Це було двічі

61

Вона обігнула морський шпиталь — пречудовий об’єкт для фільму жахів,— поминула маяк із його оком циклопа. На майданчику для кемпінг-кару все-таки стояв із десяток автомобілів, що видніли поміж ангарами для човнів і піщаними пагорбами. Відблиски світла всередині свідчили про присутність невгамовних людей, які приїхали побувати на березі попри спеку, від якої мало не репало каміння.

Так воно й було. Поль петляв сторінками «Незавершеного рукопису», прямуючи слідами героїні роману, Леани Морган. Маяк, звивиста асфальтова дорога, лобове скло, в яке порощать піщані шквали, велетенські контури вілли англо-норманського стилю, що височіла наче той голем, загублена поміж дюнами Берк-сюр-Мер і відрізана від решти світу. «Там, де ніхто не почує, як ти будеш кричати».

Коли він зупинився за «порше» Жана-Люка Траскмана, йому надійшло повідомлення від Габрієля.

У мене є номер Ванди: 07 ХХ ХХ ХХ ХХ. Чоловіка, що писав картини, звати Анрі Хмельник, мистецький псевдонім його Арвель Гаека, отой «А. Г.», промисловець, що помер чотири роки тому. Цілком можливо, що Хмельник і Траск­ман були знайомі. Потім поясню.

Поль замислено дивився на екран. Траскман, французький письменник. Хмельник, бельгійський художник і промисловець. Клан російської мафії, один із членів якої буде ідентифікований за номером мобільника. Посередині Жулі й інша безвісти зникла дівчина.

Перечитавши повідомлення, він зрозумів, що Габрієль іще в пошуку і що остаточні результати будуть потім. Відповів, що він теж просувається, що зараз біля будинку Калеба Траскмана і зателефонує увечері. Потім сховав телефон і повернувся до Жана-Люка, що нетерпляче очікував на порозі. Перш ніж увійти, він, попри все, зиркнув на тремтливі вогні міста, що видніли вдалині ліворуч, і величезну чорнильну пащу, що зяяла перед ним,— Ла-Манш.

Траскман тримав у руці згорнуті в рурку ксерокопії останніх сторінок рукопису свого батька. Зачинив двері й запалив світло. Жандарма вразила архітектура, яку він побачив усередині. Вона нітрохи не відповідала тому, що було описано в романі, ані тому уявленню про англо-­норманський стиль, що склався у нього. Він опинився у напівкруглому вестибюлі, що скидався на шлюзову камеру з аномально низькою закругленою стелею чи на якусь печеру троглодитів. Перед ним видніло шість зачинених дверей, розділених регулярними проміжками, кожні освітлені лампою іншого кольору.

— Оберіть одні з них,— сказав Траскман.

Поль обернув клямку дверей ліворуч і опинився перед стіною, на якій було намальоване жахливе лице смертоносної істоти з гострими зубиськами й видовженим черепом, що скидався на яйце. Вона шматувала горлянку голої дівчини своїми пальцями у вигляді бритв. Її дия­вольські очі скидалися на лискучий панцир таргана.

— Ось що сталося з моїм батьком,— сказав Жан-Люк Траскман.— Відколи помістили в клініку мою матір, він здався під владу своїх демонів…

За іншими дверми він побачив картину, що геть приголомшила його: безформна істота з довгими гнучкими мацаками побожно прохромлювала лоб дідуганові. На задньому плані був намальований чорний лебідь, що плавав у хмарах.

— Його невідступно переслідувало вбивство у всіх його формах. Воно скрізь присутнє у його творчості й у цьому домі. Таємнича насильницька смерть іншої людини, коротка мить, коли людина глумиться з п’ятої заповіді, була рушієм його творчості.

Поль згадав інтерв’ю Траскмана. «Якби я не писав цих історій, то, либонь, став би злочинцем».

— Він хотів, щоб ця оселя була схожа на нього,— провадив син.— Знадвору вона має бездоганно класичний вигляд, надійно розташована поміж дюнами. Але всередині це… сутінки… По суті, ви не в його домі перебуває­те, а в тому, що робилося у нього в голові перед самогубством…

Вони пройшли вузьким коридором із чорною бетонованою долівкою, тут теж були двері й ліворуч і праворуч, усі зачинені, на них були намальовані величезні обкладинки книжок. Полеві це здалося коридором готелю, на кшталт Shining, потім він буквально збагнув слова Жана-Люка Траскмана: вони поринали в аномальні мізки прозаїка. Враження було таке, наче творець жахів зі ­своєю сяк-так обтятою бородою і в здоровезних темних окулярах ось-ось вискочить із темного кутка і задушить їх.

