінку у Вікіпедії.

Народився він 1967 року в Руані. Потворне буйволяче чоло, ліва повіка відшарувалася від ока, круглого і наче виготовленого зі скла, ніс плескатий, мов картоплина. Типовий приклад потворності. Та ще й на зріст той чоловічок був метр шістдесят.

Жив він у Нью-Йорку, Лондоні, Берліні, потім у Парижі. Уславлений, його знімки виставляли у всьому світі, підписані оригінали коштували дорого. Згідно з біографією, Андреас у десятирічному віці дізнався, що його дід, Йорам Абержель, уцілів у Аушвіці. Він належав до «Sonderkommando», групи в’язнів, що обслуговувала крематорій і власноруч мусила здійснювати масове винищення. Євреї, що жбурляли у печі інших євреїв… Носії секретів, що були позбавлені контактів з іншими в’язнями. Йорам зумів зробити кілька світлин газових камер, сховав їх і виніс із табору після звільнення.

Малий Андреас Абержель виявив ці згадки, що носили в собі абсолютний жах. На звороті тих світлин дід написав: «Я міг би кинутися на дроти під високою напругою, як багато моїх товаришів, але мені хотілося жити» або ж: «У нашій роботі якщо першого дня не зсунешся з глузду, то звикнеш». Кажуть, що та мить назавжди затаврувала Андреаса Абержеля, що він зазнав людської жорстокості внаслідок успадкування духовного досвіду, здобув ту саму травму, що тисячі жертв Голокосту. Тож мистецтво давало йому змогу проєктувати у світ глибоке внутрішнє страждання.

Поль почав переглядати серії, колекції, виставки з відповідною позначкою. Список не кінчався. «Історія насильства», 1986… «Спалення церков», 1988–1990… «Глибини», 1992… «Деформації», 1994. «Людські помилки», 1995–1996… Тридцять років Андреас Абержель фотографував потворність скалічених, закатованих тіл, людей із вродженими вадами або ж із наслідками генетичних помилок. Він фіксував огидне зі скандальною жорстокістю. Хотів ошелешити глядачів, завдати їм болю, вирвати їх із маленького унормованого життя, виплюнувши усе їм в обличчя: ці речі існували, вони були дійсністю, їх треба було показати.

Кілька разів у своїх інтерв’ю він казав, що найтранс­гресивніший і найостанніший мистецький твір, який кортить йому створити як неухильний підсумок його ро­боти — це увічнення своєї смерті перед публікою. Зловити в об’єктив оту неймовірну мить, коли тіло руйнує­ться, органи перестають діяти, легені вже не наповнюються повітрям. Він казав, що серйозно думав над цією ­ідеєю. Посилання вело далі, на сторінку, що була пов’язана з вебкамерою, яка знімала стіни і долівку, застелені білим полотном. Та місцина зберігалася в таємниці, там він збирався «втілити» своє останнє творіння. Клацнувши на тій сторінці, Поль завдяки лічильнику побачив, що разом із ним туди зайшла ще сотня осіб. Вони терпляче очікували смертну постановку, що буде здійснюватися в реальному часі завдяки фотографії.

Останнє мистецьке творіння…

Цей світ божевілля перевершував його розуміння. Він повернувся до світлин. Там були обличчя моделей, позували люди із серйозними й похмурими обличчями, масштаб їхньої люті посилювався чорно-білим зображенням. Кожна серія, згідно з описами, містила кілька десятків елементів, але щоб цілком побачити творіння, треба було придбати книжки або ж піти на виставку: були і списки, де вони відбувалися, а також дати.

Жандарм укинув до рота жменю арахісу, провів язиком по губах і вів далі пошуки. «Занурення», 1999. «Tenebra Lux», 2001. «Єрусалим», 2001… Він перестав жувати, побачивши трохи далі «Морг», 2010–2016. Гарячково покинув пакет з арахісом і натиснув на посилання.

Колекцію представляли тільки дві світлини. Старечі ру­ки чоловіка синюшної барви, складені внизу живота, з трохи задовгими нігтями, покрученими пальцями і з роз­п’яттям у них. Видно було мертвий пеніс над калиткою ожинової барви. Внизу набрякла липка гомілка. Зміясті чорні вени виперло наверх, і вони скидалися на мереживо нейронів. Поль упізнав ознаки утопленика. І знову ці блакитні укривала і світлий метал стола, на якому лежав небіжчик.

