Це було двічі

53

Уважно й зацікавлено поринув Габрієль у читання перших сторінок «Незавершеного рукопису» Калеба Траск­мана.

Передмова Ж.-І. Траскмана

«Передовсім одне слово: ксифофор».

Так розпочинається книжка мого батька, Калеба Траск­мана. Цей рукопис знайшов я в теці на горищі. Батько мав прикру звичку все туди скидати. Купка аркушів формату А4 лежала серед того мотлоху понад рік, на осонні під віконечком, крізь яке цього літа струмувало прегарне сяєво півночі. Мій батько ніколи нікому не казав про цей рукопис, він писав його на самоті у величезній віллі над морем упродовж тих десяти місяців, коли моя мати поволі згасала в лікарні з хворобою Альцгеймера.

Цієї історії, на той час безіменної, він так і не завершив. Проте, гадаю, тут бракує лиш якогось десятка з майже п’яти з половиною сотень сторінок, які налічую­ться в цьому рукописі. Саме по собі воно дрібниця, але справжнісінька катастрофа літературного жанру, одним із найславетніших представників якого він був. Трилери мого батька змушували тремтіти сотні тисяч читачів, і, звісно, я тримав у руках один із його найкращих романів. Химерний, закручений, надзвичайно страшний. Певна річ, один із найчорніших. Історія цієї письменниці, Леани, яка виліплена з того самого тіста, що й мій батько, захопила мене і нагадала, до якої міри книжки мого батька були дзеркалом його щонайглибших страхів і щонайгірших маній. Гадаю, він не був у злагоді з самим собою, коли виливав свої жахи на папір. А жахіть у цьому романі не бракує, слово Траскмана.

То що ж у тому клятому фіналі, спитаєте ви мене? У цьому розв’язку, де все має вирішитися? Чому Калеб Траск­ман, король інтриги і грандіозних розв’язок, не дав усіх відповідей? Чому не довів до кінця своєї сімнадцятої книжки?

Я міг би гадати, що після смерті моєї матері він покинув роботу, відклав незавершений рукопис, можливо, вже усвідомлюючи, що за три місяці пустить собі кулю в голову з поліційного пістолета. Або ж просто йому не вдалося дописати цієї історії. Атож, міг я так вважати, якби певні елементи тексту не свідчили про цілком протилежне, якби не шепотіли мені на вухо, що від початку писання батько знав, що не закінчить рукопису. Наче цей «не-­кінець» уже сам собою становив частку інтриги, «загадку Калеба Траскмана». Останній спалах перед смертю.

Попри все, найбільші логіки серед вас думатимуть: а навіщо так старатися, щоб написати книжку, в якій не буде фіналу? Навіщо цілий рік споруджувати дім, знаю­чи, що ніколи не вкриєш його дахом? Зараз, коли я пишу ці рядки, тут криється справжнісінька загадка, яку ще треба розгадати, утім, стосується вона радше приватного життя.

Дізнавшись про існування цього рукопису, постійна батькова видавчиня, Евеліна Леконт, мало не підстрибнула до стелі. Та коли прочитала його і виявила, що книжка закінчується магічним трюком, позбавленим свого остаточного ефекту, її охопив відчай. Неможливо було публікувати посмертний роман Калеба Траскмана без його вогненного розв’язку, хоча, на мою думку, багато читачів усе-таки жадібно накинулися б на нього.

Тоді настала пора теорій, зіткнення ідей, що мали на меті розв’язати головоломку, яку запропонував мій батько. Тижнями кипіли мізки розумних людей у паризьких кабінетах. Під час кожного зібрання сиділи ми довкола столу і читали та перечитували рукопис, вивчали кожну сторінку, намагаючись збагнути, чому Калеб підкреслив паліндроми, чому в цій книжці так відчувалася його нав’язлива тяга до цифр.

У ці миті нерозуміння і сумнівів ми сердито дивилися один на одного. Довго сушили собі мізки над вступною фразою, отим «передовсім одне слово: ксифофор». Чому ця фраза? Яке її реальне значення? Повірте, нема сьогодні жодного співробітника видавництва, який не знав би, що ксифофор — це маленька тропічна рибина, яка дістала назву через форму хвостового плавника у вигляді шпаги чи меча. Ось і ви поповнили ваші знання, еге ж?

Потім Евеліна, яка знала мого батька вже понад три­дцять років, знайшла розгадку.

РОЗГАДКА.

Вона врешті знайшла ключ, визначила невблаганний механізм химерного розуму мого батька. Якщо добре подумати, цей кінець був цілком очевидним підсумком, і всі елементи постали перед нашими очима від перших (і останніх) слів. Але очевидне, хоч воно й опинилося у добрих руках, інколи ще важче збагнути, в тім і полягає геній Калеба Траскмана.

Лишилося тільки написати цей кінець, і всі погляди звернулися до мене. Немає в мене батькового таланту, але, як гідний спадкоємець, я таки опублікував кілька років тому два непретензійні детективи. Тож наприкінці роману ви знайдете приписку, де я вказую, коли взявся за перо. Помітите також, що упродовж усієї інтриги лишилися підкреслені слова та інші важливі елементи. Ви тримаєте в руках те, що опинилося у мене минулого літа.

Існує кілька пунктів, яких не змогли ми розв’язати у написанні цього фіналу або ж просто уявити. Нелегко збагнути, куди ж достеменно прямував мій батько і як збирався розплутати цю історію. Завдяки прогалинам, яких не дав змоги заповнити оригінал, довелося робити вибір, ухвалювати рішення, які, можливо, не збігались би з рішеннями автора. Щоб оцінити складність завдання, уявіть Джоконду без обличчя — і вам пропонують написати це обличчя… Так чи так, сподіваюся, моя версія фіналу відповідатиме вашим очікуванням, адже я все зробив для цього.

І щоб до кінця вшанувати працю Калеба, до останнього слова підтримати дух цієї книжки, потрібна була така розв’язка, яку ви тут знайдете. Якщо будете уважні під час читання, тут неодмінно знайдеться відповідь на ті запитання, які ви поставите.

Ага, ще одне. Гадаю, найбільш запопадливі Калебові читачі будуть і найбільшими скептиками у тім, що стосується природи цього прологу. Вгадую їхні міркування: ці слова пише власноруч Калеб Траскман, він цілком здатний таке утнути. Пролог — частина історії, і це передбачає, що Калеб, змінивши стиль письма, написав і кінець роману. Що ж, це ваше право, і я ніколи не зможу довести протилежного. Та, зрештою, це і не суттєве. Роман — це гра ілюзій, і тут усе заразом і правдиве, й облудне, й історія починає існувати лиш тієї миті, коли ви її читаєте.

Ця книжка, яку ви збираєтеся почати (або уже і скінчили) зветься «Незавершений рукопис». Це була моя ідея, і з нею погодилося все видавництво. Альтернативи не було.