Він глянув на двері з обкладинкою роману «Сенонес», потім увійшов крізь «Обличчя в дзеркалі». Вони опинилися у кімнаті без вікон. У стінах були ніші, заставлені чудернацькими предметами, якимись вигнутими меблями, що нагадували розтоплений пластик, химерним диваном і незрозумілою книжковою шафою: попри земне тяжіння, вона містилася на стелі, напхана сотнею книжок, які мали б попадати, проте вперто трималися на місці.

— Вони там приклеєні чи прикручені, хтозна, завдяки чому вони там тримаються. Але, звичайно, їх уже не прочитати. Зізнайтеся, ефект неабиякий.

Поль нічого не сказав, похолонувши від думки, що шафа відірветься і розчавить його. Він відступив убік і глянув на двері довкола, яких теж було чимало. Які з них фальшиві? Прості обманки?

— Батько почав перебудовувати дім у 2003–2004 роках. Він залучив до цього найкращого архітектора північного передмістя Парижу, з десяток ремісників і митців, що за якийсь час перетворили чотириста квадратних метрів вілли у справжнісіньку мережу лабіринтів. Калеб звихнувся на логіці, ілюзії, складних механізмах. Зубчасті коліщата чарували його так само, як магія…

Він відчинив перші двері, й знову перед ними постав коридор із численними виходами, зворотами під прямим кутом, зворотами на сто вісімдесят градусів… На стінах божевільні мальовидла, сторінки з газет, мерзенні фото з кримінальної хроніки, промовисті заголовки на кшталт: «Восьмирічна дівчинка загинула в ущелині Вердона» або «Зіткнення автомобіля з вантажівкою: два покалічені у Вільпінті». Сотні, тисячі статей тіснилися там. Деякі фрази у тій неймовірній галактиці були підкреслені фломастером, зазначаючи умови, в яких було знайдене тіло, змалювання сцени злочину, прикмети, які виявили експерти. Поль певен був, що, пошукавши, натрапить і на зникнення Жулі.

Вони піднялися і спустилися трьома маршами сходів, від яких не було ніякої користі, бо вони привели на той самий рівень. Поль відчував, що заблукав. Уявляв, у якому сум’ятті був Давид Ескіме під час уторгнення до цього простору божевілля.

Син зупинився посеред коридора, обліпленого чорно-­білими і кольоровими світлинами. Здавалося, він щось шукає, вагається, шукає, повертається назад, і нарешті показав на частину стіни.

— Тут…

Він показував на роззявлений рот чоловіка з розтовченою нижньою губою, який лежав на металевому столі для розтину. Ясна і зуби були потрощені. Блакитне простирало хвилею лежало ліворуч від обличчя, щоб утворити інтимність із глядачем.

— Це скидається на світлини, які ви мені показували, еге ж?

Поль уважно придивився. Вони не належали до альбому, який вилучили в Ескіме, але були того самого виду. Він пробіг поглядом по стіні. Інші світлини трупів — із яких декотрі, вочевидь, були жертвами страшних аварій — чергувалися з наймерзеннішими знімками: факір, що проколює довгими шпичками свої щоки, собака, якого повісили на мотузку, десятки курячих лап, що намагаються вчепитися до низу розп’яття, потворні істоти: люди без рук і ніг, сіамські близнюки, велети… Якийсь курдупель у циліндрі сидів на вигнутому хоботі слона.

— За моєї пам’яті тут було більше світлин,— констатував Траскман.— Деякі прибрали. Погляньте, ось тут і там стіна порожня, видно сліди клею… Нема жодного сумніву: ось вам і відповідь…

Він казав правду. Але чому Ескіме забрав їх? Відчував особливий смак до смерті? Хотів створити невеличку особисту колекцію? Жандарм уважно розглянув решту світлин. Кінцівки, животи, спини, увічнені на глянцевому папері, усі широким планом.

— Якщо, за вашими словами, не ваш батько автор цих знімків, то хто ж?