Поль ухопив телефон і вивів на екран кілька сторінок з альбому Ескіме. Тих світлин він не знайшов, та, хоч і був новачком у цьому ділі, відчув усе ж таки руку цього автора в кадруванні, освітленні й подачі матеріалу… Існував бодай найменший сумнів, що ці світлини взяли з серії «Морг» Андреаса Абержеля?

Поль відчув, що він близько до мети. Це було ніби частина предмета, якого викопав у піску: швиденько обшкрібаєш його з усіх боків, щоб дізнатися, що ж воно таке. Він повернувся на сторінку і пробіг очима всю інформацію, яка стосувалася серії «Морг». У тексті презентації Андреас Абержель казав, що надихався Теодором Жеріко і тим зачаруванням, яке могла становити смерть у романтизмі дев’ятнадцятого століття.

Я використовую фотографію, як художник полотно. Тіла, що лежать на столах для розтину, поринувши у смертний сон, відзначаються рідкісною естетикою, чимось дорогоцінним і ефемерним, чого не знайдеш більше ніде. З трупа променіє неймовірна краса. У ньому вгадується весь біль, його впізнаєш у зціплених пальцях, у скривлених вустах, у ваготі повік на очах. Подобається мені, коли відвідувачі зупиняються перед моїми творами, подобається бачити, як перекошуються їхні обличчя перед тим, що не звикли вони бачити, як вони питають себе: від чого помер цей чоловік? Звідки ця жінка, що її одне плече чи радше його краєчок виглядає з-під покривала у клініці судової медицини?

Покривало у клініці судової медицини… Що за дурня! Поль прочитав ще кілька статей і зосередився на тій, де Абержель казав про походження світлин. Це було те, що цікавило його найбільш.

Для серії «Морг», яка містить у собі понад три сотні світлин, треба було знайти фахівця, який погодиться відчинити для мене двері цих святилищ, якими є морги або інститути судової медицини. А це було нелегко. Тіла є носіями жахливих трагедій, а декотрі — ще й об’єктами юридичних процедур. Судові медики не належать до людей, які люблять ділитися своїми секретами, вони боронять свою територію, наче вовки своє лігво. Але моя мандрівка у країну мерців стала можлива завдяки провідникові, який зробив для мене виняток, цілком довірившись мені. Анонімність жертв збережена. Ця серія, що постала внаслідок тривалої праці, була реалізована в 2010–2016 роках, в одному місці у Франції, що його я, звичайно, не називатиму.

В одному місці… Поль нетямився від збудження: ідентифікувати морг означає знайти ту місцину, в яку перевезли трупи. Судовий медик, можливо, мав зараз у своїй шухляді Матильдине тіло, а фотограф робив світлини, нічого про неї не знаючи. Принаймні цей анонімний медик повинен знати про походження тіла з родимою плямою у вигляді кінської голови: усе це було, звісно ж, занотовано.

Нижче на сторінці він переглянув нескінченний список місць, де експонувалася колекція «Морг». Попри великі суперечки на початку і заборону в деяких країнах музеї та галереї останніми роками навперебій запрошували митця. Jack Shainman Gallery в Нью-Йорку, Huis Marseille в Амстердамі, Galleria Alfonso Artiaco в Неаполі… Відвідувачів, що прийшли поглянути на мистецтво Абержеля, налічувалося десятки тисяч.

Полів погляд зупинився на Токійському палаці в Парижі, а особливо на датах: 19 жовтня — 19 вересня 2020 року. Світлини навіть цієї миті експонувалися у славетному музеї сучасного мистецтва.

Поль не вірив своїм очам. Та це дарунок із небес. Він зможе перевірити, чи Абержель справді сфотографував родиму пляму і, якщо так, то будь-що доможеться дістати ім’я того судового медика. Він відкрив ще одну бляшанку пива, щоб відсвяткувати перемогу. Знав, що робитиме далі. Його ейфорія тривала лиш коротку мить: він знав наперед, що в кінці шляху буде тільки пустка і відчай.

Він знову спробував зв’язатися з Габрієлем і знову безуспішно. Була вже перша після півночі. Цього разу він написав повідомлення.

Я в готелі «Нептун», у Берк-сюр-Мер. Зателефонуй мені, навіть якщо це буде третя година ночі. Твоє мовчання починає серйозно мене непокоїти.