Це було двічі

77

Жандарми зупинилися на стоянці неподалік від кварталу Маре, між третім і четвертим паризькими округами, біля вулиці Ріволі й набережної Отель-де-Вілль. Подалися вулицею Руа-дю-Сісіль, оточеною кількаповерховими будинками, ресторанами, крамничками, де продавався шоколад і вишукана бакалія. Полеві байдуже було до краси навколо, адже, правду кажучи, він нічого не бачив. Неспокій затьмарював увесь простір довкола нього. Була вже п’ятнадцята година з гаком, а клятий Абержель не з’явився у Палаці Токіо, хоч приходив туди щодня о чотирнадцятій.

Вони з Мартіні зупинилися перед важкими вхідними дверми. На домофоні, серед багатьох інших прізвищ, значилося Абержелеве. Поль натискав усі кнопки, крім дзвінка фотографа, і їм урешті відчинили. Коли вони штовхнули важку стулку, в голові у нього зародилася тривога.

Вони ввійшли у чималий двір, оточений будівлями, робітнями, майстернями, адвокатськими конторами… Попід будинками росли кущі, вікна були маленькі й запилені, наче в старих антикварних крамничках. Вуличний гамір ущух, здавалося, Париж затамував свій подих. Поль подумав собі, як могла панувати така тиша у самісінькому серці великого міста. Отямившись від подиву, жандарми почали допитуватися в людей, які їм зустрічалися, або стукати в двері. Після невдалих спроб якась пані урешті показала сходи в далекому закуті двору: Андреас Абержель мешкав у квартирі на останньому поверсі.

Дерев’яні сходи хилиталися мов драбина, стіни так тісно оточували їх, що в Поля склалося враження, ніби він рухається трапами давнього іспанського галеону. У коліні почало шпигати, але він знай видирався рипучими сходами, Мартіні простував за ним. Правда була тут, на відстані простягнутої руки, тепер він не відмовиться від неї. Чутно було, як клацали автоматичні регулятори, вимикаючи світло.

Чоловіки нарешті дійшли до сьомого поверху. Дістали свої пістолети марки «зіґ-зауер», не кажучи ні слова. Чоло Мартіні вкрили краплини поту. Він умирав від переляку.

— Все буде гаразд? — запитав Поль.

— Треба було попередити на службі. Ми робимо дурницю.

— Тут я вирішую, а не ти.

Мартіні стулив рота. Поль притулив вухо до дверей: тихо. Невже Абержель утік? Насилу стукнувши кулаком у двері, він почув, як лунко клацнула кругла клямка, і стулка дверей прохилилася від його удару. Він обмінявся з Мартіні швидким поглядом: їх чекали.

Хол був захаращений пластиковими коробочками, цир­ковим приладдям, барвистими костюмами, зваленими на купи. Відчуваючи, як стискає горло, Поль переступив поріг, націливши перед собою пістолет.

— Андреас Абержель? Національна жандармерія!

Жодної відповіді, навіть тріску паркету не чутно було. Хитнувши підборіддям, капітан дав на здогад Мартіні, що вони рухатимуться вперед. Тримаючись насторожі, вони поминули кумедну кухоньку, де ще валялися брудні тарілки та виделки. Ліворуч кімната була порожня. У кінці коридора перспектива ширшала, відкриваючись у чималу кімнату мезоніном, із фотелями, стінами, що були завішані блакитними, зеленими і червоними покривалами, столом і ослонами різних форм. Майстерня фотографа.

Два пістолети умить націлилися на цілком голого чоловіка, що сидів у позі лотоса на великому поплямленому покривалі. Тіло його було виголене, молочно-білої барви. Череп, теж поголений, лиснів у світлі численних ламп. За спиною було напнуте ще одне покривало, біле, воно скидалося на кіноекран. Довкола нього стояли рефлектори у вигляді парасольок, камера і два фотоапарати.

— Я знав, що ви прийдете.