— Я не знаю, не можу навіть стверджувати, що це робота того самого митця. З огляду на теми, це здається виходом за межі, а отже, це сучасне мистецтво. Батько був великим любителем, він замовляв цілу купу речей і світлин, які бачив у музеях і галереях; їх повно у будинку, вони прибули з усього світу.

Поль зробив кілька знімків своїм телефоном. Вони рушили з місця і ввійшли до кабінету. Жандармові здалося, буцім він іде виставкою, що ілюструє історію судової медицини, тут були старі жовтяві черепи, що вишикувалися на полицях, разючий скелет для навчання, пописаний темними басамагами і числами, ілюстративні матеріали з антропометрії, що висіли на стінах: ось обличчя злочинців, датовані 1900 роком, із точними вимірами відстані між очима, довжини носа, висоти лоба, щоб виснувати із цього схильність до злочину.

Ліворуч від іще одної книжкової шафи — вертикальної і цього разу доступної — височіла антична машина для тортур: тяжкий дерев’яний стілець, що наїжачився металевими шпичками, з грубими пасами для прив’язування зап’ясть і щиколоток. Воно було вкрите порохом, давнє, але відполіроване,— ніби задля того, щоб зробити ліпшою цю жахливу машину. Поль спробував заспокоїти себе, подумавши, що нею не користувалися, принаймні останніми роками.

Жан-Люк Траскман, що стояв у нього за спиною, ніби вгадав його думки.

— Цей стілець завжди був тут, так довго, як сягає моя пам’ять. Я боявся сюди заходити ще тоді, коли ця вілла була нормальним будинком. Бачили ті обличчя злочинців? Вони належать до епохи Бертійона, одного з фундаторів судової медицини. А це…

Він показав на ряд мерзенних лялечок із джутової та газової тканини, з лейкопластиру, зв’язаних швацькими нитками, з темними очима, що скидалися на бездонні діри, заляпаних темною органічною матерією, землею, брудом, крейдою…

— Він почав їх виготовляти, коли я був ще маленький. Це «ляльки-трупи», як він їх називав. Навіщо він це ­робив? Не знаю, мабуть, уже тоді з головою в нього не все було гаразд. Я ненавидів цю кімнату. Певен був, що ці ляльки вночі ходять і переставляють тут предмети. Звичайно, батько нічого не робив, щоб підбадьорити мене, навпаки… Про це він розповідає в одній із перших книжок, «Піщані примари»…

— Ви кажете про нього, як про холодну істоту, що була позбавлена почуттів.

— Таким він і був. Я цікавив його радше мертвим, ніж живим… Ось простий приклад: моя мати завжди казала, що хотіла б бути похована на цвинтарі. Вона була ревна католичка, щонеділі ходила на відправу до костелу. Батько звелів її спалити, а потім віддав попіл на аналіз. Намагався дізнатися, чи можна встановити, що попіл належить людській істоті. Відтоді я ненавиджу його.

Що за негідник був той Калеб Траскман? Як міг він не виконати останньої волі дружини, а натомість задоволь­няти таку цікавість? Поля пройняли дрижаки. Ця місцина, без жодного фото прозаїка, без будь-якої згадки про родину, видалася йому ще холоднішою. На кого ж скидався Калеб Траскман?

Кабінет був величезний, мабуть, із коштовного дерева, старанно упорядкований. Стоси чистого паперу, ручки на столі, давній світляний глобус земної кулі, що його обслона скидалася на панцир черепахи. Траскман дістав кілька книжок із полиці, за ними виявився прочинений сейф.

— Отут лежав «Незавершений рукопис» і ті листи…

Поль підійшов. Тепер сейф був порожній. На полицях стояли книжки з медицини, анатомії, судової медицини, органічної хімії, енциклопедії монстрів, кримінальної хроніки, фільми жахів. Цілий відділ був присвячений мистец­тву, живопису, і тільки обкладинки вказували, що тут ішло­ся лише про твори, які мали стосунок до смерті.

Поль обернувся до співрозмовника. Показав картину із Жулі й Матильдою в телефоні.

— Арвель Гаека, або Анрі Хмельник, це щось вам говорить? Це бельгійський художник. Він малював такі покалічені обличчя…

Траскман покрутив головою.

— Ні.

Він стояв біля круглого вікна. Світло маяка періодично осявало його лице, але очі залишалися темні.

— Зате я покажу вам те, що ви шукаєте. Воно не дає мені спокою цілі роки. Це більше, набагато більше, ніж прості світлини трупів на стінах…