Поль ступнув два кроки до Абержеля, тримаючи його на мушці. Тоді побачив руки фотографа. В одній він тримав пульт. У другій легкий, компактний пістолет із куцою цівкою. Чітким порухом притулив зброю до краю нижньої губи, на рівні підборіддя, скерувавши цівку вгору. Його вказівний палець зігнувся на спусковому гачку. Він видавався спокійним, наче буддист під час медитації.

— Я оце глянув перед тим, як ви прийшли,— із цілковитим спокоєм сказав він.— Знаєте, скільки їх цієї миті перед камерами? Понад сімдесят тисяч. Сімдесят тисяч глядачів, що, звісно, нетерпляче очікують, коли я зажену собі кулю в голову, подарувавши їм останню колекцію світлин,— ту, де буде зображена моя смерть. Я очікував сто тисяч, але ви вже тут. Мені здавалося, незабаром треба буде закінчувати.

— Не робіть цього.

Коли вони з Абержелем зустрілися поглядами, у глибині його зіниць Поль угледів тільки руйнівний шал. Чоловік був хворий на голову. Він не зробить кроку назад. Усе це було невід’ємною часткою його творчості. Наче відгукуючись на його думки, Абержель почав монотонно промовляти.

— Від 21 травня до 29 липня 1890 року Ван Гог написав вісімдесят полотен, серед яких були найуславленіші картини, а потім вистрілив собі в груди. Вісімдесят картин, які зараз продавалися за десятки мільйонів євро, і всі вони були продані за сімдесят днів. Із «Ланом жита і воронами» в останні миті свого життя Ван Гог пізнав істину, сягнув вічності, а після цього вже не було на що сподіватися. Що малювати? І навіщо? Як митець він уже помер. Його самогубство було мов органний пункт. Без цього Ван Гог, мабуть, інколи не був би Ван Гогом.

Мартіні теж тримав фотографа на мушці. Піт заливав йому очі, й він утирав його рукавом. Він нічогісінько не второпав з Абержелевих пояснень.

— Те, що маю я вчинити, назавжди залишиться в па­м’яті шанувальників й у світі сучасного мистецтва. Ви пам’ятаєте Бенксі з його знищувачем, який подіяв від­разу після продажу картини? Тепер ця картина не має ціни. Що ж, часом мистецтво може бути таке незрозуміле і дурнувате. Ви упевнитеся в цьому, побачивши, як мої світлини купують на вагу золота.

Він тицьнув пультом у комп’ютер.

— Я припильнував, щоб ті світлини, які незабаром будуть зроблені, надійшли на електронну пошту мого агента, і з цим ви нічого не вдієте. Але родзинка вистави не в цім. Те, що відбудеться, попровадить мене набагато далі. Такі, як ви, вважатимуть нас брехунами, хворими на голову, але ми станемо прапороносцями, площинами для ­проєктуван­ня найбільш незвичайних фантазій, подаруємо справжнім шанувальникам подорож потойбіч дзеркала. Ми підемо далі, ніж Ван Гог і Бенксі вкупі, станемо тими, що здійснили революцію у способі осмислення мистец­тва. Ніхто не зможе перевершити те, що ми зробили.

— Хто це — «ми»? — запитав Поль.

Абержель розтулив губи. Сталь пістолетної цівки спершу цокнула об зубку емаль, а потім промкнулася в рот. Мартіні позадкував, звівши обидві руки, щоб погамувати ситуацію.

— Ні, не робіть цього. Не…

Пролунало гудіння, як буває, коли вмикається лінія високої напруги, а потім шалено заблимали фотоспалахи, а дві фотокамери почали хутко знімати. Вдарив постріл — і відразу ж біле покривало позаду Абержеля стало залитим кров’ю небосхилом. Кров ляпнула на кілька метрів угору, розбризкана енергією кулі, яка вирвала задню частину черепної коробки, і темною густою цівкою поповз­ла по правій щоці небіжчика. Його широко розплющені очі втупилися в об’єктив одної з фотокамер.

За десять секунд фотоспалахи припинилися.

І в кімнаті запанувала тиша.